ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

ЗБЕРІГ «ФІРМУ» ЦІНОЮ ЖИТТЯ

До дня пам ’ яті Гене ­ рального конструкто ­ ра , керівника ДП « АН ­ ТОНОВ » з 1984 р . по 2005 р ., видатної лю ­ дини , Героя України Петра Васильовича Балабуєва (23.05.1931 – 17.05.2007).

16 років промайнуло відтоді, як пішов із життя Петро Васильович Балабу­єв. Людина – легенда, ви­датний авіатор, послідов­ник Олега Костянтинови­ча Антонова, Генеральний конструктор, Герой Украї­ни, лауреат Міжнародної премії ім. Едварда Уорне­ра, в доробку якого безпо­середня участь і керівна роль у створенні цілої низ­ки літаків, серед яких – всесвітньо відомі велетні Ан-22 «Антей», Ан-124-100 «Руслан», Ан-225 «Мрія», народжені в незалежній Україні Ан-140, Ан-148, Ан- 38, Ан-70 та інші. Таким його знає світ.

Нам же пощастило про­йти частину життя поряд із ним – такою видатною, але разом із тим звичай­ною людиною зі своїми унікальними рисами ха­рактеру. Впевнена, що всі, хто хоч раз спілкувався з Петром Васильовичем, на­завжди запам’ятали його надзвичайну енергію, його безмежну відданість своїй справі. Адже, як і він сам зазначав не раз, робота була його життям, його найбільшою любов’ю. Саме їй він присвятив усього себе. Без компромі­сів і часу на відпочинок.

Завдяки цьому, йому вдалося вирішити багато найскладніших питань, йти на, здавалося б, неймо­вірні, навіть відчайдушні вчинки, щоб «АНТОНОВ» був збережений, продовжу­вав працювати. Часто і це не випадково в нашому КБ, на виробництві можна по­чути фрази: «А що б зробив ПВ?», «А як би він відреагу­вав?», «Пам’ятаєш, як він казав?»…

Опрацьовуючи величез­ну кількість виробничих питань, Петро Васильович особливу увагу приділяв збереженню колективу. За Балабуєвим ми всі були, як за мурованою стіною. Особливо це відчувалося у важкі часи становлення нашої країни, коли фак­тично припинилося дер­жавне фінансування та ба­гато конструкторських бюро колишнього СРСР пішли у небуття.

Тільки уявіть, що відчу­ває керівник, який розу­міє, що за його спиною – доля 15 тисяч робітників, їхні сім’ї, діти, а грошей на зарплату немає. А він повинен забезпечити необ­хідний обсяг робіт та від­повідну оплату праці.

У пошуку вирішення питання він звернувся до найближчого сусіда – Ки­ївського авіазаводу (тоді – КиДАЗ «Авіант»), який на той час ще не мав про­блем із фінансуванням – у них вироблявся Ту-334. Ба­лабуєв попросив позичити гроші на одну зарплату, але отримав відмову. Про­сив продати «Руслан» для роботи в авіакомпанії з по­ступовою виплатою ко­штів – знову відмова...

Петро Васильович був у розпачі. «Я тобі більше руки не подам», – сказав він тоді директору авіаза­воду О.І. Харлову.

Вирішення проблеми було знайдено завдяки створенню та розвитку ді­яльності нашої авіакомпа­нії. Про те, наскільки не­легким був цей шлях, бага­то написано і сказано. Не буду повторюватися. Але зазначу, що допоки нала­годилося фінансування, ПВ намагався в різний спосіб підтримати колек­тив. Знаходив можливість частково забезпечувати людей продуктами харчу­вання, одягом, побутовою технікою… Опікувався за­снуванням і розвитком ме­дико-санітарної частини, відновленням роботи їдальні, підсобного госпо­дарства, підтримував інші об’єкти соціальної сфери.

При цьому, ПВ завжди звертав увагу на пошук но­вих напрямів роботи. «Конструктор повинен без­перервно працювати, аби не втратити навички, ру­хатися вперед», – зазна­чав він.

А ви знали, що кандида­тура Балабуєва розгляда­лася серед претендентів на депутата Верховної Ради України?! Але хто ж міг уявити його без літа­ків і його, без перебіль­шення, рідного підприєм­ства, де він був своїм для всіх – від прибиральниці до головного конструкто­ра. По суті, він був справ­жнім державним діячем, який працював не задля власного збагачення, а для розвитку авіаційної галузі України.

Можливо, відмова від кар’єри політичного лідера була його помилкою, адже постійно доводилося до­сить жорстко доводити пра­во на існування авіапрому, переконувати керівництво держави в необхідності роз­витку галузі: «...нам потріб­ні двигуни, сучасна авіоні­ка, нові перспективні роз­робки...» Чого тільки Бала­буєв не вишукував і тягнув на фірму!!! Усе найкраще, наймодніше, усе най-най- най, починаючи від комп’ютерів, які тоді тільки впроваджувалися у вико­ристання, до спеціальної, професійної форми для льотного складу, яку саме він замовляв і фінансував. Він взагалі дуже поважав льотчиків-випробувачів, створюючи для них найкра­щі умови. Адже він розу­мів, що від їхньої роботи за­лежить подальше життя нових типів літаків.

Якось заходить до нього Єлизавета Аветівна Шаха­туні, єдина в світі жінка авіаційний спеціаліст з міцності, автор школи міцності, соратниця та ко­лишня дружина Олега Ан­тонова. Вона вже була на пенсії, але консультувала молодих фахівців і була в курсі всіх подій свого під­розділу. Вони довго про щось говорили з Балабує­вим, сперечалися. Проща­ючись, вона несподівано повернулась до нього і каже: «Петро Васильови­чу, знімаю шляпу перед Вами! Як Вам вдається не тільки зберегти все, а ще і втілювати в життя такі грандіозні плани?!»

Чи було з Балабуєвим легко? Ні. Але дуже цікаво. Цілком віддаючись своїй справі, він вимагав того ж від інших. Він був наче рентген, мені часто здава­лося, ніби він думки читає. Будучи людиною слова, не терпів брехунів і балабо­лів. Проте тим, хто говорив по справі, завжди приділяв увагу. Всі, хто мав честь працювати з ним, знали, що їх обирали не за «краси­ві очі», а за здібності, які були б корисними для спільної справи, готов­ність сумлінно працювати.

Петро Васильович був неординарною особистіс­тю. Дуже любив і поважав людей, особливо «свою ко­манду». «Це частина мене», казав він. Сам під­бирав своїх замів, особис­то спілкувався, і це хвили­нами не обмежувалося. За­любки жартував, але тіль­ки тоді, коли сам був у гу­морі. Ходила думка, що ми працювали через острах перед Балабуєвим. Це, звісно, не так. Він, дійсно, був досить жорстким, ви­могливим, навіть непохит­ним, але всі поважали його. Не виконати вказів­ку Генерального безпід­ставно було соромно та не­достойно.

Петро Васильович лю­бив спілкуватися з робіт­никами цехів, а прийшов­ши в свій кабінет, сидів і обмірковував почуте, і при цьому зазначав, скіль­ки в них відданості своїй справі, професійної та життєвої мудрості… Про­те не сприймав всезнайок, його це лютувало, дуже часто говорив: «Людина не може знати все!»

Історій про його непе­редбачувані вчинки було дуже багато. Якщо навіть вчиняв імпульсивно, то потім аналізував ситуа­цію та чинив справедливо. Пригадую, як одного разу принесла йому на підпис товстеньку теку з доку­ментами. Розкривши її, ПВ зсунув брови та з си­лою відштовхнув. Ков­знувши по столу, вона впа­ла на підлогу. Я озирнула­ся і вийшла з кабінету. За хвилину прийшов його по­мічник Валерій Бронісла­вович Степанович. «Ну, – думаю, – зараз речі збира­ти чи зачекати?» Вони дов­го говорили і вийшли в приймальню вдвох. По­клавши теку на стіл, ПВ сказав: «Вибачте! Це не Вас стосувалося, але Ваш погляд був дуже красно­мовний». Пожартували, посміялись і розійшлися працювати, але згодом він досить часто жартома зга­дував мій вчинок.

Про Петра Васильовича можна говорити нескін­ченно. Такою багатогран­ною людиною він був…

Як кажуть в народі, поки людину пам’ятають, вона жива. Дуже хочеться, щоб про таких людей біль­ше розповідали, щоб на їх­ньому прикладі зростала наша молодь. Ми повинні вшановувати пам’ять про тих, завдяки кому існує наше підприємство. Серед таких людей – Генераль­ний конструктор Петро Васильович Балабуєв, який свого часу багато зро­бив для становлення фір­ми, з гідністю прийняв ке­рівництво від її засновни­ка – Олега Костянтинови­ча Антонова, та ціною сво­го життя (без перебіль­шення) зберіг та відстояв її у важкі часи.

ПРО АВТОРА :

ЛЮДМИЛА СКОСАРЄВА , ІНЖЕНЕР В -43,

В МИНУЛОМУ –

СПІВРОБІТНИЦЯ

АПАРАТУ П . В . БАЛАБУЄВА

27.06.2023

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини