ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Літера й дух часу

Нинішня доба така заполітизована, що в орбіту політичного дискурсу автоматич­но втягуються категорії й поняття вза­галі трансцендентні, з принципово інших «систем». Що вдієш: усі нині прагнуть грошей, влади, майна, а засоби в таких ви­падках здебільшого виправдовуються ме­тою. Спадає на думку, що й з’їзд Націо­нальної Спілки письменників України, який, що цікаво, відбувся в два етапи – в жовтні та листопаді ц. р., не випадково удостоївся пильної уваги засобів масової ін­формації. Знову – політика! При всьому тому, що інтерес «маси», яка потребує ін­формації, тобто суспільний інтерес, до ме­тушні в доволі клановому, фактично закри­тому письменницькому «клубі» традицій­но і в цілому не такий уже й великий. Адже для читача найцікавішою є сама літерату­ра – власне, те, що може пред’явити своєму народові його речник.

Кожна нормальна людина розуміє, що творча спілка – не партія однодум­ців, а структура особлива, так би мовити, «хор», що складається із самих «солістів». Але нор­мальна людина воліє ду­мати, що там – «тихо», йде собі творчий процес, пре­валюють не політичні ідеї, а все загальнолюдське – висока моральність, по­чуття справедливості. Об’єднує ж усіх і цементує спілку бажання кожного творця якнайкраще при­служитися своїй батьків­щині, високо піднести її авторитет у світі. Пись­менники за визначенням – еліта, цвіт нації, її гор­дість. Однак те, що потуж­ною хвилею вилилося зі шпальт ЗМІ у зв’язку з не­давнім письменницьким з’їздом, засмучує й демо­ралізує.

Там не «тихо». Голову СНПУ Володимира Яворів­ського не переобрали, а… скинули. І не лише тому, що він уже 10 років очолює спілку, хоча й сам по собі десятилітній термін керів­ництва немалий. Але чому в принципі так сталося, чия це перемога й перемога чого, чому письменник Во­лодимир Цибулько напи­сав у своєму блозі, що дру­гої частини з’їзду, на його думку, взагалі не буде?

Той же В. Цибулько, зо­крема, пише про «ганебні інтриги Володимира Яво­рівського на посаді голови НСПУ», що вражають ци­нізмом та нерозсудливіс­тю. Не лише він, а й біль­шість колег закидають п.  Яворівському авторита­ризм, надмірну заполіти­зованість підлеглої йому структури та використан­ня спілки для обслугову­вання власних інтересів і політичних преференцій, а крім того – ліквідацію відділу роботи з молодими письменниками, а також те, що кожен, хто насмі­лився сперечатися з голо­вою спілки, опинявся поза її лавами. Відома поетеса, публіцист, прозаїк, журна­ліст, лауреат Шевченків­ської премії 2008 року, за­служений працівник куль­тури Любов Голота підсу­мувала діяльність багато­літнього голови спілки так: «Організація припи­нила бути творчою, з неї пішла література».

Володимира Яворівсько­го замінив із переважною більшістю голосів «за» Ві­ктор Баранов, відомий пе­редусім як головний редак­тор часопису «Київ». При­вертає до себе увагу корот­ка промова новообраного голови: «У спілці більше не буде такого, коли кожна інша думка сприймається як ворожа, – заявив Бара­нов. – Моє головне завдан­ня, щоб кожен письменник видавався і читався». У моїй душі ці слова зна­йшли відгук, оскільки, зо­крема, слухала авторські радіопередачі «Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським». Щоразу вони викликали дивне відчуття: «інженер людських душ» наступально розділяє ау­диторію на своїх і чужих, нав’язує очевидну бороть­бу не лише з «інакоідеєю», а й з «інакосамовиявом». Знову – шабелька? Та ще й від людини, яка за визна­ченням має бути психоло­гом і мудрецем. Ці «двад­цять хвилин» мимоволі на­віювали думку, що коли він щирий, то не надто ро­зумний, а якщо розумний – отже, це «театр біля мі­крофона». Хіба минулі роки не довели, що до маркетин­гу української ідеї не мож­на підходити з батогом, тим більше – із сокирою? Матерія тонка, вразлива, подібна до любові, тож і відшукуй, письменнику, неочевидні, таємні, проте беззаперечні шляхи любо­ві: вони, поза сумнівом, є, а знайдеш – переможеш!

У спілці – 1800 членів. Усі вони, мабуть, «хороші й різні». Та чи можемо ми сказати, що дві головні морально-світоглядні плат­форми, два основні діало­ги майстрів пера, а саме ді­алог «письменник і сус­пільство» та протистояння «письменник і влада» – на­лагоджені, зрозумілі, оче­видні? Що майстри красно­го письменства, наші су­часники, як ніколи, близь­кі до свого народу? І чи мо­жемо ми, маючи на увазі сучасну українську літера­туру, похвалитися її ве­личчю, особливим кодом швидкого доступу до будь-якого людського серця, масштабністю, талантом порушувати й розглядати прості й шалено складні «вічні питання», що цікаві всьому людству, а не «гру­пі товаришів»? Одне слово, як на мене, можна сказати: так, є в нас гарна різноко­льорова мозаїка, але немає гарної й викінченої моза­їчної картини.

Є Й ІНША ДУМКА

А втім, життя вчить, що не може бути такого, щоб один кругом завинив, а інший був кругом правий. Істина й правда, як завжди, – десь посередині. Цю думку, зокрема, підтверджує й недавнє інтерв’ю письменника, драматурга Анатолія Крима (певний період – другої людини в спілці), яке він дав «Дзер­калу тижня». А. Крим казав про те, що вдалося збе­регти майно спілки, про потужний соціальний за­хист її членів, про поновлення роботи видавництва «Український письменник». Зрештою, за його сло­вами, «значущість спілки сьогодні в тому, що саме тут, у будинку номер два на вулиці Банковій, заро­дилися Народний рух україни, рух «За українську мову», «За державу». І це ж правда!

ДО ВИСОТИ ВИСОЦЬКОГО

«Усе буде добре. Або погано», – заспокійливо каже незабутній артист у новому фільмі Пе­тра Буслова за сценарієм Микити Висоцького «Висоцький. Спасибі, що живий».

Прем’єра вже відбулася, проте головна інтрига – хто ж з акторів утілив образ Во­лодимира Висоцького – пе­режила й професійні оціню­вання нового творчого про­дукту, і його морально-етичне значення для сучас­них глядачів, й усі сплески емоцій. Звичайно, це пречу­дово, що неповторний Висо­цький знову повернувся до своєї вдячної та люблячої ау­диторії, яка ніколи його не забуде. Та мурашки бігають по шкірі: на екрані практич­но він сам, один до одного! Зовнішність і пластика диво­вижно досконалі! (До речі, а якби було інакше, чекай не­минучого розчарування!).

З одного боку, з акторів на­чебто брали підписку про нерозголошення, з іншого – настійні чутки щоразу вказують на актора Сергія Безрукова. Блогери запо­взялися відгадати загадку й дружно стверджують, що, мовляв, так, головну роль грає Безруков. А довершу­ють остаточну схожість з обличчям Висоцького спе­ціально зроблена маска і комп’ютерна графіка.

Багатьом любителям кіно все це не подобається. Чому – невідомо.

Колега Сергія Безрукова, теж зайнята в цьому фільмі, сказала журналістам, що він грає геніально. Отже, таки Безруков? Зрештою, той, хто пам’ятає його Пуш­кіна та Єсеніна, не відмо­виться підтвердити, що мо­лодий актор справді шале­но талановитий.

АМОРАЛЬ...

«Телекритика» інтернетна – на­зва нагадує якусь біологічну особи­ну – ніяк не вгомониться в своїй не­нависті до Закону України «Про за­хист суспільної моралі».

Недавно Олесь Бузина, яко­му таки не відмовиш у влуч­ності та дотепності, назвав цей Інтернет-сайт «підви­дом» публіцистики, теле­пліткаркою й грантоїдом. Нині її головний редактор Н. Лігачова (для читачів – Дуся) гордо вміщує на своїй сторінці: «Держкомтелера­діо теж проти морального законопроекту» – вона вже давненько вперто примно­жує лави своїх однодумців.

Насправді йдеться про те, що комітет не підтримує за­пропоновані зміни до зга­даного закону: дуже-дуже-дуже побоюються цензури. Медійне «гуляйполе», та ще з орфографічними помил­ками, миліше серцю ниніш­ніх «критиків», ніж цнотли­вість, витонченість мови та моральний закон у душі. Мовляв, у змінах до закону – нечіткий катего­рійний апарат. І водночас лише два «нових» нагаль­них міркування: небезпека порнографічної Інтернет-інтервенції та лихозвісного мобільного контенту. Зага­лом до давно чинного за­кону зміни внесли чотири різні структури – обирай на смак! Але ні: в нас у прин­ципі несамовито борються із самим законом. Навіть обережний В. Литвин устиг назвати деякі його норми одіозними. Які – не сказав. Та якщо йдеться про згуб­ний вплив деяких послуг Інтернету й мобільних те­лефонів, то одіозні саме вони. А не норми закону. Велика різниця, Володими­ре Михайловичу!

04.12.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини