ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Верховенство принципу соціальної справедливості як зброя в боротьбі з бідністю

У 2000 році на Саміті Тисячоліття Україна підписала Декларацію Тисячоліття ООН, від­так – узяла на себе зобов’язання досягти Цілей Тисячоліття в галузі розвитку до 2015 року. Підписання Україною цього надзвичайно важливого документа – не тільки ви­знання першочерговості розв’язання існуючих проблем людського розвитку та їх важливості для подальшого процвітання нації, а й ознака взяття на себе державою відповідальності за стан і перспективи розвитку людського потенціалу.

Анна Рєпіч

редактор відділу «ПВ»

(за матеріалами Департаменту бюджетної політикита соціального захисту ФПУ)

Найголовнішою Ціллю в Україні є «Ціль 1. Подолан­ня бідності». За­для розв’язання проблем бідності в Україні визначено такі завдання:

– зменшити до 2015 року вдвічі частку населення, вартість добового спожи­вання якого не перевищує 5 доларів США за парите­том купівельної спромож­ності (у 2000 році – 11,9%);

– зменшити частку бід­ного населення до 25% (за національною межею бід­ності) (у 2000 році – 26,4%);

– зменшити в десять ра­зів питому вагу населен­ня, чиє споживання є ниж­чим за рівень фактичного прожиткового мінімуму (у 2000 році – 71,2%).

Науковці підрахували

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України, відповідно до поставлених завдань, за період 2010–2011 років вдалося досягти помітних успіхів на шляху досяг­нення цілі. Зокрема, част­ка населення, чиє добове споживання є нижчим за 5 доларів США на добу, за ПКС у 2011 році становила лише 1,7% проти 4% цільо­вого орієнтиру, проте 2012-го – уже 2,3%.

Частка бідного насе­лення за національним критерієм зменшилася 2011 року до 24,3%, випере­дивши цільовий орієнтир 2015 року (25%), але у 2012 році знову відбулося збільшення до 25,5%.

При цьому неоднознач­ні зміни відбулися в структурі бідного за наці­ональним критерієм насе­лення: якщо частка бід­них серед дітей у 2011 році помітно зменшилася і ста­новила 32% проти 33% за­планованих, то 2012-го частка бідних серед дітей знову зросла до 33,1%. Тим часом частка бідних серед працюючих не досягла встановленого орієнтиру і становила у 2011 році 19,6% проти 19% заплано­ваних, а 2012-го взагалі зросла до 20,7%.

Повністю не вдалося виконати третє завдання цілі, оскільки частка на­селення, чиє споживання є нижчим за рівень фак­тичного прожиткового мі­німуму, різко зросла у 2009 році, згодом не повернула­ся на докризовий рівень, і в 2011-му становила 25,8% проти 15% цільового орі­єнтиру. Таким чином, спо­стерігається суттєве від­ставання, яке важко на­здогнати до 2015 року. Отже, виконання цього за­вдання залишається сум­нівним.

Такі зміни частково можна пояснити підви­щенням державних соці­альних гарантій із відпо­відним зростанням дохо­дів населення та вартісно­го значення межі віднос­ної бідності. Значна част­ка населення має надзви­чайно низькі доходи, що може призводити до сут­тєвих коливань у рівнях бідності залежно від змі­ни вартісного значення межі. Проте зростання рів­ня бідності за всіма зазна­ченими критеріями ліній свідчить про загальне по­гіршення ситуації.

Бідність у регіонах

У розрізі регіонів Укра­їни, за даними обстежен­ня за 2012 рік, найвищий рівень бідності за віднос­ним критерієм спостері­гався у Рівненській (46,7%), Тернопільській (44,9%), Кіровоградській (35,9%) областях. Найниж­чий рівень бідності – у Ки­єві (7,8%), а також у Запо­різькій (13%) та Миколаїв­ській (14,2) областях.

Аналіз, зроблений Ін­ститутом демографії, – ме­тодологічно правильний, проте не відображає ре­альний стан із бідністю в країні, оскільки розрахун­ки здійснюються відповід­но до затвердженого роз­міру прожиткового міні­муму, або фактичного, розрахованого Мінсоцпо­літики. Проте реальний розмір прожиткового мі­німуму в Україні нині на­багато вищий, адже набо­ри продуктів, товарів і по­слуг не змінювалися упро­довж 13 років. Окрім того, прожитковий мінімум для працездатних осіб не враховує податок на дохо­ди фізичних осіб.

Так, розмір прожитко­вого мінімуму, встановле­ний законодавством, ста­ном на серпень ц. р. був нижче фактичного про­житкового мінімуму, роз­рахованого Мінсоцполіти­ки, на 2,9%, для працездатних осіб – на 5,3% (а з урахуванням податку на доходи фізосіб – на 18,9%).

Соціальні мінімуми

В основу державної соціальної політики України покладено ідею соціальних мі­німумів: мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, прожитковий мі­німум тощо. При цьому розміри мінімальних державних соціальних стандартів і гарантій є заниженими.

Занижений розмір заро­бітної плати, у т. ч. у бю­джетній сфері, наявність суттєвих розмірів забор­гованості з виплати заро­бітної плати, несправед­ливе оподаткування та пенсійна система прово­кують поширення бід­ності серед працюючого населення, відтак – се­ред пенсіонерів, а також недофінансування систе­ми загальнообов’язкового державного соці­ального страхування, державного і місцевих бюджетів.

Для привернення уваги суспільства до проблем у соціально-економічній, трудовій сферах, без ви­рішення яких неможли­ва побудова в Україні суспільства соціальної справедливості, ФПУ зверталася до Президен­та України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, інших центральних орга­нів виконавчої влади, організацій роботодав­ців з пропозиціями вжи­ти конкретних заходів для подолання соціаль­ної несправедливості.

Саме з цією метою проф­спілки визначили осно­вні «зони соціальної не­справедливості», які по­требують негайного ви­рішення:

– у сфері оплати праці: занижений розмір міні­мальної заробітної пла­ти; дискримінація в оплаті праці працівників бюджетної сфери; забор­гованість із виплати за­робітної плати; зростан­ня диференціації заро­бітної плати за видами діяльності; борги зі спла­ти страхових внесків до Пенсійного фонду та єдиного соціального внеску; значний рівень бідності серед працюю­чого населення;

– у сфері зайнятості: не­контрольоване поши­рення нестандартної за­йнятості; високий рівень безробіття серед молоді та осіб передпенсійного віку; високий рівень тіні­зації трудових відносин;

– у сфері промислової політики: критичний стан галузі житлово-комунального господарства;

– у пенсійній сфері: над­низький розмір пенсій; розрив у розмірах пен­сій, призначених у різні роки; наявність спеці­альних пенсійних сис­тем;

– у сфері колективно-договірного регулюван­ня: звужена сфера дії га­лузевих угод; зменшен­ня рівня охоплення пра­цівників колективними договорами.

Першочерговими захода­ми для досягнення соці­альної справедливості мають стати забезпечен­ня стабільного зростання реальних доходів насе­лення та зниження май­нового розшарування, згортання масштабів бід­ності та ліквідація її край­ньої форми, дотримання міжнародних зобов’язань та ратифіка­ція Європейської соціаль­ної Хартії (в повному об­сязі), Європейського ко­дексу соціального забез­печення, Конвенції Між­народної організації пра­ці № 102 «Про мінімальні норми соціального за­безпечення» та № 117 «Про основні цілі і норми соціальної політи­ки», вдосконалення зако­нодавства з оплати праці, перехід від соціальних мінімумів до соціальних стандартів та ін.

Таким чином, для забез­печення соціальної спра­ведливості, розбудови соціальної держави Україні потрібно досягти європейських стандартів оплати праці, гарантій соціального забезпечен­ня, відповідних умов життя громадян та їхньо­го соціального захисту.

20.10.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини