ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Іван Дзюба – сумління нації

Наприкінці липня всесвітньо відомому ака­демікові Івану Дзюбі виповнилося 80. На тлі десятків гучних ювілейних урочистостей із презентаціями, концертами, одами та ма­дригалами цей ювілей цілком заслужив на ще більший розмах і пієтет. Але ні! Як пише Віра Холмогорова, скромне святкування під склепінням Києво-Могилянської академії Іван Ми­хайлович «категорично просив не називати ювілеєм, лише – «анти-ювілеєм».

Крім жартівливої дискусії, книжок та квітів, подарунком «анти-ювіляру» став чудовий концерт клавесинної музики. А ще – видана друкарнею «Дух і літера» збірка статей «Обрії особистості. Книга на пошану Івана Дзюби». Про нього та його роль у розвитку української гуманітаристики, а також про те, що відбувалося й відбувається у нашій країні, пишуть його колеги та друзі, зокрема президент Могилянки В’ячеслав Брюховецький, а також Євген Сверстюк, Микола Рябчук, Вадим Скуратівський та інші.

Ювіляр навіть розіслав за­прошеним спеціально складений «темник». Там, зокрема, було сказано: «Процедура анти-ювілею забороняє: на­зивати ім’я анти-ювілянта; виголошувати тости й по­здоровлення; виступати з промовами, лекціями, ре­золюціями, астрологічни­ми передбаченнями тощо; дарувати анти-ювілянту будь-що, за винятком кни­жок» <…>

Дозволяється: розпива­ти безалкогольні коктейлі (за винятком коктейлю Молотова); розігрувати призову першість із домі­но й підкидного; співати гімн демократичної моло­ді, радянську всенародну пісню «Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Со­ветский Союз» і гуцуль­ську народну пісню «Нам не треба ковбаси, нам не треба масла – тільки б зір­ка на Кремлі нігди не по­гасла»; грати на балалайці й трембітати; танцювати гопака й бугі-вугі».

Жарт, звісно, але в ньо­му чітко відобразилася одна із головних рис нату­ри Івана Дзюби: макси­мальна природність, нічо­го штучного, нав’язливого, створення для людей ат­мосфери розкутості й ду­шевного комфорту, який, до речі, одразу відмінусо­вує навіть елементи за­здрісності та інших непо­трібних болісних відчут­тів. У тому ж таки «темни­ку» сказано буквально так: «Ювілеї ображають есте­тичні смаки; завдають шкоди здоров’ю; включа­ють потужний механізм марнування часу – як юві­лярового, так і необачних організаторів ювілею».

Особисто я знаю Івана Михайловича давно, ма­буть, із часу обіймання ним посади міністра куль­тури України. І мене, крім усього іншого, завжди вра­жала його витонченість і вихованість, неймовірна пам’ять на обличчя, імена й по батькові, посади лю­дей, з якими він бачився не так уже й регулярно.

А ще – позбавлена най­меншої бравади енцикло­педична освіченість і не­підробний, високої проби інтернаціоналізм. Саме в цьому контексті, як на мене, й слід розглядати його погляди, його непо­хитний націоналізм і ши­роко резонансні праці.

Передусім – «Інтернаці­оналізм чи русифікація?», написану Дзюбою всереди­ні 60-х років минулого сто­ліття й перекладену ба­гатьма мовами світу, аж до китайської. І закінчую­чи недавно виданою у ви­давництві Києво-Могилянської академії книгою «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», де автор аргументовано дово­дить, що вже у незалежній Україні, за підтримки правлячої олігархії та за­лежної політичної еліти, «відбувається системна компрометація національ­них історичних та куль­турних цінностей і наса­джування ідеології росій­ського неоімперіалізму». Слово «аргументовано» тут не випадкове, оскільки І. Дзюбі як досліднику, фі­лософу, літературознавцю, на відміну від багатьох ін­ших апологетів національ­ного відродження, прита­манне абсолютно спокій­не, неупереджене, об’єктивне дослідження теми; думки й розмірковування, що спираються передусім на неспростовні логіку й закономірності культурно-історичного та політично­го розвитку. Взагалі, як стверджує молодший ко­лега Дзюби, теж неорди­нарний український куль­туролог Вадим Скуратів­ський, у його текстах пере­важають нестандартні – як тоді, так і нині – речі: від­вертість, правдивість, ор­ганічність. Без будь-якої ідеологічної істерики, хи­зування ерудицією, без квапливих висновків. І якщо молода українська інтелігенція або ті, хто претендує на звання еліти, мають обирати собі куми­ра, – то ось він. З огляду на його спосіб мислення, до­свід, масштабність особис­тості – практично безаль­тернативний.

Возвеличений і принижений за радянських часів, ув’язнений і звільнений, понині обираючи шлях тернистий, зате чесний, Іван Михайлович переко­наний, що нація ніколи не йде на самогубство, її ря­тує інстинкт самозбереження. Українськість далеко не вичерпано, вона дає енергію багатьом новатор­ським ідеям і починанням, стверджує Іван Дзюба. І  при цьому він робить дивовижний ідеологічний поворот, який сьогодні, коли ми вже встигли розгу­бити багато моральних цінностей, звучить теж просто-таки по-новаторськи: «Нам потрібна чесна національна самокритика... Хіба самокритика є са­моприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізаці­єю? Національна самокритика завжди була й буде не тільки зворотним боком національного поступу, але – що особливо важливо – і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров’я й справжності такого поступу».

«ПРОСТО ЗНАЮ, ЩО ДОБРЕ ВИСТУПИЛА»

Так прокоментувала свою перемогу українка Маша Собко

Нинішній десятий, ювілей­ний, фестиваль-конкурс молодих виконавців «Нова хвиля» у Юрмалі пройшов загалом у звичайному ре­жимі й традиційно супро­воджувався безліччю плі­ток, які залюбки тиражува­ли ЗМІ. Так, скажімо, ми до­відалися, що Леонід Агутін нарешті позбувся свого довгого волосся, про що його весь час просила дружина, Анжеліка Варум, і тепер вона щаслива. А також, що чималий шматок стелі обвалився у готельному номері Алли Пугачової, мало не зачепив­ши примадонну. І що вона, всупереч своїй звичайній практиці, цього разу відреагувала з гумором.

Однак справжні сенсації все-таки були! І пов’язані вони саме з Украї­ною, точніше – з двома українками-учасницями співочого змаган­ня. Передусім це, як уже згадувалося, Маша Собко, яка поступилася лише од­ним балом переможцеві цьогорічної «Нової хвилі» співакові із США Джей­дену Фелдеру і посіла друге місце. І все ж сер­ця глядачів-слухачів підкорила 9-річна Настуня Петрик з Одеси, володарка абсолютно унікаль­ного, низького «до­рослого» голосу, ко­трий, як казала Ані Лорак, нагадує голос Елли Фітцджеральд. На сцені вона почувала­ся, мов рибка у воді, і лег­ко й невимушено викона­ла складну композицію «Oh, darling» з репертуа­ру The Beatles.

НЕ ЧАС ДЛЯ АССОЛЬ?

Нинішнє покоління вже, мабуть, і не знає, хто такий письменник Олександр Грін (Олександр Степанович Гриневський), як і про що він мріяв, писав, у що вірив і на що сподівався.

Тим часом О. Грін непере­вершений романтик, фан­тазія якого була безмеж­ною, сяючою та манливою, як море, – незмінний герой його повістей і романів. А крім того, вона, ця фанта­зія, завжди трималася, так би мовити, на залізному каркасі життєвої правди – чи то у соціально-побутових деталях, чи у психо­логічному мотивуванні вчинків та взаємовідносин літературних персонажів.

В уяві тих, хто знає й пам’ятає творчість Олек­сандра Гріна, передусім спливають червоні вітрила – правдива «візитна карт­ка» письменника.

Саме такий пам’ятник і мали намір встановити у Феодосії, де з 1924 року мешкав Грін, до 80-річчя з дня його смерті (1932 рік). Проте, як повідомляє «Но­вий Регіон – Крим», завіду­вачка Будинку-музею О. Гріна С. Світлична каже, що монумент на Музейній пло­щі встановлять іще неско­ро: бракує фінансів. Держа­ва відсторонилася, мецена­ти не відгукуються на про­хання працівників музею, а самотужки їм несила зібра­ти необхідні гроші. Причо­му, як раніше підрахували, на виготовлення пам’ятника потрібно не так уже й багато: близько 150 тис. грн.

11.08.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини