ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Во славу терпсихори

 Рівно 30 років поспіль (починаю­чи з 29 квітня 1982-го) світ щоро­ку відзначає Міжнародний день танцю. Дату обрано за рішенням ЮНЕСКО: це день народження французького балетмейстера, реформа­тора і теоретика мисте­цтва танцю Жана-Жоржа Новера (Jean-Georges Noverre; 1727–1810), який увійшов в історію як «батько сучасного балету».

 Новер сам виступав як танцівник і разом із тим очолював балетну трупу одного з лон­донських театрів. У 1759 році вийшла його славетна праця «Листи про танець та бале­ти», де досліджуються й обґрунтовуються принципи балета-п’єси, що втілюються за до­помогою пантоміми й танцю і забезпечуються співдружністю передусім композитора та хореографа.

 Мова танцю зро­зуміла всім і кожному, вона не визнає рас і кордонів, не по­требує ні пояснень, ані пе­рекладу, бо передається від серця до серця безпосеред­ньо – як промінь, як удар, як філософія і заклик. При­гадуються одразу кілька спектаклів і кінофільмів (приміром, «Грек Зорба» М. Какоянніса, чи «Вест-Сайдська історія» Р. Уайза й хореографа Дж. Роббінса, або «Тевьє-Тевель» у поста­новці театру ім. Є. Вахтан­гова тощо), де герої, в паро­ксизмі відчаю або невимов­ної радості, ніби позбува­ються дару мови й усі по­чуття, що переповнюють їх, вкладають у танець. І цей танець щоразу й неодмінно несе в собі впізна­ванні національні риси й традиції, підкреслюючи саме ті, новерівські, прин­ципи «позаконкурентнос­ті», порівняно з іншими ви­дами мистецтва, – як пра­вічного, первісного спосо­бу щонайповнішого мате­ріального й водночас духо­вного самовияву людини.

Звісно, йдеться про на­родні танці, а не балет. Останній був і лишається складним, синтетичним, елітним мистецтвом, спла­вом танцю, виразної пан­томіми й низки обов’язкових небалетних компо­нентів – сказати б, квінтесенцією та вінцем плас­тичного вираження життє­вих сюжетів. Саме тому народна естетична танцю­вальна традиція більш консервативна, а висока хореографія чутливіша до зміни епох та мистецьких пріоритетів і впродовж усі­єї своєї порівняно недовгої історії часом болісно, про­те незмінно підлягає пере­гляду й реформуванню. Поза сумнівом, видатний російський балетмейстер, реформатор балету Михай­ло Фокін мав підстави пи­сати: «Прибрати як «контрабанду» з балету все, що не танець, – отже, збіднити балет. Коли б Жизель без­перервно танцювала, бо­жеволіючи, то чудова сце­на стала б смішною й дур­ною. Якби всі сцени «Спля­чої красуні» переробити на танець, жоден глядач не сприйняв би такого суціль­ного танцювання...»

Загалом російська тан­цювальна й, зокрема, ба­летна традиція, винахідли­во успадкована від францу­зів (а тими – від італійців) і помножена на видатний та­лант М. Петіпа, М. Фокіна, суперплодотворні антре­призи Сергія Дягілєва, які й далі розвивала російська балетна школа аж до теа­тру Ю. Григоровича, як ак­сіома не обговорюється. Трохи втішає той факт, що нове, реформаторське, здавна важко прокладало собі шлях крізь інерцію й стереотипи ставлення до балету як мистецтва кон­сервативного.

Так само в Україні, де також блискуча балетна школа з давніми традиція­ми, поступово позначився такий собі конфлікт між ідеологами класичного і сучасного балету. Доводи­лося читати статю Олек­сандра Чепалова дворічної давнини у ZN.ua «Танцю­ють не всі», де автор нарі­кає на художню неповорот­кість деяких українських балетмейстерів, що вперто не бажають насичувати та­нець новими ідеями та но­вою пластичною мовою. Виходить, що авторський хореографічний театр, з любов’ю і великим зна­нням справи створений на­шим славетним балетмей­стером Анатолієм Шеке­рою, начебто зникає, ури­вається. Проте цікавим є також і те, що далеко не всі балетомани, в свою чер­гу, готові до сприйняття пластики сучасного бале­ту, що, безперечно, поси­люється сучасною естети­кою у вигляді інших кос­тюмів, іншого візажу, ін­шої сценографії тощо. В наших театрах опери й ба­лету, де один митець праг­не поставити і рок-балет, і неокласику, і взагалі – від­критий до експерименту, а інший б’є його по руках і «по ідеї», спалахують вза­ємні непорозуміння та конфлікти. О. Чепалов припускає, що «можливо, причина нинішнього за­стою полягає в тому, що провідні балетмейстери в наших академічних теа­трах (як правило, колишні артисти, поціновувачі кла­сики) найчастіше обійма­ють ці посади не за покли­канням і високим рівнем власних постановок, а тому, що «більше нікому». І робить песимістичний висновок, що навряд чи в досяжному майбутньому Україна наблизиться до Європи за розвитком ба­летного мистецтва.

 Питання загальної культури

  Але й у Європі далеко не завжди все так добре, як нам здається. Про це свого часу казала наш видат­ний «неформатний балетмейстер» (як вона сама себе називає) Алла Рубіна. Багато європейських труп захопилися формотворчістю, скасувавши сю­жет, змістовність, філософію, ідею. В нас також є ак­тивні наслідувачі балету-перформансу. Але це лише мода, спроба вирватися з жорсткого класичного каркасу в світ свободи й пластичної незалежності: «Нині всі поділилися: ці – перформанси, ті – класи­ка, інші – сучасний, ще хтось – народний танець тощо. Та більше нічого, крім цього, немає. Хочу це зв’язати, оскільки поки що ніщо й ні з чим не пов’язане» (Політ.ua).

А. Рубіна впевнена, що сучасне танцювальне мистецтво в Україні здатне бути «впереди планеты всей», треба лише не кидатися з крайнощів у край­нощі, знати, яким змістом хоті­лося б наповнити танець, й уміти це втілювати.

 МІСТИКА– ЛИШЕ ІНСТРУМЕНТ...

 Свого часу, точніше 2006 року, позитивного резонансу набув фільм молодого українського режисе­ра Любомира Левиць­кого (Кобильчука) й оператора (і продюсе­ра) Олексія Хорошка «Штольня». Для обох триле­ри й хорор (фільми жахів) – улюблені жанри.

 Нині Л. Левицький розпочи­нає зйомки нового фільму «Тіні незабутих предків». Молодіжний хорор. Звісно, режисер свідомий того, що в будь-кого виникне асоціа­ція з фільмом С. Параджано­ва «Тіні забутих предків» і неодмінна думка, що Ле­вицький просто спекулює на мистецькому явищі. Та він запевняє, що нічого спільного з героями М. Ко­цюбинського його фільм не матиме. Однак буде апелю­вати до містичних сил із тво­ру класика. Режисер виріс у Карпатах і знає, що там «можна нарахувати близько 30 різновидів лише лісових духів. Такого ніде немає...».

Історія, яку переповідає фільм, за задумом режисе­ра, не лише тісно переплі­тається з минулим та наши­ми культурними надбання­ми (саме тому й обрано таку назву), а й покликана засобами кіно посприяти формуванню уявлення про молодого українського ге­роя. Для Л. Левицького, який і сам молодий, є дуже важливим допомогти пере­дусім своїм ровесникам національно-орієнтовано ідентифікуватися в склад­ній економічно, політично, технологічно і т. ін. сучас­ності. Зрозуміло, фільм «Тіні незабутих предків», що від­повідатиме всім новітнім високим технологіям, буде україномовний.

 НА МАНЕЖ ЛЕТЯТЬ БУКЕТИ...

 Правління і профком Сєвєродонецького об’єднання «Азот» органі­зували та провели фестиваль-конкурс цирко­вого мистецтва «Аре­на майстерності».

 Тож до артистів народного цирку «Меридіан» Палацу культури хіміків прибули кращі самодіяльні колекти­ви з Дніпродзержинська, Харкова, Горлівки, Рубіжно­го, Сєвєродонецька, де з насолодою працюють і ви­ступають представники всіх вікових категорій – від школярів до пенсіонерів.

Глядачам дуже сподобалися виступ дніпродзержинських гімнастів на ременях народ­ного циркового колективу «Арена сміливих»; пластич­ний номер «Людина-павук» горлівської зразкової цирко­вої студії «Арена»; номер з удавом та голубами учасни­ків Харківської студії оригі­нального жанру «Бенефіс». Саме харків’яни й дістали Гран-прі фестивалю.

Члени журі – професійні пе­дагоги й майстри цирку. У жанрі «Жонглювання» від­значено циркову студію міс­та Рубіжного, а в еквілібрис­тиці – вихованців народного циркового колективу «Бра­во» з Горлівки. Господарі представили композицію «Екстремали», продемон­струвавши відточеність трю­ків (лауреати всеукраїнських фестивалів Маргарита Дья­кова, Олександр Бодров, Ар­тем Бондар) та майстерні акробатичні вправи на дра­бині (Маргарита Дьякова, Валерія Сенкевич, Павло Ри­мар). Наставник «меридіа­нівців» Петро Попов визна­ний кращим керівником са­модіяльного художнього ко­лективу профспілок України.

Організатори фестивалю не пошкодували нагород, а артисти – слів подяки за гарну організацію цирко­вого свята й уміння пропа­гувати цей вид мистецтва.

Семен Перцовський, Луганська обл

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

22.05.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини