ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Дозвольте вас... налякати!

Брати Олександр та В’ячеслав Альошечкіни – водночас і сценаристи, й оператори, і режисери, які ще 2004 року відзняли короткометражку жахів «Говерла» і, здається, далеко не вчора оцінили переваги 3D-технології. Нині вони збираються піднести глядачам черговий кіно­сюрприз, і таки – тривимірний. Адже, як відомо, в Карпатах непода­лік Воловця в серпні було розпочато зйомки фільму «Синевир».

Його жанр визначено як містичний трилер. Чи є він новим для українського кіно? Був би, мабуть, якби просунутися тро­хи далі й відзняти повноцінну стрічку жахів. У фільмі й справді зовсім трошки «дотиснути». На кіножахи існує неабиякий попит, особливо в молодіжному середовищі (дорослим своїх некіношних жахів вистачає й у реальному житті!).

Але що таке «справ­жні» фільми жа­хів? Це, як ми зна­ємо, кров, торту­ри, шалене на­пруження, смерть. Із цього приводу український наці­ональний кінематограф із законною гордістю може сказати: «Не був, не перебу­вав, не брав участі». Наше кіно, навіть попри всі нега­разди доби з падінням мо­ралі й балом тваринних ін­стинктів, дивовижним чи­ном примудрилося зберег­ти питому українську цнот­ливість, людяність, лиша­ючись реальною протива­гою всім нав’язуваним за­рубіжним «пилам».

А ось містика – будь лас­ка! Містичний флер – це майже частина нашої мен­тальності, все зрозуміло й органічно, згадаймо хоча б невмирущі твори Миколи Гоголя! Містичною можна вважати й відому стрічку Любомира Кобильчука «Штольня» 2006 року. Хоча вона, як пишуть кінознав­ці, «відкрила рахунок су­часних українських хоро­рів». Ну, хіба ще київська студія незалежного кіно «УПВ Арт Груп» з фільмом «Жах чупакабри» – як на­смішкуватим кіновідгуком на десятки відповідних по­відомлень у ЗМІ.

Отже, брати Альошечкі­ни підійшли до роботи дуже серйозно, працювали над сценарієм «Синевиру» 3 роки, вивчали фільмогра­фію з містичним підґрун­тям, кінотрилери й кіножа­хи (а останні, між іншим, почали продукуватися ще наприкінці ХІХ століття ре­жисером Жоржем Мальє­сом, кінець 1890-х). Для авто­рів було важливо не зробити помилки, стовідсотково ви­тримати вимоги жанру, уникнути недоречностей, на які часто грішать подібні стрічки. Це стосується, при­міром, періоду, коли вже з’явилися мобілки. Як дотепно пише Я. Підгора-Гвяздов-ський, «з ними пов’язано чи­мало ляпів сучасних філь­мів жахів – навіщо кричати про допомогу, придумувати химерні світлові сигнали тощо, коли можна лишень зателефонувати в міліцію, друзям чи на радіо?».

Тож «Синевир» бере до уваги все необхідне. У цен­трі, як і належить, – група молоді, що наприкінці 1970-х років приїжджає до озера Синевир, яке й справ­ді оповите місцевими міфа­ми та легендами, що пере­даються мало не пошепки. Здавалося б, навкруги – не­вимовна краса: плесо з ле­геньким туманом понад во­дою, буяння трав, розкішні величезні дерева. Та в стріч­ці, на мій погляд, дуже вда­ло вхоплений той момент, коли начебто клацає якийсь невидимий «тумблер», і природа з дружньої та ча­рівливої перетворюється на щось таємниче, вороже, не­передбачуване. Один із мо­лодих героїв (артист Кос­тянтин Войтенко) ввечері біля багаття раптом промов­ляє: «Кажуть, місця тут по­гані, нечисті. Місцеві після заходу сонця на Синевир узагалі не ходять – побою­ються. Подейкують, можна песиголовців зустріти...». Як підтвердження, стрічка й розпочинається з лекції про кіноцефалів: «Ось як описує цих істот Марко Поло: «Слід згадати в нашій книзі про одних людей. Знайте, істин­но правдивим є те, що в усіх місцевих мешканців і голо­ви, й зуби, і очі – собачі» (ви­являється, в Софії Київській є фреска, яка зображує лю­дину з головою собаки).

Тут і починається справжній саспенс...

Власне, легендарним є й саме озеро Синевир. Воно ніби утворилося зі сліз кра­суні Синь, що побивалася за невинно вбитим коханим на ім’я Вир. А може, вини­кло через тектонічний зсув, унаслідок якого впав вели­чезний камінь та утворив загату. Посеред озера є ма­лесенький острівець, що взявся невідомо звідки. Так чи інакше, у водоймі забо­ронено купатися, про це за­стерігають спеціальні щити, а крім того – Синевир патрулюють охоронці. Хто крадькома все ж примудря­ється пірнути, на жаль, як правило, тоне. А ще кажуть, що на озері спонтанно ви­никають вири, природу яких важко витлумачити однозначно. Усього цього, й без легенд про песиголов­ців, достатньо, аби розгуля­лася творча фантазія. А бра­ти Альошечкіни всі карпат­ські легенди добре знають.

Мені дуже сподобалися проморолики фільму в Ін­тернеті (трейлера, здаєть­ся, немає). Судячи з них, на глядачів очікує реальне кі­носвято, коли фільм геть «закручує гайки» почуттів, лишаючись з погляду кіно­естетики бездоганним, ви­тонченим і... нашим, рід­ним. Це важливо. Але що вийде насправді, побачи­мо в остаточно змонтова­ному фільмі на Новий рік.

...НЕ ЕКОНОМЛЯЧИ НА ЖАХАХ

У повідомленнях про «Синевир» підкреслюється, що фільм має порівняно малий бюджет – трохи більше 800 тис. доларів. Водночас широкий задум і розмах вимагали поміркованого й вдумливого підходу до витрат. Так, приміром, у Карпатах зйомки тривали лише чотири дні. Проте, як виявилося, економія не торкнулася постаті песиголовця: «спочатку його зо­внішність довго обговорювали, потім довго малюва­ли ескізи, а наразі віддали студії FXProLab, яка про­фесійно займається і спецефектами, і гримом, і ані­матронікою», – пише УП. А продюсер фільму Володи­мир Хорунжий, розмірковуючи про можливий ви­гляд першого українського монстра, згадав, як три десятиліття тому Ганс Ґіґер намалював відомого ксе­номорфа для фільму «Чужий» Рідлі Скотта.

БОЖЕ, ВІЛЬНИЙ!

Наприкінці жовтня ре­жисерові Роману Віктю­ку виповнилося 75 років. Тож він їде в рідну Украї­ну, аби показати в листо­паді у Львові, Житомирі, Києві й Харкові дві виста­ви свого театру – «Май­стер і Маргарита» і «Король-Арлекін».

Це не випадково, тому що скандально і просто широ­ко відомий у світі режисер – львів’янин за походжен­ням – воліє відзначати свої ювілеї саме на батьківщині. П’ять років тому він вла­штував у Києві творчий ве­чір, назвавши його з гумо­ром та викликом «Роман із скандалом».

Скандалів навколо постано­вок Р. Віктюка за кілька деся­тиліть творчої роботи було й справді предосить. Але най­кумедніше полягає, мабуть, у тому, що він зі своїм зухва­лим культом пороку, заборо­нених почуттів, ненорматив­ної лексики як художнього методу, зі своєю 30-40 років тому неприйнятною для цнотливої душі театральною естетикою мимоволі випе­редив час, а відтак, фактич­но, перестав дивувати. Поді­бного «цирку» його потен­ційному глядачеві тепер із гаком вистачає і в житті. Тому слід шукати якоїсь но­вої естетики і нових ідеоло­гічних платформ. Однак на­стрій у безперечно неорди­нарного режисера цілком оптимістичний. Він, як вва­жають театрознавці, абсо­лютно вільний усередині, тож, очевидно, йому неваж­ко вишукувати й нові резер­ви творчої свободи. До речі, на запитання журналіста: «Визначте себе одним сло­вом. Хто ви?» Роман Віктюк, усміхаючись, каже: «В Украї­ні є слово божевільний. Боже, вільний!».

ПРИВІТ, ВАСИЛЮ ІВАНОВИЧУ!

Як повідомляє segodnya.ua/news/, «кі­ношники» знову палко зацікавилися легендар­ним героєм громадян­ської війни – Чапаєвим.

Те, що саме він та його най­ближче оточення (а не хтось інший), як мовиться, живуть у наших серцях, під­тверджують десятки більш або менш пристойних анек­дотів, пов’язаних передусім із цією постаттю. До речі, колись у телевізійній «Кіно­панорамі» пролунала роз­повідь про те, як хлопчик-підліток у черговий, тринад­цятий, раз прийшов до кіно­театру дивитися фільм «Ча­паєв». Білетерка не витри­мала: «Чого ж ти, дитинко, вкотре дивишся один і той самий фільм?». На це юний глядач сумно відповів: «А я все сподіваюся: може, ви­пливе?..».

Нині Василь Іванович стане персонажем 12-серійного фільму «Страсті за Чапаєм» виробництва «Фаворит-Фільм» та «Централ Парт­нершіп» (Росія) і FILM.UA. Знімальна група особливо пишається тим, пише те саме джерело, що вдалося знайти оригінальний поїзд 1910 року, причому вну­трішній вигляд вагонів збе­рігся практично повністю. Зрозуміло, в стрічці буде чи­мало баталій та спецефек­тів. Однак цього разу сюжет не уникає романтичної лінії, тож побачимо першу зако­ханість героя, одруження з іншою, пристрасні романи його з дочкою білогвардій­ського полковника, згодом – із дружиною червоного комісара. Проте справжньо­го особистого щастя Чапаєв так і не пізнав.

У головній ролі знімається український актор Сергій Стрельников. Анку-кулеметницю зіграє відома ро­сійська актриса Ольга Пав­ловець, Петьку – Олек­сандр Соколовський. Усі вони добре відомі як укра­їнському, так і російському глядачеві.

Прем’єру заплановано на наступний рік.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

24.11.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини