« на головну 28.09.2020
Архів номерів  •  Актуальний номер » (1071)
17
Вересень
 
Інтерв’ю
 
Профспілка – останній оплот у захисті трудящих від свавілля роботодавців

Профспілка – останній оплот у захисті трудящих від свавілля роботодавців


РУБРИКИ


Передплата





Статті Культура

Мирослав Вантух: «Я безмежно вірю в Україну, вірю в її щасливу долю»

Мирослав Вантух: «Я безмежно вірю в Україну, вірю в її щасливу долю»

 

В умовах послаблен­ня карантинного ре­жиму, зумовленого всесвітньою пандемі­єю коронавірусу, ко­лектив Національного заслуженого академічного ан­самблю танцю України ім. Пав­ла Вірського проводить постійні репетиції, щоб не втратити своєї віртуозної майстерності.

К ерує колективом уже більше 40 ро­ків легендарна особистість України і загалом світового хореографічно­го мистецтва Мирослав Михайло­вич Вантух (на фото). Щоб перераху­вати його видатні особисті заслуги у справі збе­реження та примноження національної танцю­вальної спадщини за багаторічну творчу діяль­ність, не вистачить місця на газетній шпальті.

Назвемо тільки основні: Герой України, лау­реат Національної премії ім. Тараса Шевченка, почесний громадянин м. Київ, народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, професор, засновник Національної академії мистецтв України, голова Національної хорео­графічної спілки України, президент Міжнарод­ного фестивалю - конкурсу дитячих колективів народного танцю. Удостоєний вітчизняних і за­рубіжних орденів і медалей. І цей солідний спи­сок високих посад і почесних нагород, перемог, відзнак та премій можна було б продовжити.

Усю свою бурхливу енергію і невгамовну творчість Мирослав Михайлович присвятив улюбленій справі: нести людям невгасиму іскру мистецтва. Як блискучий балетмейстер і талано­витий постановник він уміло поєднує досвід пе­дагога і глибокі знання давніх народних тради­цій та обрядів, якості здібного організатора й ме­неджера. І ми йдемо в Європу із своїм обличчям, своїми культурними досягненнями. Насправді, у нас є неперевершений український танець, пре­красна українська пісня, солов’їна українська мова. Ось чому завжди будуть актуальними му­дрі й пророчі слова Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Бо хто нас по­важатиме, якщо ми не знатимемо, хто ми є, де наше коріння, де наш батьківський поріг?

Ансамбль відвідав більше 80 країн на всіх континентах, у деяких побував по 20–30 і більше разів. Відомо, що Меккою балетного мистецтва є Франція, і французи надзвичайно пишаються тим, що саме з їхньої країни походить балет. Ось чому ансамбль десятки разів з великим задово­ленням виступав у Конгрес - залі Парижа, й пу­бліка довго не відпускала його із сцени. Як писа­ла одна французька газета, «вони танцюють так, що навіть глухий, який не чує, і сліпий, який не бачить, аплодують до болю в долонях. І хто не знає, що таке Україна, то хай подивиться спек­таклі ансамблю Вірського і все зрозуміє».

У свій час на концертах ансамблю побували королева Великобританії Єлизавета II, князь Монако Альбер, президент Франції Жак Ширак, китайський реформатор Дeн Сяопiн, кубин­ський лідер Фідель Кастро, королева Данії, інші відомі політичні й громадські діячі.

Мирославу Михайловичу пропонували зали­шитись у багатьох країнах, обіцяли мільйони доларів і золоті гори. Але його завжди тягнула до себе батьківська земля. Саме на ній він хоче жити і з усією відвертістю говорить, що «нехай я і помру вдома під плотом, зі шматком чорного хліба без масла, але все - таки вдома. Я безмежно вірю в Україну, вірю в її щасливу долю і задля цього працюватиму до останнього свого подиху. Адже на тому світі кишені нема, а на цьому за­вжди треба бути порядною людиною».

Своїх артистів маестро вчить танцювати так, щоб у процесі танцю досягти гармонії, збе­регти свою індивідуальну особистість. За його словами, «щоб перемогти земне тяжіння, у тво­їх діях повинна бути легкість, щоб ніхто не чув, як ти танцюєш». Для артистів балетний зал, концертна сцена – це як для віруючих церков­ний вівтар. Образно кажучи, під звуки мелодії і на крилах танцю артисти повинні не викону­вати, а творити, і їх слова безпосередньо втілю­ються у рухах і жестах.

Ось, наприклад, український гопак – існує сотні його видів. Напевне, цей хрестоматійний танець, який зворушує і западає в людську душу, заслуговує того, щоб його шанував увесь світ. От чому Мирослав Михайлович Вантух звернувся до ЮНЕСКО, аби визнати наш гопак досягненням світової цивілізації.

ІВАН ГАВРИЛИШИН

ФОТО З FACEBOOK-СТОРІНКИ

АНСАМБЛЮ ІМ. ПАВЛА ВІРСЬКОГО

15.08.2020



ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

22.09.2020 01:03

22.09.2020 01:02

22.09.2020 00:56

22.09.2020 00:45

14.09.2020 19:00

14.09.2020 18:57

14.09.2020 18:56

30.08.2020 14:34

30.08.2020 14:34

30.08.2020 14:33

Усі новини


Опитування

Якою б Ви хотіли бачити улюблену газету "Профспілкові вісті" надалі?

Традиційною паперовою, друкованою
- 0 %
Новітньою електронною (виключно в інтернеті за передплатою)
- 0 %
Змішаною (відкриття передплати на електронну версію при збереженні паперово-друкованого формату)
- 0 %
Усього: голосів






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2019©

01042, Украіна, м. Київ
Майдан Незалежності, 2
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання