ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Plus et ultra Леоніда Ушкалова

Є таке прислів’я: розумна дружина ставить на ноги, а нерозумна ва­лить із ніг. Так само може вчини­ти національна література щодо свого народу. Чимало серйозних, ерудованих літературознавців дедалі частіше намагаються відстежити, про­аналізувати наш літературний рух, по­яснити його логіку, часові зв’язки, вплив на культурний та цивілізаційний імідж Украї­ни. Не можна не згадати резонансну працю профе­сора Харківського педуніверситету, доктора філоло­гічних наук Леоніда Ушкалова «Від бароко до пост­модерну». Книга охоплює період XVII – початку XXI століття. «З одного боку це просвітницький про­ект, – пише Л. Ушкалов, – а з іншого – спроба зро­зуміти, що таке українська література від давни­ни до сьогодення».

За радянських часів казали: коли хочеш, аби народ не мав правдивого уявлення про письменника, слід увести його творчість до шкільної програми або взагалі не згадувати. Ті, кого ми вивчали в школі, справді були аж надто мону­ментальними, майже позбавленими виразних людських рис. Зате який реванш узяла постмодернова література! За книжку «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини лариса скорик свого часу навіть подала на автора позов до суду.

На превеликий жаль, деякі су­часні автори, не вагаючись і не ніяковіючи, потягли знакові мону­ментальні постаті укра­їнських велетів думки по лікарських кабінетах, спальнях та шинках: не­хай хоча б заднім числом щось втратять у нашому сприйнятті!

Проте можна ж учини­ти й по-іншому: згадати великі імена пристойно й гідно, без котурнів, але й без приниження. По-людськи.

Автори статей про неординарну працю Л. Ушкалова підкреслю­ють, що він талановито поєднав у своїй книзі глибокі наукові розвід­ки, доступні сприйняттю передусім професіонала, з майже художніми ма­льовничими образками, виписаними як щиро, так і зрозуміло. Примі­ром, як пише zaxid.net, «вражає за охопленим матеріалом стаття «Ско­ворода та Біблія», бо тут суто науковий план су­сідить зі сміливою спро­бою автора відстежити точність цитат Святого Письма в текстах Г. Ско­вороди». Але хіба це щось змінює в нашому благо­говійному ставленні до філософа? Навпаки, кра­ще ілюструє особливості його світосприйняття. Так само цікава й автор­ська розвідка того, «чим були гроші для Григо­рія Сковороди». Адже з погляду штучної мону­менталізації це не надто популярна тема. Однак правда й те, що Сковоро­ді «ідеал Христової бід­ності не заважав… люби­ти вишукані вина, пити вранці чай із лимоном, ласувати сиром пармеза­ном, мати кишеньковий годинник лондонської фірми Barwingten... тощо». Головне, що цю делікатну тему Л. Ушка­лов висвітлює елегантно й стримано.

Несподіваним по­стає й людський пор­трет Тараса Шевченка (на підставі щоденника, спогадів, художніх тек­стів). Скажімо, як Коб­зар ставився до балету, як сприймав кольори, білявок і брюнеток, его­їзм та ексцентричність тощо. Ушкалов не вда­ється до необмеженого постмодерну, а ніби про­тиставляє йому бачення сміливе й відверте, про­те шанобливе. Постать без купюр, однак велич­ну. Це і є майстерність плюс цивілізованість, притаманні далеко не всім сучасним авторам. Це і є своєрідним ушка­лівським «plus et ultra», тобто «більше й сильні­ше», – бароковим макси­малістським девізом, що вінчає гравюру роботи Л. Тарасевича.

Загалом, таке яви­ще, як Леонід Ушкалов – свято в українському літературознавстві, бо нарешті з’явилася висо­копрофесійна людина, котра, сказати б, дозво­лила собі об’єктивність і незалежність мислення, вільний політ думки в контексті справжньої залюбленості в україн­ську літературу. І якби він таки взявся написати підручник, тобто комп­лексну історію нашої лі­тератури (а про це його часто запитують, навіть просять), то учні й сту­денти не лише дістали б правдиві глибокі знання, а й позбулися нав’язаних табу й «орденів» щодо українських письмен­ників, зрозуміли їхню людську природу як по­живний грунт творчості і в такий спосіб стали б невразливими до чиїхось спроб надміру принизи­ти або возвеличити ту чи іншу письменницьку постать.

«ШЕВЧЕНКО ВІД «А» ДО «Я»

Як пише Т. Терен («УМ»), цікаво, що саме робота над розділами, присвяченими Шевченку, визначила й колір обкладинки книги «Від бароко до постмодер­ну» – фіолетовий. Він, як пояснив л. Ушкалов, був для Т. Шевченка «кольором України й світлого суму за собою справжнім». Загалом же автор мріє про видання Шевченківської енциклопедії і пояснює це так: «Хочу приватизувати Шевченка, звільнити його від тих посполитих сюжетів і контекстів, у яких він сьогодні фігурує. Мені не подобається те, що сьо­годні про нього пишуть. Адже Шевченко – це та призма, крізь яку дивиться на нас світ».

На перший погляд, аж надто смілива заява, та коли врахувати весь послужний список л. Ушкалова, його невтомну працю на ниві українського літера­турознавства, те, що до згаданої книги ввійшли гли­бокі та сильні розвідки також і про Мелетія Смо­трицького, Григорія Квітку-Основ’яненка, Павла Ти­чину, Максима Рильського та низку інших авторів, – цілком законна.

ЩЕМНА, НЕЗАБУТНЯ МЕЛОДІЯ

Цьогоріч виповнилося 340 років із дня народження італійського композитора Томазо Альбіноні, представника венеціанської школи, сучасника й співвітчизника Вівальді.

Тисячі мелодій різних ком­позиторів, далеких і близь­ких, загубилися в часі, їх незворотно поглинув плин століть. А ось «Адажіо» для органу та струнних Альбі­ноні не зникло, воно про­рвалося крізь товщу віків, розквітло й розхвилювало серця мільйонів людей у всьому світі уже в ХХ сто­літті. Що ж це за код такий особливий, котрий допоміг простій мелодії влучити просто в душу людську, розтривожити її? Хто знає... Згадайте, як сприймали на кастингу першого сезону Х-фактора виступ Олексія Кузнецова, який виконав «Адажіо» Альбіноні!

Утім, доля цього твору ціка­ва. Фрагмент авторського рукопису вже після Другої світової війни знайшов у Дрезденській державній бібліотеці міланський музи­кознавець Ремо Джацотто, який саме в той час завер­шував працю над біографією Томазо Альбіноні та каталогом його творів. Фрагмент містив лише басову партію та шість так­тів мелодії. Тож саме Р. Джа­цотто відтворив нині відо­ме «Адажіо», виходячи з музичної логіки знайденого.

Що ж до Альбіноні, то він є автором понад 50 опер, балетів, скрипкових сонат тощо. При цьому аж до со­рокаріччя Т. Альбіноні під­писував свої твори «dilettante venete», тобто венеціанський аматор. Така понадскромна самооцінка!

ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО...

Уже майже 15 років у Фінляндії відбувається щорічний конкурс повітряних гітаристів. Інакше кажучи, гітара – уявна, її немає!

На повітряній гітарі грають люди, котрі не опанували справжню, але дуже цього хотіли б. Тож вони удають, ніби грають, і що емоційні­ше, то, вважається, краще: рвуть уявні струни, пада­ють на коліна, розмахують руками тощо. Дотепники кажуть, що повітряна гітара – найкращий інструмент для малогабаритної квар­тири: і задоволення отри­муєш, і гроші не витрачаєш, і сусідам не заважаєш!

Отже, з 1996 року міжна­родний(!) конкурс повітря­них гітаристів проводиться у фінському місті Оулу і є частиною місцевого музич­ного та відеофестивалю. Ці­каво, що попервах змаган­ня повітряних гітаристів за­думувалися як жарт, розва­га для гостей фестивалю, але з часом вони набули неабиякої популярності. І  нині для того, аби дістати можливість виступити у Фінляндії, бажаючі мають пройти кілька відбіркових турів у власній країні. А го­ловним призом для пере­можця є... справжня елек­трогітара. Одне слово, як в анекдоті: «Будете гарно по­водитися, ми вам воду в ба­сейн наллємо».

16.07.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини