ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Зірка й труди Миколи Мащенка

Як ми вже писали, серед номінантів на здобуття Державної премії Украї­ни ім. Олександра Довженка у 2011 році – два видатних українських кіноре­жисери, наші сучасники. Один із них – лауреат Національної премії Украї­ни ім. Тараса Шевченка, академік Національної академії мистецтв Укра­їни, письменник, народний артист України Микола Мащенко.

«Актор – це душа і серце наших картин, – казав Микола Мащенко. – І поки воно б’ється, буде й кіномистецтво». Тому недаремно про М. Мащенка кажуть, що він – акторський режисер, а його манеру роботи з акторами вважа­ють несамовитою. Актор у нього просто не міг грати впівсили, впівголоса. Режисер Мащенко сам «горів» на зні­мальному майданчику й вимагав такого самого «горіння» від артистів. І актор мимохіть «витягав» із себе всі свої творчі й людські можливості, ставав і співтворцем, і творцем образу.

Микола Мащен­ко вирізняєть­ся з-поміж усіх власним й од­разу впізнава­ним почерком, публіцис­тичністю, точністю худож­нього завдання та його вті­лення. Загалом Мащенко – наочний приклад, як яскра­ва, щедро обдарована твор­ча людина, всотавши кращі традиції, прийоми й худож­ні завдання своїх великих учителів, сміливо дає вихід власним новаторським по­глядам і практично новій, невтримно енергійній кіно­мові. Його фільми завжди привертали увагу та викли­кали прихильність не лише українського глядача, а й закордонного, включно зі славетними зарубіжними майстрами, діставали пре­стижні нагороди на міжна­родних кінофестивалях. Приміром, за фільм «Овод» М. Мащенка було удостоє­но ордена Командора від президента Італії.

Назвемо бодай найвідо­міші його стрічки: «Хочу вірити» (1965), «Всюди є небо» (1965), «Комісари» (1970), «Іду до тебе» (1971), «Як гартувалася сталь» (1973, т/ф, 6 серій), «Шлях на Софію» (1978, т/ф, 5 се­рій, СРСР – Болгарія), «Овід» (1980, т/ф, 3 серії), «Карастоянови» (1982, т/ф, 3 серії, СРСР – Болгарія), «Паризька драма» (1983), «Все перемагає любов» (1987), «Зона» (1988, спільно з С. Шахбазяном), «Кобзар» (1993), «Вінчання зі смер­тю» (1994), «Богдан-Зиновій Хмельницький» (2006).

...Непростим був його вступ до Харківського теа­трального інституту. Так склалося, що Мащенко спіз­нився, іспити вже заверши­лися. Що ж було робити? Старенька секретарка по­жаліла гарного хлопця з глибокими гарячими очи­ма, покликала викладача сценічної мови. Мащенко прочитав підготовлену для вступу програму і завершив її монологом Незнамова. Плакали обоє: і педагог, і абітурієнт. Відтак великий Іван Мар’яненко (як каже сам Мащенко – «воїстину народний артист») узяв його на свій курс.

У гуртожитку Мащенко­ві дісталася справді зоряна кімната: у ній мешкали Олександр Барсегян (зго­дом художній керівник Хар­ківського театру ім. О. Пуш­кіна), Володимир Борисен­ко (актор Київського театру оперети), Леонід Безкодар­ний (кінорежисер) і Леонід Биков, який навчався тоді на другому курсі.

Микола Мащенко зга­дує: «Ні з ким я не відчував себе так затишно, як поруч із ним. І в Ленінграді, де він працював у Театрі кіно­актора, і в Києві мені до­сить часто доводилося бу­вати у Бикових. Старі пі­терські актори, мабуть, і досі пам’ятають «биковські чаювання»: тут панувала унікальна за висотою куль­тури кожного, за класични­ми формами етики поведін­ки атмосфера. На моєму віку було тисячі вечорів, багато з них я сам організо­вував. Звичайно, я намагав­ся створити таку ж атмос­феру. Але не міг. Не вихо­дило такої щирості...»

У 1974 році відбувся пам’ятний для М. Мащенка Всесоюзний кінофестиваль у Баку, де він був членом журі. Традиційно, іще за­здалегідь, Москва «пореко­мендувала», які фільми слід нагородити. Тим ча­сом саме на бакинському кінофесті демонстрували­ся дві вікопомні картини: «Калина червона» В. Шук­шина та «У бій ідуть самі «старики» Л. Бикова. І ви­никла далеко не жартівли­ва суперечка, оскільки мит­ці негайно побачили неоці­ненність цих робіт, а пар­тія, звісно, їх не схвалюва­ла. Врешті-решт голова журі – славетний кінорежи­сер С. Ростоцький – уже се­ред ночі повідомив М.  Ма­щенкові, що головний приз вирішено вручити Леоніду Бикову. Одразу розбудили Л. Бикова, а він, не вагаю­чись, відповів: «Я, Биков, у списку, де першим буде Ва­силь Макарович Шукшин із «Калиною червоною», ма­тиму за честь бути сотим».

«Того вечора я зрозумів іще одну річ, – сказав М. Мащенко в одному з інтерв’ю. – Поміняйся вони з Льонею місцями, Василь Макарович, не вагаючись, ті самі слова сказав би про Бикова. Таке благородство дуже рідко зустрічається в нашому мистецтві. Для та­ких людей, як Биков і Шук­шин, заздрості, ревнощів, підлості взагалі не існува­ло. Вони стояли вище цього бруду. А фразу Бикова по­тім багато разів цитували, тому що у ній – він увесь».

ВЕЛИЧ – ЦЕ ПРОСТОТА Й ВІДКРИТІСТЬ

Свого часу я була особисто знайома з Миколою Пав­ловичем, і щоразу мене вражала особлива манера його спілкування: хоч який зайнятий не був, він неодмінно повертався до співрозмовника всім корпу­сом, дивився приязно, з доброю усмішкою, говорив зовсім просто і так, ніби давно чекав саме на цього співрозмовника й на цю бесіду. Загалом мені пощас­тило зустрічатися й спілкуватися з багатьма видатни­ми людьми, та згадую лише двох з такою зворушли­вою манерою: Миколу Мащенка та Інну чурикову. Для Миколи Павловича, людини чуйної, талановитої, багато важили настанови й приклади його видатних педагогів, зокрема Івана Кавалеридзе, про якого він згадує: «Жодного разу Іван Петрович не підвищив го­лосу, не дозволив собі образити когось. його еле­гантна, зворушлива турботливість просто вражала».

«МЫ ЗАМОЛКАЕМ, ГЛЯДЯ В НЕБЕСА…»

8 жовтня виповнилося 100 років із дня наро­дження Марка Бернеса.

Сказати «співака» – ніби за­надто. І все ж, і все ж... Тра­диційно пишуть про нього: не мав яскравої зовнішнос­ті, видатних акторських зді­бностей. Навіть повної освіти! однак став усена­родно улюбленим співаком і славетним артистом.

Він народився в україні, в бідній сім’ї, але мріяв про зовсім інше життя. Проти бажання батьків Марк Бер­нес приїхав до Москви й передусім змінив власне прізвище: Бернес – це його вигадка й перекладається як «Син дива». Мабуть, це й був перший крок до змін у долі.

Його чарівливість букваль­но позбавляла волі, його могутньому емоційному впливу неможливо було опиратися. Друзі-драматурги спеціально для нього писали ролі, а компо­зитори – пісні. Йсправді: Бернес мав особливу ха­ризму і знайшов свою осо­бливу манеру виконання пісень, так до нього не спі­вав ніхто. Перефразуючи прекрасний вірш Костянти­на Ваншенкіна, присвяче­ний М. Бернесу, можна ска­зати: щоразу відбувалося диво, й будьяка його пісня западала в серце слухача, надовго запам’ятовувалась, а це – мрія кожного вико­навця. Згадаймо «Я люблю тебя, жизнь», «Тёмная ночь», «Враги сожгли род­ную хату», «Я работаю вол­шебником», «С чего начи­нается Родина» та багато-багато інших пісень у вико­нанні Марка Бернеса!

8 липня 1969 року з одного дубля(!) М. Бернес записав пісню «Журавли» на вірші Расула Гамзатова й музику Якова Френкеля. це був його останній запис.

ЗУСТРІЧ ІЗ «СИНІМ ВЕРШНИКОМ»

На початку жовтня в експозиції московського музею ім. О. С. Пушкіна вперше було представ­лено 30 робіт славетного художника Василя Кандинського.

Вони належать до 1902–1911 років. Згадану експо­зицію збагачено ще 30 ро­ботами інших учасників ні­мецького артоб’єднання «Синій вершник» (Der Blaue Reiter). Воно виявилося за­садним для мистецтва ХХ століття й було зафундова­не саме Кандинським, а та­кож його колегою, експре­сіоністом Францем Марком ще 1911 року в Мюнхені.

Щодо В. Кандинського, ши­роко відомого й затребува­ного в усьому світі митця, то репрезентовані в Москві його роботи стосуються якраз того періоду твор­чості, коли він переходив, як кажуть мистецтвознавці, «від предметного до аб­страктного». На відкритті виставки був присутній і директор галереї Lenbachhaus Хельмут Фрі­дель, який просто закоха­ний у творчість Кандин­ського, тому й сказав, звер­таючись до відвідувачів експозиції: «Дивитися ро­боти художника треба за­бувши все, що знаєш про нього. Треба просто насо­лоджуватися кольором... Відчуваєш, як б’є несамови­та життєва енергія, яке ж прекрасне життя».

За словами куратора, про таку виставку Кандинський мріяв іще століття тому, а Москву називав «мій ма­льовничий камертон».

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

31.10.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини