СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Будеш, батьку, панувати...»

У вересні, урожайному на ювілейні та й просто урочисті дати, ми згадували славного батька сучас­ної української літератури Іва­на Петровича Котляревського. Його твори, мов золоті злитки, наві­ки зберігатимуться в скарбниці національної культури. Хоч трохи зна­ючи життєпис і творчий доробок Івана Котляревського, справді, важко почати з чогось «першого», перелічуючи його невмирущі заслуги перед рідним народом. Зрештою, мабуть, найголовніше те, що він стояв біля витоків українського духовного відродження, піднявши українську народ­ну мову до значення літературної.

Іван Огієнко (митрополит Іларіон) писав: «Навіть сам М. Максимович вважав українську мову тільки за простонародну, до високих літературних цілей нездатну. Гулак-Артемовський спочатку сумнівався, чи українською мовою «можно передать чувства нежныя, благородныя, возвышенныя». Але Григорій Квітка-Основ’яненко уже свідомо стояв за українську мову як мову літературну.

Нині це легко ви­мовити, а того часу переведен­ня «хлопського підлого стилю» в літературу було справою не простою. Це був, так би мовити, мужній громадян­ський вчинок.

Іван Котляревський на­родився 9 вересня 1769 року в Полтаві і ще замолоду за­цікавився етнографією, збирав приповідки, народ­ні пісні, казки, тож мову народну знав і відчував дуже добре. Обрав цікавий шлях – покроковий. Адже він бачив, що з української мови, та й із самих україн­ців у суспільстві насміха­лися, у тому числі із тих земляків, хто був заможні­ший і встиг або поросійщи­тися, або пополячитися. Він написав свою «Енеїду» ніби як таку собі сміховинку-жарт і примусив щиро веселитися не лише українців, а й читачів-росіян. І лише найбільш прозорливі із них здогаду­валися, що дістали солід­ний й ґрунтовний – справ­жній літературний твір. Спершу він розповсюджу­вався завдяки численним рукописам шанувальни­ків, бо царський указ від 1720 року забороняв друку­вання будь-яких україн­ських текстів. А згодом – у друкованому вигляді. Але цікава сама по собі історія виходу «Енеїди» у світ.

На початку XIX ст. Кот­ляревський уже був широ­ко відомий як письменник, автор поеми «Енеїда», пер­ші три частини якої з’явилися двома виданнями (1798 і 1808 pр.). Це було зроблено без його відома й згоди. Виявилося, що ініці­атор видань і популяриза­тор «Енеїди» – конотоп­ський поміщик Максим Парпура, який мешкав тоді у Петербурзі. І. Котля­ревський був незадоволе­ний такою «самодіяльніс­тю», навіть назвав Парпу­ру «мацапурою». Проте ніде правди діти: захопле­ний і підприємливий чи­тач непогано прислужився авторові. Згодом і сам Кот­ляревський (1809 р.) підго­тував поему до друку. До речі, сміливі ескапади бур­леску ще раз засвідчили, що недаремно Котлярев­ський залишив навчання у семінарії: надто був жит­тєрадісний, жвавий, а ду­ховна кар’єра його не при­ваблювала.

Дванадцять років (1796–1808) Котляревський пере­бував на військовій служ­бі. Сіверський полк, де він служив, брав участь у за­дунайському поході росій­ської армії під час російсько-турецької війни. За виявлену у боях хоро­брість, уміле виконання дипломатичних доручень його було неодноразово на­городжено, присвоєно чин капітана. Але й під час вій­ськової служби Іван Кот­ляревський продовжував писати. Приміром, відома його «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну». Зго­дом, після розгрому напо­леонівської армії, Котля­ревський продовжував ви­конувати складні й відпо­відальні військові дору­чення, у тому числі й дипломатичні, з якими справлявся блискуче.

Іван Котляревський був глибоко обізнаний із культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв’язки з письменниками, журналістами, науковця­ми. Багато допомагав ученим-історикам та етно­графам – Б. Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России», I. Срезнев­ському, В. Пассеку.

...Незадовго до смерті він роздав родичам і зна­йомим усе своє майно. По­мер Котляревський 29 жов­тня 1838 року. Провести його в останню путь при­йшло все місто, в такий спосіб виявивши глибоку шану до великого письменника-гуманіста, простої та щирої людини.

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто від­крито пам’ятник першому класикові нової україн­ської літератури роботи скульптора Л. Позена. З промовою тоді виступив Михайло Коцюбинський, який сказав, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс із попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широ­ких світах» із його творів.

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ЩЕПКІН

Іще один цікавий факт біографії. Повернувшись після війни 1812 року до Полтави, Іван Петрович захопив­ся театром. Брав участь у підготовці багатьох вистав, причому сам залюбки виконував комічні ролі. З 1816 року обіймав посаду директора Полтавського теа­тру. А 1818-го до цієї трупи ввійшов кріпак Михайло Щепкін, акторський талант якого одразу привернув до себе увагу директора. Тож спеціально для Щепкі­на, який згодом став провідним актором, Котлярев­ський написав роль виборного Макогоненка («Наталка-Полтавка») і поселянина Михайла Чупруна («Москаль-чарівник»). Разом вони працювали чотири роки й уславили Пол­тавський театр. І саме І. Котляревський спри­яв тому, аби М. Щепкін був викуплений із крі­пацтва.

ПРОЩАВАЙ, ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ!

«Шість – і крапка! Більше не можу». Так чи приблизно так сказала російська актриса Олена Яковлева, відмовившись далі зніматися в телесеріалі «Каменська».

Звісно, шанувальники серіа­лів не пропустили перші п’ять сезонів, відзнятих за романами Олександри Ма­риніної спочатку Юрієм Мо­розом, а далі – Олександром Аравіним. Серед сузір’я блискучих акторів особливо яскраво сяяла О. Яковлева – майор (а потім – підполков­ник) Анастасія Каменська, чарівлива й холодна, безза­хисна й жорстка, зворушли­ва й сувора, з «нежіночою» логікою і надзвичайними аналітичними здібностями.

Олена Олексіївна протягом дванадцяти років перевті­лювалася в слідчого карно­го розшуку і, як виявилося, не просто втомилася, а й виснажила нервову систе­му, бо, як сама каже, «про­пускала через себе всю цю жахливу кількість смертей». Тож, як і С. Гармаш, просила сценаристів: «Пристрельте мене!» Отже, шостий сезон «Каменської» буде остан­нім. Для Олени Яковлевої. Але цю ж головну героїню з іншою психофізикою, тобто в іншому виконанні, сприй­няти вже неможливо. Ма­буть, це взагалі буде остан­ній сезон. До того ж він ви­явився з багатьох причин найменш вдалим.

Зрештою, в О. Мариніної є інші симпатичні герої-міліціонери. Той же Ігор Доро­шин, скажімо, якого глядач уперше побачить саме в шостому сезоні.

НЕ ТАК СКЛАЛОСЬ, ЯК БАЖАЛОСЬ...

Ще недавно Національна радіокомпанія України повідомляла про майбутні гастролі артистів Харківського театру опери й балету в Німеччи­ні. Йшлося про намір представити німецьким глядачам чудове сценічне прочитання «Реквіє­ма» Дж. Верді, високо оцінене в нас і за кордоном.

У повідомленні акцентува­лося, що німці з нетерпін­ням очікують на україн­ських артистів. До речі, у Ні­меччину поїхали не лише харків’яни, а й львів’яни – всього 150 музикантів, яким сторона, що приймала, обі­цяла зручності й аншлаги.

І раптом нове повідомлен­ня, цього разу – від ТСН.ua. Як виявилося, німецька фірма-організатор гастро­лей не змогла одержати кредит у банку, а відтак – за­безпечити артистам пере­бування за кордоном. Далі – більше. Українці так і не зрозуміли, чому німецький глядач фактично проігнору­вав виставу «Реквієм». Зре­штою наших артистів по­просили залишити готель. Так вони опинилися на ву­лиці без грошей, без їжі. Щоправда, працівники готе­лю не залишилися зовсім уже байдужими до артистів з України й надали їм приту­лок на одну ніч: невелику кімнату-хол, де українським артистам довелося влашто­вуватися просто на підлозі.

Додому поверталися чо­тирма автобусами: двома – українськими, ще два на­дав особисто мер Берліна. Замовники гастролей поси­лаються на банківську тяга­нину й обіцяють усе-таки переказати гроші за ті кон­церти, що відбулися.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

09.10.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини