ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

УКРАЇНКА, ЯКА СТВОРИЛА ПОЛЬСЬКУ ПРОФСПІЛКУ

Героїня Польщі Анна Валентинович, мати «Солідарності», походить із невеликого села Садове на Рівненщині

Про цю видатну укра­їнку тут, на її малій батьківщині, ми ді­зналися лише 13 років тому.

Коли світ здригнувся від неймовірної трагедії: 10 квітня 2010-го в авіака­тастрофі під Смоленськом загинула військово-полі­тична еліта Польщі на чолі з Президентом Лехом Качиньським (борт пряму­вав на місце розстрілу ти­сяч польських офіцерів у Катиньському лісі навесні 1940-го). Та через 70 років ненажерлива імперія діс­талася й неба: численні розслідування говорять про російський слід у цій трагедії.

Серед 96 осіб, які наза­вжди відлетіли у вічний вирій, була 81-річна поза­штатна радниця Прези­дента Качиньського Анна Валентинович – українка, як зазначено в посмерт­них документах.

У жорнах геополітики

Журналістка Валенти­на Романюк зацікавилася постаттю пані Валентино­вич і, так би мовити, роз­мотала клубок її україн­ського походження. Спо­чатку розмови з родичами Анни були непростими: вони неначе щось прихо­вували, недоговорювали. Лише згодом зрозуміла, чому.

– У невеликому селі Са­дове тодішнього Гощан­ського району в її племін­ника пана Анатолія поба­чила книгу «Тінь майбут­нього» авторства самої Анни Валентинович та журналістки з Гданська Анни Башановської. І на­пис: «Дозволяю видати українською з виправлен­ням помилок». Перечитав­ши, відкрила для себе Анну Валентинович – у ді­воцтві Любчик. Це, влас­не, була її життєва сповідь перед журналісткою, якій довіряла – відтоді, як себе пам’ятала. Напис про до­звіл видати книгу україн­ською став для мене справжнім натхненням: захотілося перекласти книгу. Бо хіба маємо ми моральне право нічого не знати про яскраву лідерку польської «Солідарності», яку давно шанує світ? Про неї вже написали десятки книжок і видали їх кілько­ма мовами! – розповідає Валентина Романюк.

Вона зв’язалася з Ан­ною Башановською, отри­мала ще й її згоду і… зану­рилася в роботу. На волон­терських засадах перекла­ла і сама зверстала книж­ку. Поставила за мету: ви­дати її до 10-их роковин трагедії, – встигла! При­наймні, із сигнальними примірниками, які профі­нансував видавець Роман Колодяжний та вже згада­ний племінник Анатолій.

Зі сторінок книги-спові­ді перед нами постає горда незламна жінка із заго­стреним відчуттям спра­ведливості, яке все життя рухало нею в боротьбі за права простих трудівни­ків, які її оточували.

Долю сільської дівчини з тодішнього Сінного (нині Садового) добряче перемололи жорна геопо­літики.

Перших дев’ять років Ганнусиного дитинства пройшли в Другій Речі По­сполитій, до якої, відпо­відно до Ризького мирного договору, входили етнічні українські землі. Ще 2,5 роки вона жила в Радян­ському Союзі, який забрав у багатодітної родини все: землю, худобу, реманент. А з приходом нацистів у селі зачинили школу. Спрагла до знань дівчин­ка сприйняла це болісно, – тож сама попросилася в найми до заводчика Телєс­ніцького, щоб не бути за­йвим ротом у тата з мачу­хою.

«А наприкінці 1943-го Ганну Любчик таємно від родини Телєсніцькі вивез­ли в окуповану Польщу й залякали: мовляв, її сім’ю знищили фашисти, а зізна­ння в українському похо­дженні може коштувати їй життя. Імовірно, через тодішнє загострення поль­сько-українського кон­флікту на Волині», – вва­жає Валентина Романюк.

Пани нещадно експлуа­тували Ганну, за наймен­шу надуману провину били. Тільки повноліт­ньою вона наважилася за­лишити їх і приїхала до Гданська, де влаштувала­ся на корабельню. Тут роз­почалася її відчайдушна боротьба за трудові права працівників, що переросла в боротьбу за демократич­ну країну, понад усе в якій – людська гідність. Неза­лежно від соціального ста­тусу чи національності. А увібране з молоком мами- українки відчуття спра­ведливості виявилося ви­щим за переслідування спецслужб, арешти та ка­тування, – фізичні та мо­ральні. Так народилася профспілка «Солідар­ність», яка швидко пере­росла в потужний громад­ський рух, що врешті- решт, зруйнував комуніс­тичну Польщу. Біля вито­ків цього руху стояла Анна Валентинович разом із Лехом Качиньським.

Повернення в Україну

А в рідному селі на Рів­ненщині Валентинович уперше побувала лише че­рез 53 роки розлуки, в 1996-му. Тоді й подарувала родичам автобіографічну книжку «Тінь майбутньо­го» із дозволом видати українською. Наче перед­чувала своє повернення в Україну ще й у переносно­му значенні…

І таки повернулася! У 2019-му, з нагоди 90-річчя Анни Валентинович на приміщенні школи в Садо­вому з’явилася перша ме­моріальна дошка її пам’яті: за сприяння Гене­рального консульства Польщі в Луцьку. Із Гдан­ська тоді приїхав онук Анни Пьотр Валентино­вич, який підтвердив польським журналістам українське походження бабусі. А ще вони самі по­спілкувалися з її сестра­ми, братом. До речі, 2019-ий, за рішенням Сей­му пройшов у Польщі як рік Анни Валентинович. А в 2020-му побачила світ українською вже згадана книга, нехай і невеликим тиражем – у 300 примірни­ків. Її електронний варі­ант є, до речі, в бібліотеці Національного універси­тету «Острозька акаде­мія».

«Прочитав спогади на одному диханні», – так сказав мені голова Рівнен­ської обласної профспілки працівників споживчої ко­операції Микола Вознюк, який, як і багато земляків, щиро зацікавився постат­тю Анни Валентинович.

10 квітня, в 13-ту річни­цю її трагічної загибелі, він разом із головою прав­ління Гощанського рай­споживтовариства Ігорем Смикалом (на фото) побу­вали в Садовому. До мемо­ріальної дошки знамени­тості земляки принесли два букети квітів – у ко­льорах польського та українського прапорів.

Стояла поруч і думала: те, що зробили для україн­ців Польща і прості поля­ки від початку нинішньої кривавої війни, воістину не має ціни. Скільки ви­пробувань посилає страш­на геополітика українцям та полякам, але вони за­вжди долають їх із гідніс­тю. Так, на Рівненщині профспілковий санаторій «Горинь» із перших днів війни гостинно відчинив двері для тих, кого війна вигнала з рідних домівок: загалом прийняв уже по­над тисячу людей. Як їх нагодувати та обігріти, – то турбота профспілок та небайдужих. Серед таких – польські родини Малго­жати і Пьотра Левандов­ських та Дарека і Анни За­віс. Вони мешкають у да­лекому містечку Серадз Лодзького воєводства, – але їх співучасть у житті українців є такою близь­кою, що проймає до глиби­ни душі. Купують продук­ти, засоби гігієни й через волонтерів спрямовують їх до санаторію, що в ма­льовничому селищі Сте­пань на рівненському По­ліссі: буремний час іще більше об’єднав нас.

Делегація Федерації профспілок Рівненщини вже не раз вивчала досвід польської профспілки «Солідарність», яка успішно діє й сьогодні. «Солідарність» – то своє­рідний знак якості для всіх поляків у боротьбі за права простих працівни­ків. І щоразу, коли чують цю назву, вони згадують Анну Валентинович – ге­роїню двох гордих і не­зламних народів. Пишай­мося, що українська земля викохала героїню для Польщі. Як поляки мають пишатися тим, що їхнє се­редовище загартувало її незламний дух. Бо «Солі­дарність» назавжди змі­нила не лише Польщу, – з нею став іншим світ.

ІННА ОМЕЛЯНЧУК, РІВНЕНСЬКА ОБЛ.

27.05.2023

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини