ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Справжнє золото

– Станція «Золоті ворота»! Пе­рехід на станцію «Театральна»! І все, поїхали далі. Хто вийшов, хто лишився в поїзді метро. Всі заклопотані, всі поспішають. А ось ми із вами вийдемо й не поспі­шатимемо. Річ у тім, що турис­тичне видання Bootsnall недавно склало список найкрасивіших у світі станцій метрополітену: всього 15. І серед них – київські «Золоті ворота», котрі посіли почесне 11-те місце.

«Золоті ворота» стали 29-ю станцією Ки­ївського ме­трополітену, її було відкрито 31 грудня 1989 року в складі першої черги будівництва Сирецько-Печерської лінії. На той час я працювала в куль­турологічній газеті, і для редакції не було секретом, у яких баталіях створюва­лося архітектурно-мистецьке обличчя станції.

Автор проекту станції «Золоті ворота» – архітек­тор Вадим Жежерін згаду­вав: на конкурсі переміг проект московських архі­текторів. І, мабуть, здійсни­ли б саме його, якби не то­дішній головний архітек­тор Києва Микола Жари­ков. Вивчивши проект мо­сквичів, він його «завер­нув», викликав до себе Же­жеріна і, показавши на ар­куш ватману, де було від­творено споруду із загаль­ним сірим «виразом облич­чя», суворо запитав: «Що це таке?!» – «Судячи з усього, станція Сіро-Райдужна», – спробував відбутися жар­том Вадим Жежерін. «Необ­хідно все переробити! – під­сумував розмову М. Жари­ков. – Тож, друже, хутко бе­рися до справи. Поки є час». А коли В. Жежерін почав відмовлятися, М. Жариков сказав йому: «Ти – киянин?! Підключай батька – і пра­цюйте! Даю три дні».

Відомий київський ар­хітектор Борис Жежерін, батько Вадима, тільки-но завершив реконструкцію Оперного театру в Києві. А тут нова складна робота. Обидва добре розуміли: не­обхідно створити справ­жній художній витвір, а не «західний транспорт для незаможних».

Станцію вирішили зро­бити в давньоруському сти­лі. Треба було, аби худож­ники вивчили тогочасні орнаменти, бо вони, за зух­валим задумом архітекто­рів, мали слугувати фоном для галереї образів князів Київської Русі, ще з домон­гольського періоду, почина­ючи з Кия, Щека та Хорива. Чому зухвалим? Бо радян­ську владу тоді ще ніхто не скасував, і князі цілком мо­гли не влаштувати партію.

Тим часом обурені й об­ражені московські колеги уже погрожували нашим архітекторам гучним ви­криттям у газеті «Правда». «Поки на папері гуркотіли художні громи й виблиску­вали блискавки, – згадує В.  Жежерін, – своїм ходом ішло будівництво, і навіть устигли завезти сірий мар­мур, якого вимагав мос­ковський проект».

Проте водночас, за ініці­ативою головного архітек­тора Києва, було скликано нараду в кабінеті заступни­ка київського мера Миколи Лаврухіна, відомого своїм нестримним характером. Та й без того було спекот­но: учасники наради наки­нулися на Жежеріних, мов­ляв, у який спосіб збирає­тесь у стислі терміни вико­нати художню мозаїку? Та на таку витончену ручну працю піде не менше трьох місяців! Метробуд не має стільки часу!

У свою чергу, обурили­ся маститі художники: яка така мозаїка? Треба розпи­сувати фарбами! І взагалі, справа архітекторів – про­ектувати, а не давати мит­цям поради! М. Лаврухін резюмував так: «Робитиме­мо мозаїку!».

Москвичі подивилися проект В. Жежеріна і зая­вили, що, по-перше, грубо порушено їхні авторські права, а по-друге, кияни пропонують «повну нісе­нітницю та потворність».

Звісно, київські автори станції добре розуміли, що затіяли вельми небезпеч­ний проект-виклик, і хоча «вітер змін» поволі міцні­шав, ескізи про всяк випа­док нікому не показували. Навіть коли везли мозаїку на монтаж, заклеїли її бі­лим папером. Потім ще до­велося вирішувати пробле­му з мармуром: потрібний був лише білий, товщиною не менше 10 см. А такий – на Уралі. Щоправда, мармуру надіслали обмаль, тож ви­кроювали його, мов ощад­ливі господині, економлячи кожен сантиметр.

І ось нарешті – урочисте відкриття станції «Золоті ворота»! Запрошені високі гості були в такому захва­ті, що, не знаходячи слів, довго ходили мовчки. А коли розмістилися в пер­шому поїзді для пробної поїздки, всі разом несподі­вано заспівали українських пісень. А 1991 року постано­вою Кабінету Міністрів України авторів станції ки­ївського метро «Золоті во­рота» відзначено Держав­ною премією України.

Крім батька й сина Же­жеріних, у створенні стан­ції взяли участь автори вестибюлю Т. Целіковська, А. Крушинський, Ф. Зарем­ба, а також художники Г. Корінь, В. Федько, архітектори-художники С. Ада­менко, М. Ралко.

НЕ ВМРЕ НАША СЛАВА

На мозаїчному фризі в проміжному вестибюлі, про­сто над виходом до ескалатора, є напис «СЛАВА УКРАЇНІ». Зараз його роздивитися важко, але впро­довж кількох років після відкриття станції він був добре помітним. Дуже цікаво роздивитись мозаїку на внутрішньому боці арок на платформі. Якщо ру­хатися від арки до арки за годинниковою стрілкою, тобто зліва направо, то можна простежити, хто пра­вив Києвом від часу заснування міста. Під кожним зображенням є ім’я й дати князювання.

І ВІРТУАЛЬНО, І РЕАЛЬНО

Чи не заступила розрекламована «Мамаєва слобо­да» таке дивовижне виховне та мистецьке явище, як Центр культури й історії Давньої Русі «Парк Ки­ївська Русь»? Гадаю, ні. Бо хто хоч раз побував у цьо­му парку в селі Копачів Обухівського району на Київ­щині, неодмінно повертатиметься сюди знов і знов.

Упродовж цього року відвідувачі парку спостерігали 5 міжнародних заходів, понад 50 тематичних свят і театралізованих дійств, театральні гастролі та спеціальні акції.

Серед міжнародних, примі­ром, «Лицарство ХV ст. – Штурм фортеці», «Билини стародавнього Києва», а ще «Гості стародавнього Києва», лучний турнір у стилі дав­ньої епохи. Влаштовувачі фестивалів щоразу з макси­мальною ретельністю ре­конструюють відповідну добу – костюми, зброю, по­бут. реконструкції настільки точні, що виникає дивне від­чуття фантасмагорії, подо­рожі в «машині часу».

Узгаданих фестивалях узяли участь кілька тисяч учасни­ків. Це різножанрові артисти, каскадери, музиканти, члени історичних клубів із понад 10 країн. Зокрема, було залуче­но й найавторитетніші клуби – піонери реконструктор­ського руху в СНД та Європі. Безпосередні учасники дійств із таким азартом і так майстерно щоразу викону­ють кожен свою функцію, що достовірність видовища не­можливо піддати сумніву.

А тематичні свята й дні – скільки в них вкладено лю­бові, знань, фантазії, май­стерності! Та на наступний рік господарі «Парку Київ­ська русь» обіцяють відві-дувачам ще більше чудових сюрпризів.

КОНЦЕРТ ДЛЯ СЛОНІВ ІЗ ФОРТЕПІАНО

Як повідомляють деякі ЗМІ, в Таїланді недавно відбувся доволі незвичайний «культурний захід».

П’ятдесятирічний англієць Пол Бартон влаштував кон­церт для сліпих слонів, які мешкають у горах Канчана­бурі. Для здійснення свого задуму піаніст мусив тягти піаніно аж на гору – безпосе­редньо до групи велетнів-слухачів. Праця нелегка, але «воно того варте було». Бар­тон пояснив, що в такий спо­сіб збирався не лише поті­шити величезних тварин, по­збавлених зору, а й привер­нути увагу громадськості до їхньої проблеми і спонукати громаду до збирання коштів на утримання сліпих слонів.

Отже, витягши на гору інструмент, Бартон зручно вмос­тився й заграв твір Людвіга ван Бетховена. Слони стояли й дуже уважно слухали уро­чисту та трохи сумну музику великого композитора.

«Ми з дружиною вже довгі роки працюємо із сліпими слонами, – сказав Пол Бар­тон. – Передусім я зробив подарунок собі самому на п’ятдесятиліття. Довго думав, що заграти, й урешті-решт обрав другу частину Пате­тичної сонати Бетховена».

Виявляється, Бартон із дру­жиною ще 16 років тому пе­ребралися до Таїланду, аби бути ближче до своїх улю­бленців. Наприкінці цього року музикант планує від­працювати ще один кон­церт, аби зібрати гроші для спорудження паркану на­вколо вольєра зі слонами.

10.12.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини