ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Майстри ілюзій

«Мир без чудес черно-бел, но нет причин для тоски. За пять минут кистью умелой мир черно-белый – весь! – раз­рисуют чудаки», – співала ко­лись Ірина Понаровська. Та, напевне, ні вона, ні автори піс­ні не здогадувалися тоді про іс­нування особливих «чудаків», а точніше – дивовижних май­стрів, яким притаманний власний спосіб розмальовуван­ня світу. Йдеться про попу­лярний нині стріт пейтінг (Street Painting).

Люди влаштовані так, що постійно потребують видовищ. Споживши одне, бажають чогось іншого: іще яскравішо­го, непередбачуваного й захопливого. Хочуть ілюзій. І творці вигадують для публіки дедалі дотепніші, складніші, неочікуваніші дива. Так з’явився підводний театр, так поширилося мистецтво стріт пейтінгу.

Його ще називають «мadonnari» (італ.), що означає ма­люнки на асфаль­ті. Це мистецтво відрізняється від графіті: малюнки останнього спо­стерігаємо на стінах буді­вель, парканах та інших вертикальних поверхнях, а «вуличний живопис» – на асфальті, тротуарі. Об’ємні 3D-малюнки на асфальті ґрунтуються на зоровій ілю­зії. Таку картину – анамор­фоз – можна побачити лише з певної точки: тоді зумис­но викривлене зображення набуває правильного вигля­ду. Цей вид мистецтва не­ймовірно складний, адже художнику доводиться по­стійно пильнувати перспек­тиву, бо зробиш один непра­вильний рух – й ілюзія роз­сиплеться... Загалом це мис­тецтво має глибоке коріння і сягає ХIV століття, коли художники, мандруючи містами, зображували різні релігійні сюжети просто на середньовічних майданах. Невипадково, що до наших часів дійшла його друга на­зва – «мadonnari», адже се­редньовічні майстри часто зображували саме Мадон­ну, тобто Богородицю.

Нині відомих усьому сві­ту художників, котрі володі­ють технікою створення три­вимірних і водночас плас­ких композицій на асфальті, можна на пальцях перелічи­ти. Це Едгар Мюллер (Ні­меччина), Джуліан Бівер (Велика Британія), Едуардо Ролеро (Аргентина), Манф­ред Стадер (Німеччина), Курт Веннер (США–Італія).

Один із найбільших вір­туозів – світова знамени­тість із запаморочливими гонорарами – 44-річний Е.  Мюллер повністю при­святив своє життя стріт-арту. Для нього це і хобі, й професія, і спосіб заробля­ти. Свої 3D-малюнки він ви­конує олійною та аерозоль­ною фарбами. Площа його картин може сягати 400 кв. м, а на один шедевр такого мистецтва він витрачає в середньому п’ять днів.

Свою першу велику кар­тину він створив на вулиці канадського міста влітку 2007 року під час фестивалю мистецтв. Едгар перетво­рив звичайнісіньку вулицю на величезну річку, яка за­кінчувалася водоспадом. Художник побував і у Мо­скві тоді, коли смог засти­лав місто і майже всі пере­хожі ходили з респіратора­ми. Мюллер вирішив поліп­шити москвичам настрій: звичайні акрилові фарби, три дні роботи – і в центрі міста з’явився неймовірний водоспад! Так і хотілося пі­дійти до нього ближче, «освіжитися»: дивишся крізь спеціальну лінзу і ви­ходить об’ємна картина. «Я змінюю світ, – каже Мюл­лер, – і люди починають пі­дігравати й також зміню­ються». На краще.

Якщо Едгар Мюллер уподобав теми печер і водо­спадів, то Джуліан Бівер, який малює крейдою на ас­фальті, причому «на око», вважається найвигадливі­шим щодо сюжетів. Йому дуже подобається «заго­стрити ситуацію», переда­ти почуття руху, мобіль­ності, непередбачуваності подальшого розвитку по­дій. Бівера неодноразово залучали для створення ре­клами різних брендів: що вищий рівень креативності в рекламі будь-якої країни, то активніше вона запро­шує Бівера до роботи.

Курт Веннер теж малює крейдою на асфальті й бру­ківці. Починав свою кар’єру в Римі, куди спеціально приїхав, полишивши робо­ту в NASA, аби вивчити тонкощі мистецтва. Про його роботи навіть знято фільм «Шедеври крейдою». Веннер, мабуть, найрізно­бічніший митець з-поміж своїх колег, бо створював олійні картини, монумен­тальний живопис, скуль­птури, а також займався архітектурою на державне й приватне замовлення.

Створено ролик, котрий у деталях демонструє про­цес творення 3D-картини на асфальті. Приміром, во­доспад. Спершу все нібито зрозуміло: художники ма­люють лінії під певними кутами, наносять фарби – блакитну, темно-синю, білу. А тоді в якийсь мо­мент, як би уважно ти не спостерігав, перестаєш ро­зуміти і раптом бачиш диво: справжнє глибоке «урвище», на краю якого стоять усміхнені хлопці-художники із забруднени­ми фарбою руками. Сумно, що це дивовижне мисте­цтво недовговічне, адже поливальна машина чи дощ легко можуть змити картину. Однак митцям подобається їхня робота, а вже глядачам – і поготів

БОЙОВИЙ ГОПАК

В Україні здавна існують національні методи­ки самовдосконалення – на межі мистецтва й двобою, які століттями передавалися у спадок наступним поколінням.

Якщо уважно придивитися до деяких фрагментів звич­ного українського гопака, то можна простежити, що він містить багато бойових фі­зичних елементів. Примі­ром, однотан – соло-композиція гопака, коли лю­дина, використовуючи уда­ри, сув’язі, уявляє, що б’ється з декількома супро­тивниками, намагаючись здолати їх. Водночас той же однотан ефективний у ре­альному двобої. Історичні факти це підтверджують. Так, візантійський історик IX ст. Лев Діакон, повідомляє kampot.org.ua, розповідаю­чи про походи князя Свя­тослава, стверджував, що волхви вміють воювати за допомогою танців. А коли француз-мандрівник Гійом де Боплан потрапив до За­порозької Січі, він був щиро здивований тим, що козаки весь день тренуються під власний спів, а їхні рухи дуже схожі на танцювальні.

Володимир Пилат із почат­ку 80-х років почав дослі­джувати та систематизува­ти знання про бойову куль­туру українців. Він виявив, що популярні українські танці, надто гопак і метели­ця, містять багато елемен­тів, що не дістали поширен­ня в інших народів, і дійшов висновку, що йдеться про бойове мистецтво. Так склалася основа технічного арсеналу бойового гопака. В. Пилат започаткував у Львові відповідну експери­ментальну школу, яка нині має сотні прихильників. Упродовж 1998–2000 років його Школа бойового гопа­ка провела сім чемпіонатів різних рівнів, вісім навчально-вишкільних семіна­рів, чимало показових про­грам і фестивалів гопака у різних регіонах України.

«ОЧИ ЧЁРНЫЕ»

Цей романс – найвідоміший у світі вокальний твір. Він прикрашав репертуар багатьох росій­ських виконавців – від Ф. Шаляпіна і до В. Висо­цького, Й. Кобзона, Д. Хворостовського. Його та­кож з успіхом виконували такі зарубіжні вико­навці, як Л. Армстронг, Л. Торрес, П. Каас, М. Матьє, Х. Іглесіас.

Добре відома хвилююча мелодія завжди по-різному інтерпретується: це може бути характерний циган­ський романс «з надри­вом», варіант танго, джазу, навіть року. Його впізнають усі, завжди й усюди. Попри те, що пісню називають ро­сійським романсом, автор тексту – уродженець Пол­тавщини, славетний україн­ський письменник, байкар, педагог, освічена й високо­інтелігентна людина Євген Павлович Гребінка. 2 люто­го ц. р. виповнюється 200 років від дня його наро­дження. Про життя пись­менника ми знаємо, як це не прикро, небагато. Відо­мо, що він прожив дуже ко­ротке життя і помер у 35 років.

Вірш «очи чёрные» Євген Гребінка присвятив Марії Василівні растенберг, яка згодом стала його дружи­ною. Часто зазначають, що музика належить «невідо­мому автору». Насправді твір виконується на музику вальсу Флоріана Германа (Valse Hommage) в обробці Софуса Гердаля. Тож отака цікава річ: «творчі батьки» славетного «циганського російського романсу» – українець, німець і норве­жець.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

04.02.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини