ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

У пошуках гідного мінімуму

Основна мета законодавчого встановлення мінімальної заробітної плати – забез­печення достатнього життєвого рівня, причому введення й підвищення рівня мі­німальної заробітної плати є більш продуктивним методом боротьби з бідністю, аніж різнопланові форми соціального забезпечення. Тож профспілки продовжу­ють боротьбу за те, щоб мінімальна зарплата забезпечувала розширене відтво­рення робочої сили, професійної працездатності та розвиток людського капіталу.

Підвищення мінімальної заро­бітної платні до економічно об­ґрунтованого розміру має низку позитивних наслідків. Серед них: спонукання роботодавців до зрос­тання ефективності виробництва шляхом визначення мінімального обсягу результативності та про­дуктивності праці; гарантування отримання мінімально необхідно­го для робітника простої праці об­сягу споживання товарів, соціаль­них, освітніх, культурних послуг, що достатньо для відтворення його робочої сили. А також скоро­чення частки прихованої оплати праці і зростання податкових над­ходжень із доходів фізичних осіб і, відповідно, збільшення можли­вості сплачувати працівникам га­лузей бюджетної сфери більш ви­соку заробітну плату; підвищення купівельної спроможності насе­лення та сукупного споживчого попиту на вітчизняну продукцію; збільшення надходжень до бюдже­ту від податків з доходів фізичних осіб, ПДВ, акцизного збору тощо.

Нині в Україні інститут міні­мальної зарплати не виконує по­кладеної на нього функції регу­лювання доходів. Відтак проф­спілки змушені констатувати, що сучасний рівень мінімальної зарплати залишається вкрай низьким. Усі країни Європи вже давно дійшли висновку, що міні­мальна зарплата має передбачати суспільно необхідні витрати на утримання, забезпечення і освіту членів сім’ї, що відображено в ра­тифікованих Україною конвенці­ях МОП № 131 та Європейській со­ціальній хартії. З 1 січня 2009 року таку ж норму передбачено в ст. 9 ЗУ «Про оплату праці».

На переконання профспілок, політика нашої держави все ж спрямована на стримування росту мінімальної зарплати. Ставлення держави і бізнесу до визначення мінімальної зарплати є безвідпо­відальним і несправедливим, а та­кож неадекватним її значимості. Мінімальна зарплата не відіграє ролі соціального стандарту опла­ти праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарп­лати в бюджетній сфері відповід­но до можливостей видаткової частини бюджету. З часу прийнят­тя Конституції жоден уряд не виконував соці­альних зобов’язань, по­силаючись на об’єктивні труднощі процесу стабі­лізації економіки. Осно­вним аргументом уряду з приводу низького рів­ня мінімальної оплати праці є висновок, що при підвищенні мінімаль­ної зарплати необхідно збільшувати соціальні виплати та тарифні ставки для працівників бюджетної сфери, а це важливо для бюджету.

Невідповідність між держав­ними стандартами в оплаті праці та ціною робочої сили, на відміну від розвинених країн, при прак­тично однакових цінах на інші то­вари створює відтік оплаченої праці в тіньову економіку. Саме тому значна частина заробітної плати сплачується нелегально. Сьогодні рівень тіньової економі­ки, за оцінками міжнародних та вітчизняних експертів, колива­ється в межах 30–50% ВВП. Це зна­чення суттєво перевищує анало­гічний показник таких європей­ських країн, як Угорщина (20%), Чехія (19%), Норвегія (7%), Шве­ція (6%). Показники Польщі (27,6%), Греції та Італії (майже 30%) для європейської спільноти є критичною межею.

Міжнародний досвід

Ключова відмінність між роз­винутими країнами та Україною полягає в специфіці розрахунку мінімальної зарплати. Наприклад, якщо в США до основи розміру мі­німальної зарплати закладаються дані офіційної статистики про вар­тість життя для сім’ї з 4 осіб (2 до­рослих і 2 дітей), то в Україні – про­житковий мінімум на одну пра­цездатну особу. В нашій країні мі­німальна зарплата навіть не вико­нує функції простого відтворення робочої сили однієї особи.

Нині профспілки відстоюють необхідність переходу до насту­пальної стратегії, наполягаючи на тому, щоб в основу мінімальної зарплати було покладено соціаль­ний стандарт нормального відтво­рення працівника. Мінімальна зарплата повинна перевищувати прожитковий мінімум для працю­ючої особи щонайменше втричі (з урахуванням податку на доходи фізичних осіб) з тим, щоб дорівню­вати вартості обсягу ресурсів, не­обхідних для відтворення праців­ника та його родини.

За інформацією МОП, сьогодні понад 90% країн світу мають за­конодавчі норми, які регулюють мінімально припустимий розмір заробітної плати. Механізм вста­новлення та регулювання зазна­ченого соціального стандарту є різноманітним. У деяких країнах уряд самостійно визна­чає розмір мінімальної заробітної плати (Сло­венія, Нідерланди, Хор­ватія, Нова Зеландія, Ірландія, Греція). Не­рідко цьому передують консультації між вла­дою, роботодавцями та представниками робіт­ників (Латвія, Литва, Польща, Болгарія, Угорщина, Великобританія, Че­хія). У США діє федеральний і ре­гіональний рівень мінімальної зарплати, а в Японії та Канаді – лише регіональний.

З іншого боку, у Фінляндії, Норвегії, Італії, Німеччині, Данії, Австрії, Швеції не існує законів про мінімальну зарплату. Тут склалась традиція укладення ко­лективних угод між зацікавлени­ми сторонами. І хоча продуктив­ність праці, прибутки корпорацій та темпи інфляції є базовими ін­дикаторами, що впливають на мі­німальну оплату праці, не меншу роль відіграє і сила профспілок.

Що стосується методологічних підходів до визначення мінімаль­ної заробітної плати, то в світовій практиці розрізняють два підхо­ди до визначення критеріїв вста­новлення мінімальної зарплати.

За першим виходять з основних потреб сімей працівників у про­дуктах харчування, одязі, житлі, освіті, медичному обслуговуванні, підтриманні загальнокультурного рівня через спілкування та засоби комунікації, користуванні окре­мими видами послуг (транспорт, зв’язок) тощо. З цією метою розро­бляються споживчі кошики, ви­значається їх вартісне вираження, встановлюється розмір мінімаль­ного споживчого бюджету або про­житкового мінімуму, які викорис­товуються для визначення міні­мальної зарплати. Перевагою цьо­го критерію визначення мінімаль­ної зарплати є те, що наочно пода­ється перелік товарів та послуг, які можуть бути придбані праців­никами, а відтак можна дати від­повідь на запитання: чи може пра­цівник вижити і підтримати свою працездатність, маючи такий роз­мір оплати праці. Проте такий спо­сіб є надто витратним, оскільки відповідні інститути повинні роз­раховувати нормативи харчуван­ня, строки служби одягу та взуття, відстежувати ціни на товари та по­слуги, які містяться у складі спо­живчого кошика, розробляти ме­тодики його розрахунку.

Інший підхід базується на основі розрахунку відсотка від се­редньої заробітної плати, що склалася в країні. Перевагою та­кого критерію є простота обрахун­ку, оскільки є можливість міжна­родних порівнянь не за абсолют­ним, а за відносним показником. В країнах Західної Європи органи управління використовують це співвідношення як один з показ­ників ефективності подолання бідності. Рекомендоване значен­ня цього показника Міжнародною організацією праці складає 50%, Європейським Союзом – 60%.

Однак розрахунок за цим кри­терієм не показує, що реально можна придбати на зароблені гро­ші, чи вистачить їх на те, щоб під­тримати свою працездатність.

В Україні максимальне спів­відношення між середньою та мі­німальною зарплатами (43,5%) було досягнуто в 2000 році. Врахо­вуючи те, що мінімальна заробіт­на плата в нашій країні є об’єктом оподаткування доходів фізичних осіб та утримання єдиного соці­ального внеску на загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування, реальне співвідношення є значно нижчим.

Варіанти визначення мінімуму

Протягом минулого року проф­спілковою стороною пропонува­лось розглянути три можливі ва­ріанти визначення розміру міні­мальної заробітної плати. Зокре­ма, мінімальна зарплата у 2013-му має відповідати рівню прожитко­вого мінімуму для працездатної особи у фактичних цінах та з ура­хуванням податку на доходи фі­зичних осіб (середньозважений її розмір, за попередніми розрахун­ками профспілок, має складати 1543 грн). За другим варіантом темпи зростання реальної (з ура­хуванням інфляції) мінімальної зарплати не можуть бути нижчи­ми, ніж темпи зростання реально­го ВВП (середньозважений розмір мінімальної заробітної плати у 2013 році має складати не менше 1215 грн). Третій варіант – це песи­містичний сценарій, за яким зрос­тання мінімальної зарплати має бути не менше, ніж зростання ін­дексу споживчих цін (1166 грн).

Так, наголошувалося на тому, що пропозиція стосовно темпів зростання у 2013 році реальної мі­німальної заробітної плати відпо­відно до зростання реального ВВП – це компромісний варіант проф­спілок за умови визначення етап­ності досягнення її розміром вели­чини фактичного прожиткового мінімуму з урахуванням ставки на податок з доходів фізичних осіб. Проте в Законі України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» пропозиції профспілок не враховані. Так, мінімальна заро­бітна плата в Україні з 1 січня 2013 року становить 1147 грн. Чергове її підвищення до 1218 грн у поточно­му році відбудеться лише один раз – у грудні. Таким чином, середньо­зважене значення мінімальної за­робітної плати у 2013 році склада­тиме 1153 грн. Як наслідок, загаль­мовано зростання середньої заро­бітної плати, поглибились диспро­порції у співвідношенні між міні­мальною і середньою заробітною платою, збільшено (заморожено) розрив між мінімальною заробіт­ною платою і фактичним розмі­ром прожиткового мінімуму, що загалом спричинює поширення бідності серед працівників.

07.03.2013

Анна Рєпіч редактор відділу «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини