ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Відгуки Афгану

Афганістан, афганська війна – це події, які ніхто й ніколи не зможе стер­ти з пам’яті тих, хто там служив. З пам’яті матерів, які гарячими сльозами плакали, не маючи жодної звістки про своїх синочків.

Ніколи не забуде ті роки го­лова об’єднаної профспіл­кової організації Дніпро­петровського національ­ного університету ім. Оле­ся Гончара Олег Тупиця і голова Покровської районної організації Профспілки працівників освіти і науки України Ігор Пилипенко. Молодими та сповненими життя вони потрапили до Афганістану.

Олега Тупицю після закінчення Харківського автотранспортного технікуму призвали в армію. 1979 року він подав рапорт направити його до Афганістану. Проходив службу у військах спецпропаганди. Був нагороджений двома бойовими медалями «За бойові заслуги» і «За відвагу». 9 травня 1981 року він по­вернувся додому з війни.

Олег Тупиця от уже багато ро­ків усю свою трудову діяльність пов’язує з Дніпропетровським на­ціональним університетом. Після закінчення історичного факульте­ту продовжив навчання в аспіран­турі. У 1995 році захистив канди­датську дисертацію. З травня 2006 року – завідувач кафедри політо­логії. Загальний стаж науково-педагогічної роботи 21 рік.

У 1988 році Олега Тупицю обрано заступником голови профкому уні­верситету. Водночас він працює на кафедрі російської історії доцен­том. Проявив себе як відповідаль­ний, ініціативний профспілковий лідер. Творчий підхід до викладан­ня дисциплін, наукової діяльності здобули Олегу Леонідовичу автори­тет і повагу серед колег і студентів. Олег Тупиця – чесна, порядна, прин­ципова людина, чуйний до проблем студентів і співробітників.

У 2000 році його обрано головою об’єднаного профспілкового комі­тету. У своїй роботі Олег Тупиця значну увагу приділяє захисту сту­дентства, забезпеченню соціаль­них та духовних інтересів праців­ників закладу.

Профспілковий комітет на чолі з Олегом Леонідовичем багато зу­силь докладає вихованню у сту­дентів активної життєвої позиції, небайдужості до проблем освітян­ської молоді, що виявляється в участі молодих профспілкових ак­тивістів у громадських заходах на рівні міста і області.

Наполегливість та послідов­ність Олега Леонідовича сприяє зростанню авторитету первинної профорганізації Дніпропетровсько­го національного університету.

Ігор Пилипенко з травня 1986 по травень 1988 року проходив службу на території Демократичної Респу­бліки Афганістан на посаді бортме­ханіка – стрілка гелікоптера. Має медаль «Відмінник ПВ» І ступеня, медаль «Відмінник ПВ» ІІ ступеня, ювілейну медаль 70 років Збройних Сил СРСР, Грамоту Президії Верхо­вної Ради СРСР, медаль «За участь у бойових діях», медаль «Від друж­нього афганського народу» та ін.

Після закінчення Криворізького педагогічного інституту працює вчителем. У 1998 році обраний голо­вою Покровського райкому проф­спілки. Ігор Борисович має органі­заторські здібності, енергійний, від­значається об’єктивністю, високою комунікативністю, грамотністю, ав­торитетом серед учнів, учителів та громадськості, має почуття відпо­відальності за доручену справу.

Ігор Пилипенко докладає чима­ло зусиль, аби кожна первинна профспілкова організація працю­вала творчо, впроваджує в практи­ку роботи все прогресивне, нове, захищає і обстоює права та інтереси членів профспілки.

Активна життєва позиція, прин­ципове ставлення до вирішення соціальних проблем здобули йому заслужений авторитет і шану профспілкової громади.

Завдяки голові райкому проф­спілки в районі діє чітка система укладання і реєстрації колектив­них договорів. Щороку питання ви­конання колективних договорів та угоди аналізуються на спільних за­сіданнях колегій відділу освіти та пленумах райкому профспілки.

За ініціативою районної проф­спілкової організації, голови орга­нізації Ігоря Пилипенка стало тра­дицією проведення загальнора­йонних заходів з культурно-масової, фізкультурної та оздоровчої роботи. Щороку проводяться спор­тивні змагання між вчителями, з фонду райкому профспілки виді­ляються кошти на проведення спартакіади з легкої атлетики та футболу, волейболу і баскетболу. Традиційним стало проведення конкурсів художньої самодіяль­ності серед педколективів району та заключного гала-концерту з на­городженням грамотами та грошо­вими преміями. Вчителі району та члени їхніх сімей щороку оздоров­люються на узбережжі Азовського моря, райком профспілки повніс­тю компенсує їм проїзд.

Ігор Борисович є одним із ак­тивних учасників спілки афганців та воїнів-інтернаціоналістів, яка діє у Покровському районі з 2001 року. Спілка нараховує 147 членів, чимало з-поміж них і колишніх прикордонників КСПОТУРКВО, вони несли службу від прикордон­них селищ Файзабада до Мазари-Шерифа та Кундуза.

Спілка допомагає сім’ям заги­блих в Афганістані. Матеріальну допомогу надають за рахунок каси добровільних внесків. Також за ці кошти була відкрита меморіальна дошка у Мало-Михайлівській шко­лі Покровського району загиблим воїнам-афганцям, які навчалися у цьому закладі. За участю членів спілки оновлена меморіальна стела воїнам-інтернаціоналістам у центрі селища Покровське. Афганці беруть активну участь у всіх районних за­ходах. Діє музей воїнів-афганців.

Спілка створила фільм про су­часне життя воїнів-афганців По­кровського району. Його демон­струють під час районних заходів, в освітніх закладах. Він допомагає молодому поколінню осмислити сенс життя, трагічні наслідки ві­йни, сформувати шанобливе став­лення до ветеранів війни і людей старшого віку та усвідомити велич подвигу українського народу.

НАЗАВЖДИ В СПОГАДАХ АФГАНІСТАН

Нагрудний знак ФПУ «Профспілкова зви­тяга» в ці дні буде вручено голові пер­винної профспілкової організації КП «Рів­ненське автопідприємство» Володимиру Котику. Він достойний цієї високої нагоро­ди, і отримає її через 25 років після завер­шення цієї страшної війни.

ПРОФІНФОРМЦЕНТР ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФСПІЛОК РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

В Афган він потрапив не безвусим юнаком – вже мав двох дітей, вважався гарним спе­ціалістом з ремонту автомо­білів, його неабияк цінува­ли на рідному 113-му авто­ремзаводі, що в Рівному. Трудився в дружному ко­лективі серед працьовитих людей, яких називали май­страми на всі руки. Про Аф­ганістан не думав, бо служ­ба в рядах Радянської армії залишилася в минулому. Але раптом викликали в партком, сказали треба, і він відповів – так.

Спецвідрядження до Кабу­ла тривало два роки. В апа­раті головного військового радника він трудився на центральному автомобіль­ному заводі. І нібито все складалося нормально: не­зважаючи на регулярні бомбардування і обстріли Кабула, в столиці таки було безпечніше, ніж в інших га­рячих точках країни. Але доводилося керувати підле­глими – корінними афган­цями, серед яких були різні люди. Для оперативного виконання складних за­вдань, до того ж у стислі терміни, треба було серед усіх цих людей, що мислять по-іншому, говорять по-іншому, по-іншому працю­ють, створити особливий мікроклімат взаємодопо­моги і підтримки. Володи­миру Дмитровичу, людині товариській і простій, це вдавалося. Працювали зла­годжено і дружно, якісно виконуючи ремонтні робо­ти. Траплялися й відря­дження. І от тоді військові навички ведення бою, на­буті в юності на армійських полігонах, допомагали ви­ходити зі скрутних ситуацій.

Після Афганістану повернув­ся на рідний завод, пізніше перейшов на інше підпри­ємство, на якому працює і досі, очолює профспілкову організацію.

Про Афганістан згадує рід­ко, але інколи напливають спогади, і ця країна, в якій полягло стільки його побра­тимів, видається сонячною та світлою, бо там живуть люди з обличчями його аф­ганських друзів.

16.02.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини