ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Про героя – неофіційно...

Старший нагрівальник металу ділян­ки прокату трубопрокатного цеху № 4 ВАТ «Інтерпайп Нижньодніпровський трубопрокатний завод», профспілковий активіст Микола Семенович Степанен­ко 23 серпня 2011 року визнаний гідним звання Героя України. Орден держави йому вручив у Києві на урочистостях, присвячених Дню Незалежності, Прези­дент України Віктор Янукович.

Високе звання і нагороду Микола Степа­ненко одержав, як зазначено в нагород­них документах, за видатний особис­тий внесок у розвиток вітчизняного ме­талургійного комплексу, впровадження новітніх технологій у виробництво, ба­гаторічну самовіддану працю.

На перший погляд це формулювання здається занадто офіційним. Але, познайомившись і поспіл­кувавшись із Миколою Степаненком, переко­налася, що немає в його житті та характері ніяко­го офіціозу. Це відкрита, мисляча й доброзичлива людина. А щодо офіційних визначень, мабуть, дореч­но сказати про почуття відповідальності. Ми обго­ворювали різні теми, і час­то з вуст Миколи лунали слова: «Я ж повинен вирі­шити це питання...», «Мені ж потрібно все зробити в строк...», «Якщо пообіцяв, що зроблю, то потрібно робити, навіть якщо дове­деться після роботи зали­шитися...».

Путівка в життя

До армії, в 1977 році, Ми­кола працював електри­ком муфтових ліній, об­рав цю спеціальність сам, тому що захоплювався ра­діоелектронікою. Під час служби на флоті вивчав точні науки, астрономію, навчав новобранців.

Коли повернувся додо­му й настав час влаштову­ватися на роботу, батько запитав:

– А ти не хочеш спробу­вати свої сили там, де пра­цюють справжні мужики?

– Чому б і ні, – відповів син.

Потрапив у бригаду всім відомого Євгена Фі­ляченка, слава про яку в 80–90 роки минулого століття лунала на весь Радянський Союз. Працю­вали там і справжні орде­ноносці – А. П. Петров, В. Я. Поляков. Цих людей і сьогодні із вдячністю зга­дують багато трудівників заводу, що одержали в них перші уроки професійної майстерності.

Микола Степаненко розповідає:

– У цій бригаді й батько мій працював пресуваль­ником, а мене спочатку взяли на найнижчу посаду – прибиральником гарячо­го металу. Скажу відвер­то: було важко фізично, але відступити я не міг. Думав, протримаюся рік, а там подивимося...

І Микола успішно «про­тримався». Освоїв профе­сію пресувальника, з 1986 року працював уже нагрі­вальником металу, в 1992-му одержав вищий сьомий розряд.

– Після 10 років роботи зрозумів, що цех став для мене рідною домівкою. Мо­лодь жартує: поділися «га­рячкою» – так ми називає­мо гарячий стаж. А його в мене вже більше 30 років.

Завжди з людьми

У розповіді про тру­довий шлях Микола Сте­паненко згадує багатьох своїх колег. Одночасно і в одній бригаді починав з Юрієм Гаращуком, з яким товаришує і донині. А про Юрія Чекризова говорить із почуттям гордості, адже він у 2007 році отримав звання «Заслужений мета­лург України».

Тут же, в цеху, трапи­лася нагода почути теплі слова колег про Миколу Степаненка.

Юрій Чекризов, стар­ший вальцювальник ді­лянки прокату:

– Із Миколою працюємо разом від 1987 року. Бага­то чому він мене навчив – і як нагрівальника, і як вальцювальника. І зван­ня «Заслужений металург України» я одержав за­вдяки участі Степаненка в моїй трудовій кар’єрі. Сьо­годні нас пов’язують ще й дружні стосунки. Спасибі тобі, колего! Успіхів тобі, друже!

Надія Деркач, проф­групорг зміни «А», опера­тор пульта керування га­зового різання:

– Доля звела мене з Миколою Семеновичем у 1995 році, коли він очо­лював профгрупу на ді­лянці прокату в зміні «В». А коли 2005-го я ста­ла профгрупоргом зміни «А», то часто зверталася до нього за порадою. Він гарний організатор і уміє чітко розставляти акцен­ти в роботі. Завдяки його наставлянням профгрупа в зміні «А» є однією з най­кращих у цеху. Зауважу, що всі його учні досягли високих результатів і в праці, і в громадському житті. Тож ми щиро віта­ємо М. Степаненка з висо­ким званням. Шановний Миколо Семеновичу, до цього звання Ви пройшли довгий і нелегкий шлях, залишаючи за собою лише добрі справи.

Розповідаючи про цере­монію нагородження, Ми­кола Семенович зізнався: «Усе було дуже врочисто, я був спокійний, але не полишало відчуття, ніби все це відбувається не зі мною. Коли назвали моє прізвище, я піднявся на сцену й підійшов до Пре­зидента по нагороду. Ми ще й кілька слів сказали один одному.

На церемонії я позна­йомився з Героєм України Сергієм Трошиним. Дізна­вся, що він був льотчиком-випробувачем, багато років працює на «Антоно­ві». Можна тільки здога­дуватися, якого рівня ця людина, адже для випро­бування літаків потрібні знання – від вищої матема­тики й до механіки, швид­кість реакції, сміливість і, зрозуміло, гарна фізична підготовка. Бачив також народного артиста Богда­на Ступку. Разом із нами нагороду одержали ще чо­тири шахтарі, один із них – Сергій Лазуренко, наш земляк із Павлограда.

Усі враження я осмис­лював уже в поїзді, на шляху додому. А коли мене поздоровляли коле­ги, родичі, друзі, ще біль­ше відчув покладену на мене відповідальність. Адже тепер мої вчинки, та й моє життя узагалі люди будуть оцінювати трохи по-іншому – адже мене визнали гідним найвищої нагороди в нашій державі. Я пишаюся цією нагоро­дою ще й тому, що звання Героя України також удо­стоєний наш заводчанин Альфред Іванович Козлов­ський. Ця людина як керів­ник Нижньодніпровського трубопрокатного заводу дуже багато зробив для його розвитку. Сьогодні на заводі працює багато лю­дей, яким він дав путівку в життя».

І на роботі, й удома…

З Миколою Степанен­ком ми розмовляли в профкомі, потім пройшлися те­риторією заводу, зайшли в цех. Тут він – у своїй «сти­хії». Пояснював мені, як метал перетворюється на труби, розповів про людей, з якими працює. З гордіс­тю показав мені цехову Дошку пошани. «Ми все оформили по-сучасному, – поділився він зі мною. – Спеціально розмісти­ли Дошку біля входу, аби фото наших найкращих людей бачили всі, хто йде на роботу».

З теплотою розповідає Микола Степаненко про свою родину. Неймовірною радістю світяться його очі, коли згадує про двох до­рослих дочок-студенток – Юлю й Віку.

Завершуючи нашу бесі­ду, я запитала в Миколи Семеновича, чим захо­плюється він після роботи. «Ще з юності займаюся електронікою, – усміхнув­шись, відповідає Микола Степаненко. – Досі сусіди інколи просять полагоди­ти побутові прилади. Бе­руся за це залюбки. Крім того, багато часу потребує і домашнє господарство, адже живемо в приватно­му будинку, який побуду­вав іще мій батько».

Сподіваюся, що після знайомства на сторінках газети з Героєм України Миколою Степаненком наші читачі переконають­ся, що офіційне формулю­вання про «багаторічну самовіддану працю» від­повідає дійсності. Одним рядком у нагородному по­свідченні Героя України сказано про все життя...

Наталія УСЕНКО, ЦК ПМГУ

ГІДНИЙ ПРЕДСТАВНИК ТРУДОВОЇ ДИНАСТІЇ

Микола Степаненко – син та онук металургів. два його діди – Іван Пилипович і Мосін Георгій Олексійович – працювали прокатниками на металургійному заводі ім. Комінтерну. Мама – Лідія Георгіївна – була оператором на термоділянці тру­бопрокатного заводу ім. Карла Лібкнехта, а батько – Семен Іванович – пресувальником у ТТЦ № 4.

02.11.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини