ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Правнуки погані

Про цю скандальну ситуацію на­вперейми повідомляють ЗМІ: ось-ось може загинути неоціненний пам’ятник нашої культурної спадщини – музей-квартира Бори­са Романовича Гмирі, геніального українського оперного й камерного співака, потужного баса, що усла­вив нашу батьківщину.

Річ у тім, що хранителька музею-квартири, президент Фонду Бориса Гмирі Ганна Принц (небога його дружини) видала «Щоден­ники» співака. Як повідомила мені Ганна Василівна, це фо­ліант на 900 сторінок, який склався з восьми щоденникових зошитів, де були сторінки як рукописні, так і друковані. Упорядниця додала ще близько 400 сторінок розшифровок та коментарів. Таким чином світ побачила непересічна документально-наукова праця.

Перед тим, як роз­почати роботу над книгою, Ган­на Принц відвіда­ла Міністерство культури, мистецтв і туриз­му України, розмовляла із заступником міністра, який не лише схвалив її на­мір, а й заохотив, сказавши: «Видавайте «Щоденники». Ми закупимо наклад!».

Відтак спонсорував ви­дання чеський підприє­мець Йозеф Вондроуш, по­зичивши 300 тис. гривень. Але тим часом люб’язний міністерський чиновник звільнився, й куди б пото­му не зверталася Ганна Ва­силівна з проханням ком­пенсувати спонсорські ви­трати, всюди наштовхува­лася на відмову. Аж до найвищих кабінетів. Мов­ляв, законодавчий рядок, де йшлося про державну закупівлю книжок, скасо­вано, тож допомогти не мо­жемо, це ваша проблема.

У свою чергу, Й. Вондро­уш, не дочекавшись ком­пенсації, подав судовий по­зов на Фонд Бориса Гмирі. Мабуть, десь у глибині душі він розумів, що вчиняє не надто етично, але магічна установка «нічого особисто­го: бізнес є бізнес» розв’язала йому руки. Радіо Свобода цитує бізнесмена: «Я не той, хто хотів би на­шкодити культурі, нама­гався чекати, доки це було можливо. Я не можу відпо­відати за комерційні успіхи чи невдачі людей, які пози­чали в мене гроші».

...Кажуть, у Київській мерії придумали такий собі «Кодекс киянина». Причо­му – «справжнього». Серед приписів цього документа: «Знає напам’ять неофіцій­ний гімн столиці; знає істо­рію Києва; знає Янгола-охоронця міста; шанобливо й турботливо ставиться до пам’ятників культури й ар­хітектури Києва...».

Отже, щасливо уник­нувши чіткого рядка «Ко­дексу справжнього кияни­на» (ні про що більш свідо­ме, високе й гідне, ні про які закони України й усеза­гальні цивілізаційні нор­ми навіть не йдеться), бать­ки столиці і вищі державні чиновники віддали Фонд Гмирі разом з його прези­дентом безпосередньо до рук правоохоронних орга­нів. Які в даному разі запо­взято захищають законні права громадянина Чехії.

А оскільки 300 тис. гри­вень Ганна Василівна Принц не має, то вже на­кладено арешт на кварти­ру Гмирі в центрі Києва, в Пасажі, з усім неоцінен­ним архівом великого спі­вака. І все це осьось буде продане.

Поза сумнівом, у будь-якій цивілізованій країні порошинки б здували з цьо­го духовного і матеріально­го багатства, створили б на цьому ґрунті світової слави вокальну школу, поставили пам’ятник видатному ар­тистові, зняли фільм, дове­ли б до кожного громадяни­на знання про їхнього сла­ветного земляка, примно­живши національну гор­дість та самосвідомість.

Проте спадщина Бориса Гмирі вочевидь лишає бай­дужими незалежних укра­їнців – його невдячних на­щадків, «славних прадідів великих правнуків пога­них», як писав Тарас Шев­ченко. Між іншим, Ганна Принц переконана, що Гми­ря зробив у мистецтві те, що Шевченко – в літературі.

Коли я розмовляла з Ганною Василівною, то відчувала, що жінка пере­буває буквально на межі відчаю. І найбільший її біль пов’язаний не з керів­никами столиці чи держа­ви, ні! Її вбиває байдужість української інтелігенції, яка у важкий час відверну­лася, не простягнула руку допомоги, не перейнялася громадянськими й патріо­тичними почуттями, зали­шивши долю Фонду Бори­са Гмирі напризволяще.

Щоправда, Головне управління культури і мис­тецтв КМДА надало Фонду Бориса Гмирі гарантійно­го листа, де все ж таки обі­цяє придбати для бібліотек частину накладу «Що­денників». Але, за словами керівника Головуправлін­ня С. Зоріної, «на сьогодні це частково музей, частко­во приватна квартира. Це приватний борг, тому ми не можемо фінансувати для його погашення бю­джетні кошти».

Звісно, розмірковуючи тверезо, фізичної, так би мовити, трагедії немає. Зрештою, квартиру в цен­трі Києва таки можна ви­гідно продати, архіви спі­вака комусь охочому пода­рувати або спробувати прилаштувати їх до яко­гось із київських музеїв: а раптом виявлять милосер­дя, поділяться площею?

Проте трагедія все ж є. Вона в нас завжди одна й та сама: дурість, жадібність, «мояхатаскрайність». Але ж від «краю» до прірви вже зовсім недалеко...

СВОГО Б НЕ ЦУРАТИСЬ!

Тим часом спадщина Бориса Романовича неймовір­но велика. у квартирі зберігається 1200 творів у за­писах, причому є трансляційні; величезна кількість листів, статті, щоденники, нотні зошити з його прав­ками та зауваженнями. Тут же рідкісні фотографії, картини, рояль, театральні костюми співака...

Пропоную людям середнього й старшого віку на­пружитися й згадати його обличчя, неповторний, м’який і на диво гнучкий бас, інтонування, пластику, артистизм, його неперевершене виконання україн­ських народних пісень, оперних арій, світової му­зичної класики. нарешті, його непідробний щирий патріотизм, суворе небажання навіть слухати чиїсь пропозиції виїхати до ін­шої країни й прикрасити там місцевий музичний небосхил...

Краса + надійність = диво

У Києві нагородили фіналістів загальнонаціо­нальної акції «Сім чудес України: замки, форте­ці, палаци». Більшість глядацьких голосів отримала середньовічна фортеця Аккерман на високому скелястому березі Дністровського ли­ману в Білгороді-Дністровському на Одещині.

Від експертів же конкурсу Аккерман дістав друге міс­це. на цінні призи чи гро­шові премії обласні органи культури не розраховують. Хіба що – на безплатну те­лепрезентацію і можли­вість посилити позиції пам’ятки при розподілі від­повідного державного фі­нансування. За словами на­чальника управління охо­рони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Наталі Штербуль, як повідомляє РІА «новий регіон», об’єкт потребує реконструкції вартістю приблизно 80 млн гривень.

Дехто вважає фортецю з місцевого каменю-вапняка, що будувалася в давньому місті Тіра впродовж ХІІІ–ХV століть, турецькою, хтось молдавською чи генуез­ською. Але вона завжди ві­дігравала важливу роль в історії саме нашої держави, надійно захищаючи місто від ворогів. Проте в серпні 1484 року 300-тисячна ар­мія турецького султана Ба­язета ІІ та 50-тисячне вій­сько кримського хана Менглі-Гірея взяли форте­цю в жорстку облогу. За­хисники довго трималися, але врешті-решт були зму­шені здатися, і на 328 років тут встановилося турецьке панування. Тоді ж місто діс­тало нову назву – Аккерман (Білий камінь). А 1896-го Аккерманську фортецю оголошено історично-архітектурною пам’яткою. І хоч яких реконструкцій по­требує нині Аккерман, ця фортеця – одна з таких, що збереглися найкраще, де на кожному кроці все ди­хає неповторною історією України.

ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО...

...карат – одиниця визначення маси коштовних каменів та перлів – дорівнює вазі крихітного зернятка?

Ця стародавня міра вперше з’явилася на базарах Близь­кого Сходу та Азії. За «точку відліку» було взято вагу зернятка рожкового дере­ва, яке грецькою звалося keration. Ювеліри викорис­товували ці зерна, бо їхня вага була практично не­змінною, а отже, ціл­ком придатною для точного ви­мірювання ваги невеликих ко­штовних каменів. І все ж таки ця шкала була приблиз­ною, а тому 1877 року кілька багатих куп­ців з Лондона, Па­рижа й Амстердама зустрі­лися й визначили, що від­нині карат у будь-якій точці світу має важити 205 мг. Од­нак наступне покоління ко­мерсантів не задовольнила й ця цифра, тож із 1907 року карат у Європі дорів­нює 1/50 грама.

Тож варто пам’ятати, що карат – одиниця ваги, а не розміру. До прикла­ду, смарагд легший за діамант, а отже, одна­кової ваги камені бу­дуть різнитися за розміром. За умо­ви правильного гранування алма­зу, діамант вагою в один карат має діаметр 6,5 мм.

18.12.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини