ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Злочинність зменшувалася наполовину»

Як відомо, Президент України Віктор Янукович підписав Указ «Про присудження Державної премії України ім. Олександра Довженка у 2011 році». Отож премією нагороджено кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України Григорія Кохана та кінорежисера, лауреата Національної пре­мії України ім. Тараса Шевченка, академіка Національної академії мис­тецтв України, народного артиста України Миколу Мащенка.

«Я народився на Львів­щині, – по­відав кіно­режисер, – у селі Бортків Золочівсько­го району. Важкі часи були: працював так, щоб не соромно було перед старшими. З покоління в покоління передавалося прапращурівське прізви­ще Коханий. А записали – Кохан. Коротше й прості­ше, принаймні вже не так вишукано та претензійно.

Ще в першому класі я навіть організував дитя­чий театр – збиралися у стодолі, щось там вигаду­вали, показували, і навіть дорослі до нас приходили подивитися.

До речі, в нас незвичай­не село було... Клуб тоді на­зивали «читальнею». Так-от, у нашому селі були польська, українська, ро­сійська та єврейська чи­тальні. В російській книж­ки, журнали давали без­платно, а в українській – треба було купувати. При кожній читальні були влас­ні хор, театр... У нас в укра­їнській читальні був дуже гарний хор... Мене повсяк­час тягнуло у світ оцього мистецтва, мабуть, ще і че­рез те, що я трохи малював, виготовляв декорації для нашого дитячого театру, малював усе, що бачив: свою хату, коней, і ця лю­бов живе в мені й донині.

Мені виповнилося 33 роки, коли я поїхав до Мо­скви, склав іспити й всту­пив до ВДІКу, в майстерню Л. Кулешова і О. Хохлової. Хоч би де я був, завжди розмовляю українською, навіть у ВДІКу складав іс­пити українською: «О, мы всё понимаем, всё понима­ем...» – хоча вони, може, ба­гато чого не розуміли, ма­буть, це мене й врятувало.

«Хліб і сіль», «Ярослав Мудрий», «Страчені сві­танки» – три картини, яки­ми я пишаюся.

Сценарій «Комісар мілі­ції розповідає» (майбутній телефільм «Народжена ре­волюцією» за сценарієм Г.  Рябова і О. Нагорного) за­бракували на «Мосфільмі», «Ленфільмі», Одеській і Свердловській студіях: ніх­то не хотів його брати у ви­робництво. Бо ж сценарію як такого не було. В течці лежа­ли документальні матеріа­ли: протоколи допитів, ма­теріали слідств, вироки су­дів. Я... вирішив закінчити фільм 50-річчям радянської міліції, тобто 1977 роком і за­планував десять серій. Мі­ністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков мою пропозицію підтримав.

А присвятив свою робо­ту я капітану міліції – моє­му другові дитинства...

Хоч би хто взявся тоді знімати фільм за цим сце­нарієм – йому була гаран­тована «зелена вулиця». Отож я висунув умову: зні­матиму серіал у тому разі, якщо після нього мені до­зволять зробити фільм про народного ватажка Карме­люка. І мені дали таку обі­цянку».

До слова, дружина Гри­горія Кохана, доктор філо­софії Лариса Левчук (дочка видатного українського кі­норежисера Тимофія Лев­чука) розповідає, що під час зйомок телесеріалу «Наро­джена революцією» Григо­рій Романович подавав ко­манди українською. Почув­ши це, головний консуль­тант картини, вже згаданий міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков пі­дійшов до режисера й та­кож заговорив з ним україн­ською. З’ясувалося, що він родом із Дніпропетровська. Читав напам’ять вірші Мак­сима Рильського й Володи­мира Сосюри. Зрадів, коли довідався, що Г. Кохан до­бре малює, бо був знайомий із багатьма українськими художниками.

Григорій Кохан продо­вжує: «...Останню серію ми знімали на Красній площі. Зібрали унікальну масов­ку: близько 15 тисяч кур­сантів. Коли вони неначеб­то складали присягу, з Кремля почав виїжджати брежнєвський кортеж. Його попросили зачекати кілька хвилин. І що ж? Лі­музини зупинилися.

Ленінської премії я не одержав, зате став заслу­женим працівником мілі­ції. Відмовлявся: адже це звання мають лише пол­ковники й генерали. Але довелося погодитися. Мене переконали наведеною статистикою: у дні, коли демонструвався серіал, злочинність зменшувала­ся на 50 відсотків».

P.S. Про Миколу Ма­щенка – у наступному но­мері газети

ЧЕСТЬ І ЦИВІЛЬНИМ НЕ ЗАВАДИТЬ

«У фільмі я знімав українських акторів, окрім Жарико­ва і Гвоздикової, які виконували головні ролі. з остан­німи в мене виникло багато проблем... Вони прихову­вали від мене свої «некіношні» стосунки, й коли з’ясувалося, що Наташа чекає дитину, мені довелося її героїню... «вбити». Я розумію, що життя взяло своє, але в якому стані був тоді я? Безпере­чно, Жариков і Гвоздикова зроби­ли це кіно, бо екран показує акто­ра... Практично, я їх «відкрив»... І Женя, і Наташа часто дають інтерв’ю і майже ніколи не згаду­ють, що знімалися в режисера Ко­хана у фільмі «Народжена револю­цією» на студії Довженка, у фільмі, який зробив їх відомими не лише в нашій країні, а й за кордоном...»

  ЯК І РАНІШЕ, НАЙВАЖЛИВІШЕ

16 вересня в Києві стартував ІІІ Київський між­народний кінофестиваль. Формат – оригіналь­ний: фільми основної конкурсної програми де­монструвалися просто неба у центрі столиці, на Софійській площі. Спеціально для цього було встановлено екран розміром 23х12 м. Саме тут шість фестивальних днів усі охочі мали можли­вість подивитися повнометражні стрічки з восьми країн світу. Вхід – вільний!

Другий майданчик кінофо­руму – золоті ворота. Саме тут першого дня (його окрасою була фотовистав­ка Миколи Гнисюка), який поступово перейшов у довгу кіноніч, було показано ретроспективу фільмів Боба Фосса (США) «Солод­ка Чаріті», «Кабаре», «Увесь цей джаз». А наступного дня глядачі насолоджува­лися переглядом фільмів з Марчелло Мастроянні – «Розлучення поіталійськи», «Ніч», «Джинджер і Фред».

Кінофестиваль відкривав фільм петербурзького ре­жисера Ігоря Копилова «Не скажу», у якому головні ролі виконали Максим Мат­веєв та Єлизавета Бояр­ська. У центрі подій – моло­да пара, яка вирішила розі­рвати стосунки, бо характе­ри в них надто різні. Але – красиво: свій останній день молоді люди вирішили провести яскраво й весело.

Наостанок, у день закриття фестивалю, 22 вересня, на тій же Софійській площі було показано фільм «Я скажу «так».

Цілком символічно.

КНИГИ Й ШАНУВАЛЬНИКИ

Нинішній львівський форум книговидавців, що відбувся у середині вересня, вперше зіткнувся з фінансовими труднощами: Львівська міськрада скоротила кошти на його проведення.

Проте традиційно зібрало­ся майже триста письмен­ників із 25 країн. Пишуть, цьогоріч виразно позначи­лася тенденція переважан­ня зацікавленості новими технологіями та електронними книгами. Організато­ри запланували близько 100 заходів, серед яких, на їхню думку, найбільш ціка­вий – «Діалог цивілізацій» за участю письменників і філософів із різних країн.

Однак головна інтрига, як завжди, – конкурс на кращу книгу форуму.

Урешті решт Гранпрі одер­жала книга Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900–1939 роки». Крім того, журі відзначило 16 кращих книжок, серед яких «Нагні­тання мороку...» І. Дзюби, «Історичний атлас України. Найдавніше минуле. Русь» Ю. Лози, «Дочекатися музи­ки. Лекц і ї бесіди» В. Силь­вестрова, «Пригоди короля Мацюся» Януша Корчака...

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

23.10.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини