СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Гордість і біль столиці

Існує легенда про те, що на міс­ці Дніпра колись було море. Після того, як св. Андрій, прий­шовши до Києва, встановив на горі, де нині височить Анд­ріївська церква, хрест, – усе море спало вниз. Але деяка його частина залишилася і схова­лася під Андріївською горою. Коли згодом тут побудува­ли церкву, то під престолом відкрилася криниця. В Анд­ріївській церкві немає дзвонів, бо, за легендою, за першого ж удару вода «про­кинеться» і затопить не лише Київ, а й усе Лівобере­жжя.

Що ж далі каже легенда? Втім, навіть не легенда, а «Повість минулих літ»: апостол Андрій зібрався вирушити до Рима, однак побудував свій маршрут у такий спосіб, що опинився в Києві (адже це також місто на семи пагорбах). Прий­шовши на гору, де нині церква, апостол виголосив: «Бачите гори оці? На цих горах возсіяє благодать Божа». Та навіть після того, як архітектор Ф.-Б. Растреллі збудував у 40-ві роки ХVііі ст. розкішну Андріївську церкву, шлях, що тягнувся від неї униз, на Поділ, лишався тільки Великою дорогою.

Лише коли на по­чатку ХIХ ст. Велику дорогу почали забудо­вувати, вона діс­тала назву від міського дива й «символа епохи», як писали про шедевр Растреллі. До речі, з ним пов’язана й відома ки­ївська «байка про дзві­ницю» (якої немає). Як пишуть Д. Шльонський і О. Браславець, нібито на початку ХХ ст. одна з ки­ївських газет, бажаючи розважити київську пу­бліку славним жартом, у номері від 1 квітня роз­містила приблизно таке коротке повідомлення: «Учора з неймовірним гуркотом обвалилася дзвіниця Андріївської церкви. Уламками цегли завалило всю вулицю. Спішіть побачити!» В ре­дакції були переконані, що читачі лише посмі­ються: адже вони багато разів бачили храм. Однак сталося по-іншому: по­ловина Києва кинулася на «місце пригоди», аби побачити все на власні очі. Це, звісно ж, не ро­бить честі неуважним киянам. Однак вибух­нув справжній скандал, оскільки міський голова також прибув на місце події для з’ясовування обставин стихійного лиха. Одним словом, іс­торія ця залишилася в історії як «інтелігент­ний» київський анекдот. Але він добре вписався у серпанок чарівливості й містики, що огортає Ан­дріївський узвіз. І неда­ремно ж тут, у будинку № 2, міститься унікаль­ний Музей однієї вули­ці. Буквально – що не будинок, то історія, ле­генда, казка, пам’ятка.

Нині, дякувати долі, ще збережений у давньо­му вигляді узвіз – місце виставок-продажу живо­пису й виробів народної творчості під відкритим небом. Його справедли­во називають київським Монмартром.

«Що ж тут такого містичного?» – запита­єте ви. Передусім № 13, де мешкав містичний письменник Михайло Булгаков. А ще портал «Київ. Коментарі» нази­ває Замкову (Лису) гору над Андріївським узво­зом (щоправда, вона має кілька назв: Хоревиця, Флорівська, Кирилівка), де регулярно відбува­ються шабаші київської нечисті – Вальпургієва ніч проти 1 травня, на Івана Купала та на Пе­тра й Павла. Або широ­ковідомий замок Ричар­да Левине Серце. Мало хто знає, що балясини під перилами будинку та у його внутрішньому дворі були копіями гор­гулій Нотр Дам де Парі. Але в часи німецької окупації Києва 1941–1943 рр. усі вони зникли. За­мок – одна з наймістич­ніших будов, біля якої, прислухавшись, можна почути дивні звуки. Або Андріївський узвіз, 17. У цьому домі жив відомий на весь Київ «святий лі­кар» Феофіл Яновський. Одного дня до нього при­йшла дівчина, яка по­просила допомогти хво­рій матері. Коли ж лікар навідався до пацієнтки, з’ясувалося, що її донька померла рік тому. Тоді Феофіл Яновський збаг­нув, що насправді до ньо­го завітав привид дівчи­ни. Ще кілька днів після цієї історії він не міг при­ймати пацієнтів.

Загалом Андріївська церква та й однойменний узвіз – такі сильні й сим­волічні обереги Києва, що зазіхати на них з ко­мерційною метою – і зло­чин, і гріх водночас. Але ж зазіхають! Доля Андрі­ївського узвозу досі не вирішена, триває двобій між захисниками київ­ських пам’яток і новояв­леними капіталістами, байдужими до всього, крім грошей.

Проте, крім усього ін­шого, за висновками фа­хівців, підземні води вже впритул наблизилися до давньої вулиці. У Києві взагалі – складні геоло­гічні умови, а схили, на жаль, перші «кандида­ти» на зсув, надто під час «великої води». Отже, як з’ясувалося, біля підніж­жя узвозу вода розташо­вується на глибині всьо­го одного-двох метрів. На прилеглих територіях не можна проводити бу­дівництва, лише рекон­струкції.

Зрозуміло, що Андріївський узвіз потребує уваги й охо­рони відразу з двох причин. Депутат Київради, голова її постійної комісії з питань культури і туризму Олек­сандр Бригинець переконаний, що узвозу слід надати статус культурної пам’ятки – і чимшвидше, допоки його не знищили забудовники. «це дало б змогу збере­гти унікальну вулицю для наших нащадків замість пе­ретворення її на сумнівний коктейль з неоковирних склобетонних готелів та офісів», – каже депутат. Причо­му весь Андріївський має не лише дістати згаданий статус, а й увійти до складу охоронної зони Андріївсь­кої церкви (що було б іще однією гарантією його збе­реження). Однак влада не квапиться з рішенням, нато­мість розповідає про перебудови та реформи, що че­кають на старовинну вулицю. Хочеться запитати: «Що ж там, у КМДА, – жодного киянина? Нікого з них не ці­кавить благодать Божа?»

ЧАРИ ТРИВАЮТЬ

У першу декаду липня в лондонському кіноте­атрі «Одеон» на Трафальгарській площі від­булася світова прем’єра останньої частини оповіді про юного чарівника – «Гаррі Потер і подарунки смерті. Частина 2».

Важко повірити, але на площі зібралися десятки тисяч лю­дей, причому багато з них іще за три дні до події встанови­ли тут наметове містечко. Од­ним словом, прийшли всі, хто любить дива й вірить у них, хто хотів особисто привітати улюблених акторів, які йти­муть червоною доріжкою.

Виконавці головних ролей у «Поттеріані», що підкорила світ, – Деніел Редкліфф, Емма Уотсон та Руперт Грін – від­чутно подорослішали, адже зйомки всіх серій тривали не більше не менше десять років. Коли ця трійця вперше зійшлася на знімальному майданчику, їм було лише по 11 років. Тепер вони мають інший вигляд (Емма Уотсон у вишуканій сукні була схожа на чарівну принцесу), вони – досвідчені актори, але понині залишаються гарними друзя­ми. Молоді люди щиро дяку­вали всім шанувальникам кі­носаги та один одному, ко­жен із них, виступаючи, ка­зав, що втрачає частину світу, яким жив довгий час, а «Гер­міона» навіть розплакалася у всіх на очах.

«Ніколи не кажи ніколи, – тим часом заявила письменниця Джоан Роулінг. – Можливо, невдовзі я ще повернуся до цієї історії». А поки що у світ виходить книга «Фантастичні звірі й місця їхнього прожи­вання» – енциклопедія фауни казкової країни з коментаря­ми та поясненнями Гаррі та його друзів. Д. Роулінг нага­дала, що чимало звірів вона запозичила з різних легенд та міфів.

КІНЕЦЬ ЕПОХИ?

Як повідомляють ЗМІ, всесвітньовідомий ре­жисер, народний артист Росії Юрій Люби­мов остаточно вирішив залишити славет­ний театр на Таганці, який сам створив пів­століття тому.

Цікаво, що відносини Люби­мова і творчого колективу довгі десятиліття були аж надто складними: зі злетами й падіннями, непорозумін­нями, з’ясовуванням стосун­ків та обставин. і при цьому незабутній, відвертий до болю фільм Леоніда Філато­ва «Сукины дети» присвяче­но саме улюбленому голо­вному режисерові цього те­атру, якого добре розуміли актори й не хотіла розуміти тодішня влада.

Нині Ю. Любимову 93 роки. Він стверджує: «Для мене те­атр закінчився, повернення до цього немає. Трупа мляво працює, запізнюється, проси­пає, і я чекаю на них щодня по півгодини, аби вони при­йшли до тями та зрозуміли, що, зрештою, слід прийти й працювати». Актори мають своє бачення, переконані, що у театрі не може бути «як на цвинтарі», що сам Любимов став іншим. Трупа запропону­вала режисерові компроміс: залишитися тільки художнім керівником і відмовитися від директорства. Той категорич­но відкинув таку пропозицію. Отже, мости спалено. Хоча артисти до останнього споді­валися хоч на якусь мож­ливість примирення.

02.08.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини