ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Люблю, коли день прожито немарно»

Не впевнена, що читач зі мною пого­диться, та маю думку, що слово «профспілка» сьогодні не викликає особливого позитиву. На превеликий жаль. І насамперед, гадаю, тому, що через нинішній хронічний брак ко­штів практично не можна, як у ра­дянські часи, отримати дешеву або взагалі безкоштовну путівку в сана­торій чи, приміром, дозволити собі на вихідні (як колись!) колективну по­їздку до моря.

Але знайомство з моєю героїнею зму­сило поглянути на проблему іншими очима. Звісно, без грошей навряд чи комусь удасться підлікуватися або вирушити на відпочинок, проте є ще й людські цінності. Добре слово, не­байдуже ставлення до проблем іншо­го, бажання будь-якої хвилини при­йти на допомогу, а ще (і це особисто для мене є найціннішим) – не зважа­ти, кому саме потрібна підтримка: керівнику чи рядовому працівнику…

Галина Хлівна – голова цехового комітету профспілки служби метрології та контр­олю Чернівецького машинобудівного заводу. Крім того, член заводського комітету профспілки. За цими сухими словами – при­вітна, доброзичлива жінка з тихим, спокійним голосом і, я б сказала, скромною ма­нерою спілкування. Це коли розповідь про себе звучить ненав’язливо й навіть трі­шечки іронічно.

«Така моя доля – вести профспілкову роботу, – по­сміхається Галина Михай­лівна. – Спочатку рік у рік (і не помітила, як набралося аж 15!) була заступником го­лови нашого цехкому. Оформляла документацію, придивлялася, що й до чого. А вже на третій термін мене обрали головою. Зірок із неба не хапаю – просто на­магаюся, чим можу, допо­магати всім, підказувати. Адже часто кожен із нас, не знаючи власних прав, або недоотримує, або взагалі позбавлений тих чи інших, нехай і найменших, благ. А з іншого боку… Що найголо­вніше для будь-якої люди­ни? Увага! Увага, коли в неї свято, увага, коли, не дай Боже, спіткало лихо. Життя є життя, і сумних хвилин у ньому не уникнути… При­чому, не маємо права зали­шати хоч когось один на один зі своєю бідою не лише тоді, коли йдеться про смерть близької людини (за­вод у таких випадках надає матеріальну допомогу й оплачувану триденну від­пустку). Бо іноді комусь ви­падає переживати такі складні, безвихідні ситуа­ції, що доводиться чинити, так би мовити, не за стату­том, а як підказує душа. Приміром, важко захворіє в когось дитина, тоді беру шапку і йду в народ. Як ка­жуть, із миру по нитці...»

Галина Михайлівна за­мовкає. Чекаю зі своїми запи­таннями і я. Ми сидимо на од­ній із численних лав, що до­вгими рівними рядами розта­шувалися вздовж алеї завод­ської території. Куди не кинь оком – зелень і безліч троянд. Складається враження, ніби ти не на підприємстві, а десь у будинку відпочинку. Повз нас проходять заводчани (саме час обідньої перерви), вітаються, здогадавшись, що їхня Галя розмовляє з газетя­рем, кидають їй жартівливі необразливі фрази. Так непо­мітно наша розмова знову по­вертається в оптимістичне русло. «Звичайно, набагато приємніше колег вітати, аніж співчувати їм, – розмірковує жінка. – Тож завжди з вели­ким задоволенням (а не тому, що зобов’язана) готую поздо­ровлення чи то з 8 Березня, чи то ювілеєм, чи просто черго­вим днем народження. До того ж узяла для себе неписа­не правило: не обмежуватися прозаїчним набором слів «щастя, здоров’я», а віднахо­дити в Інтернеті гарні пое­тичні рядки. І не перші-ліпші, а такі, що написані ніби спеціально для цього іменинника!»

Та не лише вірші вишу­кує Галина Михайлівна в ме­режі – трапляється, виписує звідти цілі просвітницькі статті. «Не приховуватиму, дисципліна на нашому під­приємстві – те, на що ніхто не має права заплющувати очі, – зізнається голова цех­кому. – Проте це не означає, що всі як один слухняні. Бу­вають випадки, ще звечора дозволить собі чоловік зайво­го, а вранці охорона його не пропускає. От і маємо кло­піт. Звісно, простіше зробити зауваження чи навіть посва­рити, ніж достукатися до його серця. Більше того, пе­реконати, що є в житті інші радощі… Тому знову сідаю за комп’ютер і починаю ре­тельно вивчати, чим пияти­ка може становити загрозу і для здоров’я людини, і для її долі. А згодом читаю робіт­никам цілі лекції. Нічого, слухають…»

Насправді обов’язки профспілкового ватажка – найрізноманітніші. І най­перше все зводиться до спіл­кування: повідомити, пояс­нити, підказати. Так, якщо щасливий молодий батько готується забирати з полого­вого будинку дружину з не­мовлям, то йому – і вітання, й оплачуваний вихідний. Мають також вихідний і ювіляри. Здавалося б, дріб­ничка, а приємно. Або, при­міром, треба оформити під­писку на пресу (тут левову частку коштів сплачує за­вод), або ж скласти списки охочих провести вихідні біля заводського басейну. «Ніби всі – дорослі, все розу­міють, а ніколи не зайве ще раз пояснити правила пове­дінки», – ділиться жінка і пропонує оглянути гордість машзаводу – басейн. На тлі суворих цехів він виглядає справжнім красенем.

У голосі Галини Михай­лівни не згасають нотки по­зитиву й коли розмова захо­дить про заводську їдальню. По-перше, підприємство компенсує своїм працівни­кам по 15 гривень за щоден­ні обіди. А як розпорядитися цими коштами – особиста справа кожного. Можна по­їсти на цю суму, можна, до­клавши кревних, влаштува­ти свято живота, а можна зе­кономити гроші і принести їжу з дому. Та чи варто?

«Не кожна господиня вдо­ма так наготує, як наші куха­рі, – хвалиться моя співроз­мовниця. – Щодня – по 5–6 ви­дів різноманітних салатів. А випічка яка! Мабуть, ви по­мітили наших працівників, які проходили повз нас із па­куночками. Це вони несли смачненьке додому».

Та хоч куховарять в їдальні дуже добре, але при­скіпливих перевірок тут не бракує. «Аби було ще краще, – жартує жінка. – Нас ціка­вить абсолютно все: від чи­стоти посуду, свіжості хала­тів до якості та ваги кожної страви. Насправді ж усе над­звичайно просто: якщо від робітника вимагають якіс­ної роботи, то хто, як не про­фком, мусить створити до­стойні умови».

Про деякі моменти у сво­їй роботі розповідає, як мені здалося, не для того, аби по­скаржитися, а щоб розпові­сти, як завод піклується про своїх працівників. Ідеться про надбавки до зарплати, додаткову відпустку та без­коштовне молоко.

Що довше я спілкувалася з цією наповненою оптиміз­мом жінкою, то більше пере­конувалася: вона з тих, хто у брудній калюжі найперше побачить зорі. Візьмемо для прикладу вічне, таке непро­сте питання людських від­носин: замість нервувати та нарікати – з кожним знайде спільну мову. Жінка розпо­відає: «Іноді даю комусь профспілкове завдання, а мене ігнорують. Як реагую? Спокійно. Виконую роботу сама, і людині стає сором­но». Тривалий час сім’я Хлівних не мала власного кутка і лише якийсь десяток літ тому отримала однокім­натну(!) квартиру в колиш­ньому гуртожитку. Проте вона не нарікає: «Нам дуже пощастило, бо хтось і цього не має». Коли єдина доне­чка, здобувши вищу освіту, надумала переїхати до сто­лиці, вони з чоловіком вирі­шили: ламати її долю лише через те, що без неї сумно, вони не мають права. І поба­жали їй щасливої дороги.

Обідня перерва добігає кінця. «Галино, ти з нами?» – гукає колега моєї співроз­мовниці, теж Галина, Рома­ніка. А потім, підійшовши ближче, каже: «Обов’язково напишіть: коли Хлівна щось робить, то тільки «на відмін­но». Якщо у когось біда, до неї можна зателефонувати навіть уночі. А ще ми завжди відчуваємо, коли через якісь причини її немає на заводі. Бо немає надійного плеча».

ДО РЕЧІ, ПРО РОБОТУ

У серпні виповнюється 27 років відтоді, як Галина Хлівна з червоним дипломом біохіміка Чернівець­кого – тоді ще державного – університету пересту­пила поріг машзаводу. пройшла шлях від рядового лаборанта до начальника лабораторії хімічних та спектральних досліджень єдиної служби метрології та контролю. Коли попросила Галину Михайлівну пояснити, чим вона займається, то почула у відпо­відь: «уявіть собі: надходить на завод лист сталі, а наше завдання – перевірити його якість. от і чаклу­ємо, проводимо ретельні аналізи. особливо люблю моменти, коли під час досліджень метал починає видозмінюватися різними кольорами – бачили б ви, як це гарно! А коли ще й отримаємо позитивний ре­зультат, узагалі день прожито не марно».

11.08.2011

Надія ПОЖАРУК, м. Чернівці

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини