СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Світло далекої зірки

Липень – місяць Олега Ольжича. І, відверто кажучи, дуже тішуся з нагоди порушити цю тему. Є в Києві вулиця його імені. Колись вона називалася Дем’яна Бєдного, і всі знали, хто це: пролетарський революційний поет, той, що написав «Танька-Ванька» про «ос­воєння» солдатами перших танків або «Как родная меня мать...». Мистецтво дзвінке, мов барабанний дріб, кон’юнктурне. Але нова назва, попри нелюбов киян до перей­менувань вулиць, прижилася швидко: спо­лучення Олег Ольжич – дуже милозвучне. А проте його коротке й полум'яне жит­тя, його поетичний геній, океан талан­тів цієї людини відомі далеко не всім.

Олег Ольжич народився 8 липня 1907 року. він – син видатного поета Олександра Олеся (Кандиби), людини високо­інтелігентної, палкого українофіла. При цьому батько був спадковим дворянином. А мати, Віра Свадковська, – про­стою вчителькою, в жилах якої текла українська, білоруська і грецька кров.

Легко припустити, що поетичний талант Ольжич успадкував від батька. Та при тому характер поетики й поетичного мислен­ня Олега зовсім інший. Жартуючи, син казав, що батькова поезія – «для те­лефоністок»: так багато в ній сонечка, квіточок, одне слово – ліричних ба­нальностей. Олег, певно ж, уособлював уже інше покоління, він був інте­лігентним і душевним, але не прекраснодушним і безпорадним; шляхет­ним, високопорядним і романтичним, але при цьому прагматичним і су­ворим. Він щиро захоплю­вався західною поезією, і його дедалі більше вабила можливість висловитися як у поетичних рядках, так і в літературознав­чих, культурологічних, політичних статтях раці­онально, предметно, чіт­ко й зрозуміло.

Перебуваючи з батька­ми у вимушеній еміграції у Чехословаччині, Олег вступив до Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. По закінченні навчання (1929) захистив дисерта­цію «Неолітична мальо­вана кераміка Галичи­ни». Того ж таки року, після заснування ОУН Ольжич став одним із найактивніших її членів, створив і очолив культур­ний сектор організації; дещо згодом він – заступ­ник голови проводу ОУН, яку називав «військом незримим поневоленої нації». Тут Олег був ідеа­лістом, адже, ставши на справді жертовний шлях, прагнув реалізувати саме національний ідеал – са­мостійну й вільну Укра­їну. Як поет і публіцист, О. Ольжич пропагував цінності, що підкрес­лювали героїчну суть українця та української нації. У статті «Націона­лістична культура» він писав: «Провідною іде­єю українського народу від світанку віків є Ідея Слави – тобто беззглядна цінність героїчного по­внення призначення лю­дини». А ще – «спільнота нації в українській духо­вності історично усвідом­люється не природничо, а духовно-містично в Ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української дер­жави та відродження».

Отже, як написано в ZN, уявіть собі людину дуже мирної професії, археоло­га, яка розкопує в різних країнах Європи пам’ятки трипільської культури, пише цінну монографію, – і раптом залишає розкоп­ки, занурюється у вир бо­ротьби. Та недаремно він був романтиком! А крім того, розумів, що в Другій світовій війні Україна діс­тає реальний шанс позбу­тися тягаря сталінщини в контексті двобою двох по­літичних хижаків. І коли його, талановитого й пер­спективного вченого, за­просили прочитати лекції у Гарварді про нові архео­логічні відкриття та про­вести консультації, він прибув до США і як один з очільників ОУН, аби зу­стрітися з українською ді­аспорою та зібрати кошти для підтримки боротьби українців із чинним ре­жимом.

До 60-річчя національ­ного кінематографа (2001) за сценарієм Л. Череватен­ка було створено фільм «Я камінь з Божої пращі», присвячений О. Ольжи­чу. Крок за кроком, від народження до трагічної загибелі в концтаборі За­ксенгаузен, автори дослі­джують біографію Олега Ольжича-Кандиби. Після тортур нацисти спалили його тіло в газовій камері. А радянська ідеологічна машина старанно розчави­ла це ім’я, навіть згадува­ти було заборонено. Утім, воно й зрозуміло: його незалежне мислення, свята любов до України, непідкупність і безкомп­ромісність були однаково неприйнятні як для на­цистського, так і для ста­лінського режимів.

Як пише Богдан Чер­вак («День»), «Легенда і символ. Не про кожного поета так можна сказати. Про О. Ольжича – можна, оскільки в українській іс­торії його ім’я уособлює, можливо, найдраматич­ніший етап національно-визвольного руху укра­їнців за свою державу... О. Ольжича справедливо називають поетом ідеї і чину. Він належав до тих, кому замало було сказати слово. На його переконан­ня, за словом завжди має йти діло».

...Коли читаєш поезії Олега Ольжича, дух пере­хоплює: ця музика вірша, ця прозорість думки, щирість і широта знань, стрункість і динаміч­ність, висока емоційна напруга і патріотичний пафос справді не мають собі рівних...

НАЙБІЛЬШИЙ ПОЕТ СТОЛІТТЯ

В Олега Олексадровича Кан­диби було, крім О. Ольжича, чимало літературних псев­донімів: М. Запоточний, Д. Кардаш, К. Костянтин, о. невідомий, Світанок, Лелека. наскільки знаю, крім Леоніда Череватенка, справжнім «монополістом» теми Ольжича є Микола Жу­линський, котрий присвятив поетові, борцеві за національ­ні ідеали й волю чимало прик­метних праць. Саме він назвав Олега Кандибу тим, що «серце обернув у сурму».

Доводилося читати, що низка літературознавців назива­ють Ольжича найпершим і найбільш значущим українсь­ким поетом ХХ століття. на користь цього промовисто свідчать його сильна прекрасна поезія і беззаперечний життєвий подвиг.

ЯК АЙВАЗОВСЬКИЙ ЗБАГАТИВ СТАРОГО ШВЕДА

...Якось літній швед розбирав свої старі речі. Серед них знайшлося й полотно І. Айва­зовського «Битва за Бомар­зунд». Господар, звісно, був не мистецтвознавцем, а всього лише лісорубом, тож знахідку не оцінив, а попросив праців­ників невеликого аукційного дому «Метрополь» продати все, що має хоч якусь цінність. Решту старенький зажадав пе­редати Червоному Хресту.

Картину було виставлено на продаж із стартовою ціною 10 тисяч шведських крон (при­близно 1,5 тис. доларів). Про­те навколо неї виник такий ажіотаж, що працівники «Мет­рополя» мусили звернутися до експертів аукційного дому міста Упсала. Ті підтвердили авторство та справжність по­лотна, написаного Айвазовсь­ким 1858 року. Коли власнику картини повідомили, що її естімейт (попередню ціну) підвищать до 5–6 млн крон, літній чоловік був шокований і сказав, що його, мабуть, розігрують. Зовсім ні: картину врешті-решт було продано за 7,6 млн крон, або 1,2 млн до­ларів! Повідомлялося, що ше­девр російського мариніста придбав колекціонер із Росії.

«ГЛИНА МАЄ ДУШУ…»

Так кажуть в опішному на Полтавщині, куди щороку з’їжджаються гончарі з усієї України на своєрідні фести­валі. Цьогоріч тиждень Націо­нального гончарного здви­ження «Здвиг–2011» зібрав наприкінці червня – на по­чатку липня українців, що по­над усе цінують самобутність та неповторність народного мистецтва. Фестиваль-ярма­рок «Гончарний всесвіт» запропонував усім бажаючим незрівнянні вироби на будь-який смак. відбувся й Інтер­симпозіум, що, по суті, є зма­ганням робіт майстрів гон­чарства. Гості фестивалю мали також можливість спостеріга­ти за процесом творення ре­чей із глини, і вправність майстрів справді дивувала!

Як відомо, нині в рамках фес­тивалю відкрито стіну «Гон­чарна слава». Кращі українсь­кі скульптори створили ме­моріальні таблички автора на­шого герба василя Кричевсь­кого, видатних малярів та скульпторів – Сергія василь­ківського, Юрія Лебіщака, Ос­тапа Ночовника, Опанаса Сластіона, Єлизавети Трипіль­ської. Щороку з’являтиметься кілька нових табличок.

Попри участь у змаганні майс­трів з Росії, Азербайджану, Грузії та Литви, призові місця дісталися українським уміль­цям. однак спілкування необ­хідне, переконані наші земля­ки, бо допомагає вивчати сві­тові тенденції, чогось навчи­тися, побачити перспективи розвитку цього виду мистец­тва. Та найголовніше – збері­гати власні традиції, переда­вати їх із покоління в поколін­ня. Лише такий підхід забезпе­чить Україні високу конкурен­тоспроможність. А нашим співвітчизникам – уміння відрізнити справжнє від підробки, любов та повагу до своїх культурних надбань. До слова, місцевий носій та зберігач традицій – 77-річний народний майстер Василь Омельяненко відомий усій Ук­раїні. І його дуже тішить, що молоді майстри – а їх чимало! – вміло й з любов’ю відроджу­ють цей вид народної твор­чості, який уже почав було за­непадати.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

21.07.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини