З Днем народження, профспілковий поете!
20 жовтня святкуватиме день народження голова Полтавської обласної
ради профспілок, політик, прозаїк, публіцист, поет-пісняр Леонід Вернигора.
Леонід Михайлович Вернигора народився 20 жовтня 1939 року в
смт Решетилівка Полтавської області. В 1959 році закінчив Харківський технікум
промислового транспорту за фахом технік-механік, 1967-му – Київський інститут народного
господарства за фахом економіст, 1979-му – Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Народний
депутат України другого та четвертого скликань.
Працював на інженерних посадах у транспортних організаціях нафтогазорозвідувальних
трестів Полтавщини та Криму, об’єднання «Укргазбуд», на керівних посадах у партійних
та радянських органах Київського району м. Полтави. У 1983 році обраний головою
Полтавської облпрофради.
Леонід Вернигора – заслужений працівник культури України
(1994 р.), лауреат обласної премії ім. Петра Артеменка, міжнародної премії ім. Григорія
Сковороди (1996 р.) та премії Фонду культури ім. Дмитра Луценка (1999 р.). Нагороджений
орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями, Почесною грамотою
Верховної Ради України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, нагрудними
знаками ФПУ «За розвиток соціального партнерства», «Заслужений працівник профспілок
України», має нагороди ВДНГ. Член Національної Спілки письменників України, видав
понад 20 збірок поезій та прозаїчних творів.
Є автором повістей та оповідань «Гарячий серпень», «Теплий дощ
у дорогу», «Дрова на зиму», повісті «А жито половіє», роману «Вічне поле», поетичних
збірок «Не розгубіть підкови, мої коні», «Відступ у майбутнє», «Присягаюсь тобі,
Полтаво», «До Вас іду…», «Дозвольте Вам освідчитись в коханні».
***
Не звинувачуй мене в розлуці,
Бо, хоч у ній не моя вина,
Та розривається серце в муці –
Чому так швидко любов мина?
Чому обійми палкі ще вчора,
Мов не протоплена зранку піч?
А все, що біля, враз стало чорним,
Немов під сонцем настала ніч.
Не звинувачуй мене в розлуці,
За що, не знаю, мені прости,
Я потерпаю тепер в розпуці –
Навіщо спалювали мости?
Навіщо спішно і необачно
В минуле кинули різко – «ні»!
Не може бути любов невдячна.
Прости, не знаю за що, мені.
***
Коли сніги мели колючим віялом,
Коли дощі лили мов із відра,
Про тебе я крізь довгі ночі мріяла.
І мрія та й сьогодні не вмира.
О, як сніги мели колючим віялом,
О, як дощі лили, мов із відра.
Коли стискала туга серце зболене,
Коли згоряла в сумнівах до тла,
Я так терзалася гіркою долею,
Що вже терпіти більше не могла.
Коли стискала туга серце зболене,
Коли згоряла в сумнівах до тла.
Та, вірю, прийдеш ти весною ранньою,
І мрія, знаю, здійсниться моя.
Ну, а поки що я, мов птаха зранена,
В кого болить душа – то я, то я, то я.
Та, вірю, прийдеш ти весною ранньою,
І мрія, знаю, здійсниться моя.
***
Ми – українці споконвічні.
Це ми, і гречкосії, й гончарі.
Великі є, і пересічні,
І ще не віримо, що нічиї…
Прядем очима то на Захід,
То вухо наставляємо на Схід.
Зробити б нам, всім любим закид:
Виходить так – самі ми вже нехіть?
А ми ж відводим порчу й скверну,
І все старе міняєм на нове.
Вернигора ще й гори верне,
Гребельник для розминки греблі рве.
… Не розслабляйтесь, українці,
Бо стільки ласих лізе у наш сад.
Тож присягаємось, як жінці:
Вперед ідем – нема шляху назад.
***
Знак у мене мудрий – Терези.
Та зізнаюсь, друзі, я однак –
Можу стати хоч під образи –
Не тому дістався мудрий знак.
Не скажу – себе перемудрив,
А, тим паче, просто обікрав.
Та було під руку говорив,
Хоч за те себе не раз карав.
Позаяк таки я Терези,
Доля мені випала така:
На везіння – хвостик у кози,
Перешкод, як мажа для бика.
Тож коли на шальку терезів
Доброчинці клали калача,
Я від першого уже прозрів
Й розкумекав, що те означа.
Тож тримав на другій я завжди
Совість не прикуплену свою
Доле моя горда! Як і ти,
Я стояв на правді і стою!
***
Куди не кину оком – скрізь руїна,
А ми, ошукані, як простаки,
Ані телень із уст, коли Вкраїну
Іуди продають за п’ятаки.
Ані телень, коли вже матір рідну
Роздягнену на ті торги ведуть.
Не те, щоби звести десницю грізну
І відвести від матері біду.
Чи ми і дійсно тільки гречкосії?
Чи нам пороблено на всі віки,
Що не зродили нам жінки месії?
Чи, мо’, не здатні ми, чоловіки?
І шкварчимо, як драники в оливі,
Не маючи до кривдників злоби.
І трощим-плющим у німій молитві
Свої немудрі і низькі лоби…
***
Коли настане Судний день,
І Бог нас вишикує рівно,
Із уст моїх ані телень –
Чи в рай, чи в пекло –
Усе рівно…
Лише тоді мої уста,
Як грім розбудять преісподню,
Коли пілатівці Христа
Порушать Істину Господню,
І ну давай розподілять:
Жінок – у ті, нас – в ті ворота.
Мій голос буде, як булат.
І доти не закрию рота,
Допоки перш ніж у смолу,
Де ізотермно й ізобарно,
О Господе, Тебе молю –
Жону і мужа став попарно.
***
Коли нас нечистий спутав,
Під владу грошей віддав?
І вже не страшна покута –
На хліб жебраку не дав.
І клан ворогує з кланом,
Кров крові лиш паритет.
І долар на цьому зламі –
Найвищий авторитет.
Зосталось мораль спалити
І плакати до виття:
Чим більше грошей в калитці –
Тим в меншій ціні життя.
***
Не відіграло ще в мені вино.
Хоча не часто вже зриваюсь риссю,
Хоча й мигтять роки, як той млинок,
Та не забрав ще Бог ні сил, ні мислі.
Ще не дає мені заснуть ота
Моя чарівна квітка вечорова,
Бо все, що є на світі – суєта,
Якщо воно не зроджене з любові.
Не написав найкращий свій романс,
Моя душа ще рветься у дорогу.
Якщо все пройдене лише аванс –
Вже є за що подякувати Богу.
О, як прекрасно, що було воно,
Оте минуле, що ночами тисне.
Та грає-виграє в мені вино,
І, як колись, зриваюся я риссю.
***
Коли сукотна Катерина
На січ накинула сільці,
Мій пращур в відчай не поринув
І не пустивсь на манівці.
І вже коли реєстрували,
То не дававсь на той реєстр.
І вже коли його кували,
Пручавсь: «Козак в мені ще є!
Ще є, – волав – й пребуде вічно,
Допоки буде хоч один
Ходить по цій землі правічній
Із тих, кого я породив!»
17.10.2012
|
