СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Кіно й німці!»

Так ми зазвичай каже­мо, коли хочемо вислови­ти обурення чи здивуван­ня з якогось приводу. Тож мимоволі тягне вкотре озвучити цей розхожий вислів стосовно ще одного кіношного «скандалу» (за визначенням ЗМІ). Цього разу пов’язаного з фільмом «Матч», де якраз і показано німців...

 А попередній – це воєнна драма «Cерпень. Восьмого» Джаніка Файзієва, прокат якої було в нас практично зірвано. Здавалося, його долю мала наслідувати вже колись нами згадувана й нарешті завершена, теж нова російська, стрічка, що розповідає про драматичний матч у серпні 1942-го в окупованому фашистами Києві між радянськими футболістами-динамівцями й німецькою командою «Люфтваффе».

 У першому випадку деякі українські кіночиновники, вочевидь, удалися до своєрідного ре­верансу в бік Грузії. Хоча цьогорічний фільм Файзі­єва, безсумнівно, є най­більш, сказати б, націо­нально толерантним з-поміж трьох стрічок, зня­тих на тему воєнного кон­флікту в Південній Осетії (російська 2009 року «Олім­піус інферно» Ігоря Воло­шина й американська 2011-го «5 днів у серпні» Ренні Харліна), некривавим і лю­дяним.

У другому випадку Мін­культтуризму України певний час блокувало ви­дання дозволу на прокат фільму «Матч» через, як припускала кіногромад­ськість, негарне зображен­ня поліцаїв. Це припущен­ня, власне, й підтвердили «свободівці», київська ор­ганізація яких 19 квітня пі­кетувала Державне агент­ство з питань кіно, вимага­ючи заборонити прокат «Матчу» в Україні як про­дукту антиукраїнського і скандуючи антиросійські гасла, виписані на тран­спарантах. Здається, при всьому тому, що активіс­там «Свободи» не подоба­ються поліцаї, вони в Укра­їні таки були, і це така ж історична правда, як і будь-яка інша, доведена і хронікально, і докумен­тально, – хоч імпонує вона, хоч ні. Зокрема, німецький військовий фотограф Йо­ганнес Хьоле фотографу­вав у Києві всміхнених по­ліцаїв восени 1941 року, один з яких ще вдягнений у «неправильну» форму – шинель, солдатський па­сок, фуражка комначскла­ду РСЧА. Хто сперечати­меться, що «людський фак­тор» присутній завжди й усюди? А оскільки так зва­на «допоміжна поліція» за­проваджувалася фашиста­ми практично на всіх оку­пованих територіях – «рейхскомісаріатах», то жодній розумній людині не спаде на думку ототож­нювати жменьку добро­вільних «вартових нового порядку» з цілим народом, представниками якого вони є.

Цим або чимось іншим керувалися наші держчи­новники, але буквально наступного дня, тобто 20 квітня, прокат в Україні фільму «Матч» було дозво­лено. Як повідомили ЗМІ, більшість членів Експерт­ної комісії рекомендували стрічку до прокату, слуш­но зауваживши при цьому, що зазвичай заборони та пов’язані з ними сплески суспільних емоцій лише слугують зайвою рекла­мою певному творчому продукту. Все ж таки зара­ди справедливості слід сказати, що з 19 членів ко­місії, що подивилися фільм «Матч», «за» видан­ня прокатного посвідчен­ня було 11 і 8 – «проти».

У принципі, до всіх цих ідеологічних кінозмагань можна було б поставитися філософськи, якби нам са­мим було що протистави­ти потужній кіноіндустрії хоча б сусідньої держави. Якби вітчизняне кінови­робництво процвітало й без упину на великому екрані чи по ТБ тішило глядачів змістовними високопрофе­сійними стрічками. Але за всього бажання нема чим похвалитися. Минулого літа під час Одеського міжнародного кінофести­валю славетна Ада Рогов­цева висловилася стосовно українського кіно (culture.unian.net): «Його зараз не­має... іноді з’являються мо­лоді люди, чия короткоме­тражка перемагає в Кан­нах, або чия стрічка номі­нується на Оскар... А це означає, що хтось десь про­бивається, хтось щось по­мічає, але це не має загаль­нодержавного, національ­ного характеру».

За всіх переможних ре­ляцій керівництва Держкі­но з’ясувалося, що торік в Україні при державній під­тримці (повідомляє i-pro.kiev.ua) вийшло лише три повнометражних ігрових фільми – «ТойХтоПрой­шовКрізьВогонь» Михай­ла Іллєнка, «Звичайна справа» Валентина Вася­новича і «Кохати чи вби­ти?» Вілена Новака. Ще чо­тири картини зняли при­ватні кіностудії. Росія ж випускає до сотні фільмів на рік.

  Працюй же, пітчингу

 Здавалося б, державне фінансування вітчизняного кіновиробництва нині значно збільшено. Проте, як справедливо зауважує Віра Бодак (там же), «з одно­го боку, на виробництво й розповсюдження націо­нальних фільмів передбачено рекордну для Украї­ни суму – 160 млн гривень (а загалом на кіногалузь – 176 млн). З іншого – за голівудськими та й навіть російськими мірками цього вистачило б на півтора-два фільми із солідним, але не захмарним коштори­сом». Щоправда, Держкіно запровадило так званий пітчинг, тобто конкурс кінопроектів задля отриман­ня державного фінансування. І проекти є. Немало. Й, мабуть-таки, вартісні! Та навіть така логічна й пе­реконлива схема розподілу наштовхується на типо­во українські сумніви, суперечки, припущення, по­шуки лазівок, любов до «не пущать» та затягування тощо. Особисто я зна­йшла одне-єдине по­відомлення: на Київ­ській кіностудії дитя­чих та юнацьких філь­мів запускається по­внометражний худож­ній фільм «Про що мріють діти». А «про що мріють дорослі», годі й казати. Нам би більше кінокартин та режисерів – гарних і різних!

 Геть естетичну глухоту!

 У програмі «Без кордонів» (Політ.ua) гостею Миколи Вересня була москвичка Дар’я Гладише­ва, яка створила «Кіношколу ім. МакГаффіна».

 Це не ім’я, а своєрідна гра слів, бо макгаффін – термін, поширений у кіношному се­редовищі з легкої руки Аль­фреда Хічкока: позначення якогось предмета, навколо якого будується фабула кі­нотвору і яким усі хочуть володіти (приміром, файл із секретними даними).

Даючи таку назву, Гладише­ва (яка має дві кіноосвіти) виходила передусім із того справедливого міркування, що мало хто вміє по-справжньому дивитися й оцінювати кіно, хоча щиро його любить. Але цьому можна навчити так само, як читати й розуміти вірші, живопис тощо. Тож курс просунутого кіноглядача (макгаффін проти кінохао­су) включає в себе розпові­ді про акторів, режисерів, сценаристів, операторів, художників і кінопродюсе­рів, а також інші творчі про­фесії в кіноіндустрії.

Гасло кіношколи: глядач – це також професія. Відтак, якщо йому щось не подобається в тій чи іншій картині, він по­винен бути свідомим того, що саме й чому. Режисура? Тоді слід розуміти, що таке режисура й уміти відокрем­лювати її від решти складо­вих. Сценарій – так само. У стінах школи відбуваються десятки майстер-класів про­відних акторів, режисерів, операторів, кожен з яких на­ближає зацікавлених слуха­чів до дедалі більш тонкого й правильного розуміння кі­нопродукту, формування не лише емоційного, а й про­фесійно усвідомленого став­лення до фільму. Думається, така кіношкола (а краще б казати в множині!) здатна перемогти песимізм Станіс­лава Говорухіна, який ствер­джує, що глядач у кінозалі практично безнадійний, бо може лише реготати й хрум­тіти попкорном.

 Профспілка – в театрі

 Не кожен професійний театр може похвали­тися таким широким репертуаром, як ама­торська театр-студія «Арт» Бродівського (Львівської області) пе­дагогічного коледжу.

 На його сцені грають укра­їнську й зарубіжну класику, твори місцевих авторів. Приміром, з останніх – п’єси «На Оливковій горі» Романа Брезіцького про долі випускників Бродів­ського педколеджу в Афга­ністані; «Вода для спра­глих», «Важливо бути му­дрою», «За вчительським хлібом» Івана Парасюка – директора педколеджу й організатора цього худож­нього колективу. А керує ним голова студентського профкому, молодий викла­дач біології Андрій Соя.

«В «Арті» вже сьомий рік за­ймаються 30 викладачів і 25 студентів», – розповідає го­лова профкому працівників педколеджу Наталія Березі­на. Вона сама і актор, і меце­нат, і надихач творчого про­цесу. Попередником «Арту» був самодіяльний театр при міському Будинку культури, теж заснований викладачем цього педагогічного на­вчального закладу. За 67 ро­ків історії Бродів актори-аматори вписали кращі сто­рінки в культуру та розвиток міста, й сьогодні без участі театру не відбувається жо­ден поважний захід. Артівці свідомі своєї місії – нести просвіту й освіту краянам, долучати їх до високого мис­тецтва, поглиблювати зна­ння сьогоднішніх і майбутніх педагогів. І недаремно твор­чий колектив зажив у земля­ків заслуженої популярності.

Ольга ПОДОЛЯН, Львівська обл.

03.05.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини