Залишили серце в горах

Як свідчать архівні документи, 1927 року Дніпропетровська окружна рада профспілок визначила завдання: «Найбільша увага – обороні країни в зв’язку з реальною загрозою нападу на СРСР». Планувалося посилити вій­ськово-патріотичну роботу та шефство над Червоною Армією, поліпшити ро­боту військових кружків і спортивних секцій, а також підготовку авіаторів, радистів, стрільців, санітарів. Був ор­ганізований збір коштів на будівни­цтво авіаескадрильї профспілок.

Не обійшлося без профспілок і в справі підготовки альпіністів. Товари­ство пролетарського туризму та екс­курсій, що було підпорядковане ВЦРПС, мало на той час 92 турбази та чимало альпіністських таборів. При­ділялася велика увага зміцненню їх матеріальної бази, підготовці інструк­торів. Дуже популярним серед молоді був заснований за ініціативою проф­спілок знак «Альпініст СРСР», яким нагороджувались як досвідчені спортсмени, так і молоді альпіністи, котрі пройшли курс підготовки.

1935 року на Кавказі відбулася Пер­ша альпініада ВЦРПС, у якій взяли участь і представники України. Дні­пропетровців представляла команда альптабору «Сталь» металургійного заводу ім. Петровського під керівни­цтвом вже досвідченого інструктора Олександра Зюзіна.

Табір металургів було розгорнуто в одному з найкрасивіших куточків Ка­бардино-Балкарії – ущелині Адир-Су на висоті 2380 м над рівнем моря.

«Будівництво, – згадував єдиний, хто дожив до наших днів, учасник тих подій, один з піонерів дніпропетров­ського альпінізму Ілля Кацнельсон (помер нещодавно у віці 98 років), – було в самому розпалі, коли у табір прибула перша група спортсменів… Молоді металурги дніпропетровських заводів ім. Леніна, Петровського, Кар­ла Лібкнехта, робітнича молодь Дон­басу, Запоріжжя, Кривого Рогу друж­но включилися в роботу…

Коли будівельна гарячка потроху спала, ми розпочали тренування на скелях, а потім по снігу та льоду… Близько 50 найбільш міцних спортс­менів з табору стали учасниками Першої альпініади профспілок… Освоєння цього району тривало й надалі. Табір виріс і зміцнів. Своїми силами були побудовані електро­станція, господарські приміщення, налагоджений радіозв’язок… Ак­тивно набував досвіду інструктор­ський колектив. Люди буквально рвалися на сходження».

Інструктори табору О. Зюзін і його дружина Л. Ходюш, С. Тюленєв, І. Фе­доровський, О. Афанасьєв, В. Жигу­лін, Р. Бірман (син тодішнього дирек­тора «Петровки» С. Бірмана) здійсни­ли низку складних сходжень не тіль­ки в Адир-Су, а й у багатьох районах Центрального Кавказу. Набутий до­свід вони потім передавали молодим спортсменам.

Безперечно, будівництво й утри­мання альптабору в горах було спра­вою дуже копіткою та недешевою. Як свідчать архіви, тільки 1936 року на потреби табору «Сталь» з бюджету Дніпропетровської облпрофради ви­ділено 373004 крб; закуповувалося устаткування (палатки, «кішки», «льодоруби»), одяг, медикаменти, продукти, утримувався штат у кіль­кості 57 осіб. Про те, як, зокрема, году­вали альпіністів, дає уяву один з до­кументів про виділення їм сиру, згу­щеного молока, консервів, ковбаси (і це в ті не надто ситні роки!).

Але країна нічого не шкодувала для підготовки підкорювачів гір­ських вершин – на той час вже розго­рялося (першою була Іспанія) полум’я майбутньої війни. І судячи з протоколів президії облпрофради, увага до оборонно-масової роботи по­стійно зростала.

ВИПРОБУВАННЯ НА ВИТРИВАЛІСТЬ

…За передвоєнні роки через табір «Сталь» пройшли сотні молодих мета­лургів, гірників, залізничників, сту­дентів і викладачів місцевих вишів.

Ще до війни начальник навчаль­ної частини табору, патріарх дні­пропетровських активістів Олек­сандр Зюзін з товаришами відкрили на Східному Кавказі нову вершину і назвали її на честь Великого Кобза­ря – піком Т.Г. Шевченка. Серед її першосходжувачів був і 12-річний син Зюзіна Вадим (загинув під час сходження в 1983 році; ще один син Зюзіна Вітольд не повернувся з ві­йни – його ім’ям названо пік на Ель­брусі). Ім’я Олександра Зюзіна при­своєно одній з кавказьких вершин. Сьогодні є на Ельбрусі й «Пік проф­спілок». Цікаво, що вже в наші дні, у 2000-ті роки, дніпропетровські аль­піністи, нащадки вихованців «Ста­лі», встановили бюст Кобзаря на вер­шині, що носить його ім’я.

Дуже багато цінного дніпропе­тровці запозичили у видатних аль­піністів країни передвоєнних часів М. Погребецького, В. Абалакова (він не раз бував у таборі металургів).

Про вагому роль профспілок у розвитку альпінізму перед війною та після її закінчення мені розповів учасник більш ніж 200 сходжень, во­лодар звання «сніговий барс» і бага­торічний голова Федерації альпініз­му Дніпропетровська Олександр Зайдлер (нині мешкає в Німеччині, але регулярно буває на Батьківщи­ні, на Ельбрусі відсвяткував своє 80-річчя). Він добре знав усіх наших відомих альпіністів, керівників об­ласної ради профспілок 1970–1980 рр. – її голову Володимира Самодріна і секретарів Ігоря Ситнікова та Васи­ля П’ятакова, які опікувалися розви­тком профспілкового спорту та під­тримували альпіністський рух.

ЦЕ НАШІ ГОРИ…

5 квітня 1941 року секретаріат ВЦРПС прийняв постанову про за­ходи з подальшого розвитку альпі­нізму в профспілках, поставивши завдання підготувати не менше 10 тис. альпіністів та відкрити 20 гір­ських таборів.

У країні приділялася увага й під­готовці військових альпіністів, але через негаразди того часу, численні репресії, у тому числі проти керів­ників цього руху, спочатку країна виявилася неготовою воювати в го­рах. (Та цього й не передбачали наші тодішні стратегічні плани).

І тільки тоді, коли 1942 року ворог, намагаючись прорватися до бакін­ської нафти, вже підійшов до Кавка­зу, у нас, нарешті, згадали про необ­хідність створення спеціальних гір­ничо-стрілецьких частин. У ворога ж, який методично готувався до війни на радянському Кавказі, були органі­зовані особливі частини з підготовле­них альпіністів (чимало з них, під ви­глядом «ротфронтівців», до війни під­корювали наші вершини, тому добре знали місцевість; були навіть спільні сходження з нашими хлопцями, й на­справді мав місце описаний у відомій пісні В. Висоцького, який грав у най­відомішому «альпіністському» філь­мі «Вертикаль», випадок, коли радян­ський альпініст врятував у горах ні­мецького спортсмена). Колись вони разом підкорювали вершини, а 1942 року вже могли бачити один одного в приціли своїх автоматів.

Серед тих, хто стримував наступ гітлерівських вояків з дивізії «Едель­вейс», були й вихованці клубу «Сталь». Зокрема, їм протистояв аль­піністський загін спецпризначення Закавказького фронту, очолюваний досвідченим дніпропетровським альпіністом Андрієм Грязновим. На рахунку цього підрозділу були десят­ки вдалих операцій у найскладніших умовах, сотні знищених гітлерівців.

Пізніше Грязнов був серед тих, хто після розгрому ворога на Кавка­зі скинув з Ельбрусу фашистські прапори й встановив там червоний стяг. (Загинув герой після війни, коли будучи керівником геологічної партії, рятував у горах товаришів). Він, до речі, був одним з авторів зна­менитої й популярної до наших днів альпіністської пісні «Баксанська» («Там, где снега тропинки заметают, где лавины грозные шумят…»).

Відважно воювали на фронтах й самовіддано працювали на перемо­гу в тилу й інші інструктори та ви­хованці альпіністського табору «Сталь», яким ми сьогодні, на свято Дня Перемоги, повинні низько вкло­нитися за їхній подвиг.

ВІКТОР КОВРИГА,

М. ДНІПРО