СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

...І доль незагадкове завтра

Новий рік завжди обіцяє щось не­звичайне. Втім, хіба з людського погляду. Ось я, приміром, народилася саме перед Новим роком. Тож як і всі немовлята, надто «зимові», таки не­звичайна. Правду кажучи, дуже розсердилася на маму за те, що вона ви­штовхнула мене з теплої вологи на великий холод і велике світло: шкіру обпі­кало, очі сліпило і треба було ще розібратися з тим новим і не вельми приєм­ним, серед якого я тепер мала перебувати.

З іншого боку, все, що тепер мене оточувало, не було вже насправді таким новим і незвіданим. Там, у зручному й затишному місці, захищеному матери­ним тілом, де я перебувала довгий час, увесь світ з його законами й правила­ми був уже мені добре ві­домий. Як кажуть, із кінця в кінець. Я бачила первісні гори, видолини, океани, ліси з усім, що їх населяло. Потім перших людей. Я знала, хто, чому і з чиєю допомогою створював Ста­рий Заповіт і чому став не­обхідний Новий. Переді мною повільно, мов глибо­ка, хоч і неспокійна вода, протікали століття, причо­му спостерігати було дуже цікаво: я бачила найголо­вніші віхи й прикмети кожної епохи, наміри та їх здійснення чи провал, ві­йни та завоювання, зма­гання конфесій, історії ко­хань і розлучень, зраду, помсту, підступність, шля­хетність, дружбу й відда­ність, бачила варварство й цивілізованість... Я чула й розуміла діалоги. І мова будь-якої країни була мені зрозуміла, неначе рідна. Не знаю, можливо, розумі­ла хіба що сенс сказаного, як-от телепати.

І я сто разів переконала­ся, що нічого й ніколи не змінюється – лише зовніш­ні обставини. Тільки анту­раж – мода, архітектура, стиль. А люди завжди й усюди лишаються тими са­мими, звичайними. Не­змінно в їхніх душах пану­ють добро й зло, мов світло та тінь, мов звук і відгук, мов недружні й водночас нерозривні боки одного ар­куша, однієї монети... А долі країн та століть – у ру­ках окремих людей, завжди окремих, які є особистостя­ми, незалежно від того, «до­брі» вони чи «погані» з люд­ського погляду. Кожен гра­ється зі своєю країною, не­мов із дитячою іграшкою, або як із мапою, де повніс­тю у його владі переставля­ти гральні кості, креслити олівцем, замальовувати чи розмальовувати. А деякі вправляються з цілими континентами.

Та в кожну епоху неодмінно існували набагато важливіші речі: наука, по­езія, образотворчість, му­зика, дедалі глибші, стро­катіші, розмаїтіші, цікавіші.

Певна річ, я побачила й Кінець. Ну, можливо, не зо­всім остаточний кінець, а, скажімо, його наближен­ня. Цей відтинок виявився коротшим, і я зрозуміла, що прийду у світ саме тоді, коли людству належатиме ухвалювати доленосні рі­шення.

Поки холод і світло не виснажили мене, я, через недосвідченість у такій но­вій для себе якості, спробу­вала розказати мамі про все, що мені відомо. Та ба... Негайно відчула чийсь легкий поштовх, із грудей вирвався крик. Я кричала й плакала доти, доки геть не втомилася від цього, доки не зігрілася за допо­могою якогось штучного тепла. Та й за це спасибі. А головне: я зрозуміла, що довго ще не зможу поясни­ти оточуючим, де правда, а де кривда, і що їм слід ро­бити, аби бути хоч трохи щасливішими.

Проте невдовзі мені було суворо заборонено на­віть думати про це. «Мето­дика» виявилася дотепною й ефективною: перша ж порція материнського мо­лока наповнила мене таки­ми чудовими новими по­чуттями, що я мимоволі повністю зосередилася на цьому етапі свого земного життя.

Стало легко, спокійно й затишно.

...А напередодні наступ­ного нового року мої бать­ки посадили мене поряд із собою у манежі та почали прикрашати ялинку. Вони говорили про мене, свою однорічну донечку: яка я в них спокійна, лагідна й гарненька. «Мені здається, ми робимо все, аби вона була щаслива», – сказала моя мама. А тато додав: «Добре, що вона поки не знає нічого про це складне життя, про купу проблем, брак грошей, людську під­ступність. Не знає сумних думок про завтрашній день. Дякувати долі, дізна­ється ще нескоро...» І тут я не втрималася. Звісно, це було не зовсім чесно, адже я тоді ще не розмовляла, але повернулася всім ті­лом до батьків і чітко ви­мовила: «Я знаю все!» Вра­жені, вони кілька секунд мовчки переглядалися, далі кинулися до мене: «Донечко, що ти знаєш?! Скажи нам, доню!!!» Однак цього разу мене було сер­йозно попереджено: тієї ж миті я добре затямила, що маю всього навчатися із самого початку. Лишився тільки інтелект – і за це спасибі.

Я подивилася на стри­вожених, збентежених, за­чарованих батьків і розсмі­ялася. Після того знову зо­середилася на іграшках. І ще кілька місяців не мала змоги вимовити ціле ре­чення.

Однак дещо в пам’яті лишилося: Кінець настане нескоро, астрологи тут не мають рації й шкода, що багато хто їм довіряє. На­справді людство має шанс. Новий рік завжди прино­сить у світ ті дива чи зако­номірності, світло чи піть­му, на які він заслуговує.

Загалом про майбутнє я дещо знаю. Але не скажу: таємниця й шлях для лю­дей завжди привабливіші, аніж відповідь і непоруш­ність. Хоча вони – в усі часи – вважають навпаки. Рухаються стрілки годин­ника, минає доба, реалізу­ються наші думки, наміри, дії. Тож у добру путь, людство!

ПРО ІНШУ ІСТОРІЮ

Якось мама котила мій візочок алеєю парку, а за нею невід­ступно йшов хлопчик років чотирнадцяти, постійно за­зираючи у візочок. Зре­штою він не втримався, підійшов до мами й на­ївно запитав: «Тьотю, це у вас там, у візочку, лялька чи жива дівчин­ка?» «Звісно, жива ді­вчинка! – здивувалася мама. – Як тобі таке спало на думку?» «Та малий він іще, сам ди­тина», – подумала я й усміхнулася. «Ну, пере­конався?» – запитала мама. Звісно, я цього хлопця впізнала, адже через сімнадцять ро­ків ми зустрінемося, а ще через рік одру­жимось. Утім, це вже зовсім інша історія...

ЯК КОТИ СТАЮТЬ ПАМ’ЯТНИКАМИ

Невідомо, кому першому спало на думку завести у ресторані тваринку-талісмана, але ідея вия­вилася живучою, перетворилася на моду й захо­пила рестораторів.

У когось живе чорна в’єтнамська міні-свиня, а приміром, у ресторані «Остерія Пантагрюель», що біля Золотих воріт у Києві, свого часу з’явилося кошенятко-перс. І назвали його Пантелеймоном. Кіт дуже швидко став улюбленцем не лише персоналу цього рес­торану, а й відвідувачів.

Справжній талісман! І, між іншим, завжди прагнув від­повідати своєму статусу: ні­коли не йшов відпочивати, поки не переконається, що гості зручно розташували­ся й почуваються комфорт­но. Породистий і сповне­ний гідності, кіт беззапере­чно вважав себе одним із гостинних господарів. І коли в закладі сталася по­жежа, не вискочив, рятую­чись, на вулицю, а намагав­ся попередити всіх присут­ніх про небезпеку.

На жаль, Пантюша загинув. Нині, вже у бронзі, він стоїть біля місця «роботи», прива­блюючи туристів, які завжди прагнуть дізнатися, за що ж котові випала така честь. Із ним пов’язане місцеве повір’я про справдження ба­жань, тому не закінчується кількість охочих сфотогра­фуватися поряд зі славетним Пантелеймоном. Загалом пам’ятників котам (включно з булгаківським Бегемотом) у всьому світі – безліч.

ІЗ ЖИТТЯ... НАПЕРСТКА

Давно це було. Жила собі в Амстердамі у ХVІІ столітті дуже гарна дівчина на ім’я Аніта. Крім того, що вона була вродливою, Аніта за­жила слави непереверше­ної майстрині-вишивальниці. Її вправні руки ство­рювали на шовку й оксами­ті розкішні казкові замки, чарівних заморських пта­хів, небаченої краси квіти. Замовлення надходили зві­дусіль. Часом замовники сварилися між собою, бо кожному кортіло якомога швидше одержати непо­вторної краси вишивку, аби похизуватися перед знайо­мими й сусідами. Але бать­ко Аніти не був доброю лю­диною, як-от у старих каз­ках. Жадібний і безсердеч­ний, він примушував дочку працювати без відпочинку. Тож дівчина цілими днями шила й вишивала, не випус­каючи голки з рук. А голка була дуже тонкою й боляче колола ніжні дівочі пальці.

Закоханому в Аніту майстеру-золотареві Ніколя Бентотену не давала спо­кою думка, як допомогти коханій. Нарешті він приду­мав! Одного дня дівчині пе­редали пакуночок, у якому вона побачила витончений маленький золотий ковпа­чок із нанесеними позна­чками. А в короткій записці зауважувалося: «Дарую ви­гадану та виготовлену мною дрібничку, аби вона захи­щала чарівні працьовиті пальчики. Ніколя». Всі по­дружки Аніти негайно замо­вили й собі схожі ковпачки: адже яка корисна й зручна річ! Відтоді наперсток став невід’ємним атрибутом шиття й вишивання в усьо­му світі.

13.02.2012

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини