ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Поза сумнівом, я режисер талановитий»

Так сказав Єжи Гофман після демон­страції свого нового фільму в Лондоні. А 22–30 жовтня в Києві проходив 41-й Міжнародний кінофестиваль «Моло­дість». До конкурсної програми було включено близько 50 стрічок, а для позаконкурсної запланували понад 140 фільмів. Однак, попри назву й фактичне завдання заходу, головним гостем фестивалю став широкові­домий польський режисер Єжи Гофман, який власне й розпочав роботу форуму своєю новою картиною в 3D «Варшавська битва. 1920».

Гофман у новій стріч­ці знову йде по лезу бритви (згадаймо «Вогнем і мечем»), віддаючи перевагу темі політичного, ідеоло­гічного, воєнного проти­стояння народів, близьких як за віросповіданням, так і географічно. Так би мови­ти, темі «добрих братів, але поганих сусідів», нама­гаючись якщо не виріши­ти, то принаймні зблизька роздивитися російсько-польський конфлікт 1920 року через призму кіно­мистецтва.

Дещо про історичне під­ґрунтя. У серпні 1920 року новонароджена Радянська республіка, попервах пода­рувавши незалежність ко­лишнім частинам Росій­ської імперії та розгромив­ши Колчака й Денікіна, спробувала повернути Польщу під свій контроль. Однак наступ Червоної Ар­мії на Варшаву було успіш­но відбито щойно сформо­ваною армією незалежної Польщі на чолі з маршалом Пілсудським. Це фактично чи не єдиний випадок в іс­торії РСЧА, коли її було по­вністю розгромлено. Поля­ки називають цей історич­ний епізод «дивом на Віслі». Обидві сторони воєнного конфлікту тлумачать його по-різному, проте назагал він є доволі замовчуваним. Недаремно кажуть, що істо­рія – наука, споріднена з фантастикою, і кожна краї­на, беручись висвітлювати історичні події, передусім прагне героїзувати власний народ. Цікавою в цьому сен­сі є стаття полковника В.  Антонова, в якій він по­силається на книгу У. Чер­чілля «Як я воював із Росі­єю». Торкнувшись Варшав­ської битви 1920 року, Чер­чілль, між іншим, нагадує, що країни Антанти почали готувати армію панської Польщі ще наприкінці 1919 року, «аби створити з Поль­щі здоровий, життєздатний, могутній організм, котрий став би необхідною перепо­ною між російським біль­шовизмом – на всі часи його існування – і рештою Євро­пи». Власне, поляки саме цим і керувались.

«Зброя» польського ре­жисера – мова кіно; він не історик, а талановита твор­ча людина з багатющим життєвим досвідом, у тому числі й невеселим досві­дом стосунків із Росією, про який знають усі, хто цим цікавиться. Разом із тим, Гофман стверджує, що «категорично не викорис­товував матеріалів пропа­ганди – ні з того, ні з іншого боку», всіляко уникаючи чорних чи білих оцінок. Його захоплюють дух і пси­хологія битви, він вибудо­вує велелюдні сцени, доби­ваючись якнайвиразніших деталей. Для нього є важ­ливим дослідити психоло­гію міжособистісних сто­сунків, надто стосунків близьких, люблячих людей «усередині» драматичної ситуації. І, як мені здаєть­ся, для мудрого старого Єжи Гофмана так само важ­ливо, реалістично показав­ши глядачеві так зване «об­личчя війни», пояснити водночас, що воно в будь-якому випадку є потвор­ним і що ніколи й ні за яких обставин жодна сторона во­єнних дій, що продукують жах, біль, кров і смерть, не може бути симпатичною.

Зрештою, в історичній мелодрамі «Варшавська битва. 1920», окрім реаль­них історичних персона­жів – Леніна, Сталіна, Піл­судського – бачимо прива­бливих і закоханих голо­вних героїв, варшав’ян, які вимушено розлучаються та, врешті-решт, подолав­ши численні небезпеки, знаходять один одного по­серед пожежі смертельно­го двобою.

У принципі українцям (і росіянам, мабуть) вельми цікаво було б подивитися на трагедію 1920 року на Ві­слі очима людини з Польщі – можливо, дещо по-іншому. Не так, як ми звикли по­яснювати наступ на Варша­ву наприкінці Громадян­ської війни. З іншого боку, доводилося читати, що режисер-баталіст, знімаю­чи картину, багато в чому орієнтувався на західного глядача, працював за голі­вудськими кіностандарта­ми щодо масштабних істо­ричних полотен. А навіть якщо так? Масштаб ніколи не шкодив високому духу мистецтва. А Єжи Гофман практично в усіх своїх кар­тинах цей дух уособлює.

Додамо, що в стрічці знялися такі славетні ак­тори, як Олександр Домо­гаров, Даніель Ольбрих­ський, Богуслав Лінда, Міхал Жебровський.

НЕ ПРИВАБИЛО Й НЕ НАДИХНУЛО

Недавно в ЗМі йшлося про те, що Єжи Гофман нібито зацікавився романом Василя Шкляра «Чорний ворон» і має намір його екранізувати. Проте, як виявилося, польський режисер категорично відмовився екрані­зувати цей роман, сказавши, що книга йому не сподо­балась. Про це ж митець заявив і в ефірі телеканалу «україна». на запитання, з яких конкретно міркувань він відмовляється, Гофман відповів: «Для мене «Чор­ний ворон» – книга... ксенофобська, а це шлях у ніку­ди... Якщо хочеш, аби поважали тебе, твою націю, істо­рію й традиції, ти маєш поважати й інші нації з їхньою історією! не можна, щоб тебе поважав світ, коли ти всіх довкола вважаєш ворогами! ось чому «Чорний ворон» мені абсолютно нецікавий».

...ВРЯТУВАВ ЛЕВ ЛЕЩЕНКО

У СРСР готувалися відсвяткувати 30-річчя Пе­ремоги у Великій Вітчизняній війні, і Спілка композиторів оголосила конкурс на кращу піс­ню. Творче змагання вже завершувалося, коли поет, ветеран війни Володимир Харитонов пе­редав свої вірші композитору Давиду Тухманову (домовлялися про таку спільну працю ще в бе­резні 1975 року). Тухманов швидко написав музи­ку – й пісню «День Победы» встигли висунути на останнє прослуховування конкурсу.

Проте твір не посів жодного місця й навіть викликав різ­ко негативну реакцію стар­ших (і добре відомих слуха­чам) колег-композиторів.

Як виявилося, 30-річний Тухманов, мовляв, надто молодий, та ще й автор по­пулярних шлягерів («Как прекрасен этот мир», «Эти глаза напротив» та ін., усьо­го близько трьох десятків), та ще й без титулів і рега­лій. Отже, на переконання всіх керівних осіб, не мав права претендувати на твір державного масштабу. Крім того, в музиці почули син­копи, тангові чи фокстротні інтонації – мало не виклик. Одне слово, пісню заборо­нили, не пускали ні в ра­діо-, ні в телеефір.

Однак цей прекрасний твір урятував славетний Лев Ле­щенко, який самочинно, буквально на свій страх і ризик, виконав пісню в прямому телеефірі в листо­паді 1975 року на концерті, присвяченому Дню міліції. Публіка була в такому за­хваті, що пісню довелося проспівати ще раз – на «біс». і після того «День Победы» заспівали всі.

...2010 року, на вшанування 65-ї річниці завершення Ве­ликої Вітчизняної війни, Да­вида Тухманова нагороди­ли премією «Зірка Спів­дружності», а його «День Победы» визнано твором, що якнайкраще (звісно, се­ред відповідних музичних творів) висвітлює спільний внесок народів снД у пере­могу над фашизмом.

ЙОГО«ГАРБУЗЮШКИ»

Для американців святкування Хелловіна – безза­перечне й традиційне. Ще й із багатьма неодмін­ними церемоніями. Вони завжди вільніші за єв­ропейців у різних формах самовияву, тож 31 жов­тня для них справді можливість відзначитися.

А, приміром, стримані ан­глійці давно мріють якось відхреститися від похмуро­го Хелловіна, та що вдієш? Їхнім співвітчизникам теж хочеться театралізації, міс­терій, перевдягань. Тож місцеві аграрії залюбки вдаються до реалізації смі­ливих фантазій у справі ви­рощування гарбузів. При­міром, такий собі Девід Бо­уман (ru.tsn.ua), знаний по­стачальник гарбузів до Єв­ропи, цього разу виростив цілу плантацію згаданих плодів у формі Міккі Мауса.

Він узагалі полюбляє експе­риментувати, зокрема ви­рощує на своїй фермі овочі найрізноманітніших форм. Використовує для цього спеціальне насіння, яке на­зиває... Попелюшка. Власне, вирощування відбувається за допомогою спеціальних форм, які встановлюються на гарбуз на самому почат­ку його зростання. Головне – правильно визначити час, коли це слід робити. Згодом форми перевертають, аби плід набув свого природно­го помаранчевого кольору.

Гарбуз у вигляді улюблено­го дітлахами діснеївського персонажа автор експону­вав на виставці у Парижі в рамках фестивалю, що від­бувся напередодні цього­річного Хелловіна.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

24.11.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини