Сиділи до перемоги
17 грудня 2010 року на знак протесту він і робітник Василь Кіндрич
спустилися в шахту і зробили заяву, що залишатимуться під землею доти, доки з
людьми не розрахуються повністю. Через три дні до них приєднався інженер шахти
Володимир Козловський.
Перед спуском Йосип залишив на поверхні письмову заяву з такими
словами: «...протестую проти нахабного ставлення до нашого колективу! Позбавлення
людей засобів існування – це геноцид».
– Не живемо, а виживаємо, – пояснив «ПВ» свою категоричність
Йосип. – Людей рятують підробітки та присадибні ділянки. Адже навіть своєчасно
виплачена зарплата – це невеликі гроші, близько 1500 гривень, а коли і їх
немає, то зовсім несолодко.
Як зізнався нам у розмові голова профкому, найдовшими під землею
їм здалися перші два дні – по-перше, було неясно, чи спрацює акція на результат,
по-друге, скільки днів доведеться провести в темній і не надто й комфортній
виробці? Час прискорився, а оптимізму додалося, коли чоловіки довідалися, що
до розв’язання питання підключилися регіональне відділення Національної служби
посередництва і примирення, облпрофрада та Міністерство аграрної політики і
продовольства, в чиєму відомстві перебуває соляна шахта. З Ужгорода для
спілкування з протестувальниками приїхала голова обласної організації
профспілки працівників АПК Ганна Кулик.
Акція протесту була рішенням трудового колективу, тому на
поверхні постійно чергував хтось із шахтарів. Йосипу, Василю і Володимиру
спускали на горизонт підзаряджені лампи, їжу, воду.
– Тільки не думайте, що ми вважали чи вважаємо себе якимись героями,
– говорить Йосип. – Жодного пафосу. Нами керувало одне: відчай. Не для того ми
півроку спускалися в шахту, щоб наші сім’ї голодували. Як голова профкому я
відчував, що повинен щось зробити, та іншого виходу, ніж протестувати в шахті,
не бачив. Усі наші звернення ігнорувалися, навіть перевірка прокуратури Тячівського
району нічого не змінила – гроші так і не надійшли.
Лише 23 грудня, коли спливав сьомий день, до протестуючих прийшло
довгоочікуване повідомлення: у касі шахти почали видавали зарплату. Чоловіки
піднялися на-гора.
Ціна питання акції – 1 млн 200 тис. гривень. Ці гроші
шахтарі заробили, відновлюючи виробки і не дозволивши підземним водам затопити
шахти та проникнути в соляні печери, де багато років поспіль лікувалися
пацієнти Української алергологічної лікарні. Гроші очікували з держбюджету,
бо після величезного аварійного обвалу та затоплення шахт господарська діяльність
на солеруднику не проводиться, а щоб відновити видобуток, потрібні значні
грошові вливання й нові технології.
«Чи буде на підприємстві нарешті поновлено нормальний режим роботи?»
– з таким питанням «ПВ» звернулися до Мінагрополітики та отримали відповідь,
що за висновками науково-дослід-них інститутів подальша експлуатація ДП «Солотвинський
солерудник» та алергологічних лікарень неможлива. Найближчим часом шахти
законсервують, а солевидобувне підприємство ліквідують. Територія смт
Солотвино потребує екологічної реабілітації.
Наразі шахти в Солотвино
працюють виключно як водокачки, рятуючи від екологічної катастрофи селище та
унікальний соляний курорт.
Олена СУХОРУКОВА,
«ПВ»,
Сергій БАРАНЧИКОВ,
Закарпатська обл.
ЧИ НЕ МАРНИМИ БУЛИ ЖЕРТВИ?
Гроші знайшлися там, де й мали
бути – в Стабілізаційному фонді. На те, що їх давно слід було використати як
цільові на оплату робіт із ліквідації затоплення шахт ДП «Солотвинський солерудник»
вказує і Постанова Кабміну від 28.07.2010 р., і Наказ Мінфіну від 20.10.2010
року.
У цілому, здається, що справа
зрушила з місця. За словами Йосипа Флори, ще в грудні на адресу підприємства
надійшла відповідь з Адміністрації Президента, в якій прокуратурі Закарпатської
області доручено вивчити ситуацію на солеруднику. За нашою власною
інформацією, на ліквідацію наслідків затоплення шахт у держбюджеті–2011
закладено 30 млн гривень.
Але є й те, що викликає
занепокоєння: січень закінчується, а грудень із зарплати так і залишається
незакритим. Невже все спочатку?
20.01.2011
|