«Люблю, коли день прожито немарно»
Не впевнена, що
читач зі мною погодиться, та маю думку, що слово «профспілка» сьогодні не
викликає особливого позитиву. На превеликий жаль. І насамперед, гадаю, тому, що
через нинішній хронічний брак коштів практично не можна, як у радянські часи,
отримати дешеву або взагалі безкоштовну путівку в санаторій чи, приміром,
дозволити собі на вихідні (як колись!) колективну поїздку до моря.
Але знайомство з
моєю героїнею змусило поглянути на проблему іншими очима. Звісно, без грошей
навряд чи комусь удасться підлікуватися або вирушити на відпочинок, проте є ще
й людські цінності. Добре слово, небайдуже ставлення до проблем іншого,
бажання будь-якої хвилини прийти на допомогу, а ще (і це особисто для мене є
найціннішим) – не зважати, кому саме потрібна підтримка: керівнику чи рядовому
працівнику…
Галина Хлівна –
голова цехового комітету профспілки служби метрології та контролю
Чернівецького машинобудівного заводу. Крім того, член заводського комітету
профспілки. За цими сухими словами – привітна, доброзичлива жінка з тихим,
спокійним голосом і, я б сказала, скромною манерою спілкування. Це коли
розповідь про себе звучить ненав’язливо й навіть трішечки іронічно.
«Така моя доля –
вести профспілкову роботу, – посміхається Галина Михайлівна. – Спочатку рік у
рік (і не помітила, як набралося аж 15!) була заступником голови нашого
цехкому. Оформляла документацію, придивлялася, що й до чого. А вже на третій
термін мене обрали головою. Зірок із неба не хапаю – просто намагаюся, чим
можу, допомагати всім, підказувати. Адже часто кожен із нас, не знаючи власних
прав, або недоотримує, або взагалі позбавлений тих чи інших, нехай і найменших,
благ. А з іншого боку… Що найголовніше для будь-якої людини? Увага! Увага,
коли в неї свято, увага, коли, не дай Боже, спіткало лихо. Життя є життя, і
сумних хвилин у ньому не уникнути… Причому, не маємо права залишати хоч
когось один на один зі своєю бідою не лише тоді, коли йдеться про смерть
близької людини (завод у таких випадках надає матеріальну допомогу й
оплачувану триденну відпустку). Бо іноді комусь випадає переживати такі
складні, безвихідні ситуації, що доводиться чинити, так би мовити, не за статутом,
а як підказує душа. Приміром, важко захворіє в когось дитина, тоді беру шапку і
йду в народ. Як кажуть, із миру по нитці...»
Галина Михайлівна
замовкає. Чекаю зі своїми запитаннями і я. Ми сидимо на одній із численних
лав, що довгими рівними рядами розташувалися вздовж алеї заводської
території. Куди не кинь оком – зелень і безліч троянд. Складається враження,
ніби ти не на підприємстві, а десь у будинку відпочинку. Повз нас проходять
заводчани (саме час обідньої перерви), вітаються, здогадавшись, що їхня Галя
розмовляє з газетярем, кидають їй жартівливі необразливі фрази. Так непомітно
наша розмова знову повертається в оптимістичне русло. «Звичайно, набагато
приємніше колег вітати, аніж співчувати їм, – розмірковує жінка. – Тож завжди з
великим задоволенням (а не тому, що зобов’язана) готую поздоровлення чи то з
8 Березня, чи то ювілеєм, чи просто черговим днем народження. До того ж узяла
для себе неписане правило: не обмежуватися прозаїчним набором слів «щастя,
здоров’я», а віднаходити в Інтернеті гарні поетичні рядки. І не перші-ліпші,
а такі, що написані ніби спеціально для цього іменинника!»
Та не лише вірші
вишукує Галина Михайлівна в мережі – трапляється, виписує звідти цілі
просвітницькі статті. «Не приховуватиму, дисципліна на нашому підприємстві –
те, на що ніхто не має права заплющувати очі, – зізнається голова цехкому. – Проте
це не означає, що всі як один слухняні. Бувають випадки, ще звечора дозволить
собі чоловік зайвого, а вранці охорона його не пропускає. От і маємо клопіт.
Звісно, простіше зробити зауваження чи навіть посварити, ніж достукатися до
його серця. Більше того, переконати, що є в житті інші радощі… Тому знову
сідаю за комп’ютер і починаю ретельно вивчати, чим пиятика може становити
загрозу і для здоров’я людини, і для її долі. А згодом читаю робітникам цілі
лекції. Нічого, слухають…»
Насправді обов’язки
профспілкового ватажка – найрізноманітніші. І найперше все зводиться до спілкування:
повідомити, пояснити, підказати. Так, якщо щасливий молодий батько готується
забирати з пологового будинку дружину з немовлям, то йому – і вітання, й
оплачуваний вихідний. Мають також вихідний і ювіляри. Здавалося б, дрібничка,
а приємно. Або, приміром, треба оформити підписку на пресу (тут левову частку
коштів сплачує завод), або ж скласти списки охочих провести вихідні біля
заводського басейну. «Ніби всі – дорослі, все розуміють, а ніколи не зайве ще
раз пояснити правила поведінки», – ділиться жінка і пропонує оглянути гордість
машзаводу – басейн. На тлі суворих цехів він виглядає справжнім красенем.
У голосі Галини
Михайлівни не згасають нотки позитиву й коли розмова заходить про заводську
їдальню. По-перше, підприємство компенсує своїм працівникам по 15 гривень за
щоденні обіди. А як розпорядитися цими коштами – особиста справа кожного.
Можна поїсти на цю суму, можна, доклавши кревних, влаштувати свято живота, а
можна зекономити гроші і принести їжу з дому. Та чи варто?
«Не кожна
господиня вдома так наготує, як наші кухарі, – хвалиться моя співрозмовниця.
– Щодня – по 5–6 видів різноманітних салатів. А випічка яка! Мабуть, ви помітили
наших працівників, які проходили повз нас із пакуночками. Це вони несли
смачненьке додому».
Та хоч куховарять
в їдальні дуже добре, але прискіпливих перевірок тут не бракує. «Аби було ще
краще, – жартує жінка. – Нас цікавить абсолютно все: від чистоти посуду,
свіжості халатів до якості та ваги кожної страви. Насправді ж усе надзвичайно
просто: якщо від робітника вимагають якісної роботи, то хто, як не профком,
мусить створити достойні умови».
Про деякі моменти
у своїй роботі розповідає, як мені здалося, не для того, аби поскаржитися, а
щоб розповісти, як завод піклується про своїх працівників. Ідеться про
надбавки до зарплати, додаткову відпустку та безкоштовне молоко.
Що довше я
спілкувалася з цією наповненою оптимізмом жінкою, то більше переконувалася:
вона з тих, хто у брудній калюжі найперше побачить зорі. Візьмемо для прикладу
вічне, таке непросте питання людських відносин: замість нервувати та нарікати
– з кожним знайде спільну мову. Жінка розповідає: «Іноді даю комусь
профспілкове завдання, а мене ігнорують. Як реагую? Спокійно. Виконую роботу
сама, і людині стає соромно». Тривалий час сім’я Хлівних не мала власного
кутка і лише якийсь десяток літ тому отримала однокімнатну(!) квартиру в колишньому
гуртожитку. Проте вона не нарікає: «Нам дуже пощастило, бо хтось і цього не
має». Коли єдина донечка, здобувши вищу освіту, надумала переїхати до столиці,
вони з чоловіком вирішили: ламати її долю лише через те, що без неї сумно,
вони не мають права. І побажали їй щасливої дороги.
Обідня перерва
добігає кінця. «Галино, ти з нами?» – гукає колега моєї співрозмовниці, теж
Галина, Романіка. А потім, підійшовши ближче, каже: «Обов’язково напишіть:
коли Хлівна щось робить, то тільки «на відмінно». Якщо у когось біда, до неї
можна зателефонувати навіть уночі. А ще ми завжди відчуваємо, коли через якісь
причини її немає на заводі. Бо немає надійного плеча».
ДО РЕЧІ, ПРО
РОБОТУ
У серпні
виповнюється 27 років відтоді, як Галина Хлівна з червоним дипломом біохіміка
Чернівецького – тоді ще державного – університету переступила поріг
машзаводу. пройшла шлях від рядового лаборанта до начальника лабораторії
хімічних та спектральних досліджень єдиної служби метрології та контролю. Коли
попросила Галину Михайлівну пояснити, чим вона займається, то почула у відповідь:
«уявіть собі: надходить на завод лист сталі, а наше завдання – перевірити його
якість. от і чаклуємо, проводимо ретельні аналізи. особливо люблю моменти,
коли під час досліджень метал починає видозмінюватися різними кольорами –
бачили б ви, як це гарно! А коли ще й отримаємо позитивний результат, узагалі
день прожито не марно».
11.08.2011
Надія ПОЖАРУК, м. Чернівці
|