ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Четверта порада

Є така чудова пісня на вірші Ю. Рибчинського (музика І. Шамо) – «Три поради». Поет само­стійно, не розраховуючи на проникливість читача (слухача), розкриває глибинний філософський сенс метафор, виводячи наше сприйняття та розуміння за їхні межі прямими поясненнями: «Край до­роги не рубай тополю» («Може, та то­поля – твоя доля»); «Не ламай калину біля хати» («Бо вона заплаче, наче мати»); «Не стріляй у птаха на світан­ні» («Може, то любов твоя остання»). Дуже хочеться приєднатися до цих за­кликів зі своєю порадою. Щоправда, вона встигла втратити в нас і крила, й ко­ріння, і цвіт: не знищуйте пам’ятки іс­торії! Бо почнеться зворотний відлік еволюції.

Ще 1966 року в нас було засновано Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Сьогодні заступ­ник його голови, Микола Пархоменко, зазначає, що в історичному центрі Києва не лишилося жодної земельної ді­лянки, котра не стала б приватною власністю. Тож нові власники будь-якої миті можуть розпочати їхнє освоєння, аби одержувати прибутки. Цинізм ситуації в тому, що до приватних рук потрапляють не лише землі, а й пам’ятники, які згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.

Майже чотири де­сятиліття наше Товариство було високоавтори­тетним і найкра­ще структурованим серед інших громадських органі­зацій. Структура, правда, лишилася, але втрачено на­лежне фінансування (а що в нас належно фінансуєть­ся?), а головне – впливо­вість. Більше того, саме іс­торичний центр столиці, який за цивілізованою іде­єю належить охороняти й берегти мов зіницю ока, як­найактивніше забудовуєть­ся. І це промовисто ілю­струє комерційний інтерес інвесторів, їхню жадобу до великих грошей.

Тому члени Товариства ухвалили рішення занести історичний центр Києва до Червоної книги культур­ної спадщини.

Свіжа в пам’яті драма­тична історія будинку на Малій Житомирській – ки­ївський модерн початку ХХ століття. Міцний, гарний, заселений. І раптом столич­ні чиновники зажадали тер­міново його реконструюва­ти. Мешканців почали ма­сово відселяти, хтось опи­рався й намагався якось за­лучити чинне законодавство, але таким активним аль­тернативи все одно не зали­шили. Поступово будинок спорожнів, до нього само­чинно в’їхала якась нібито охоронна фірма, міліція ж ніби води в рот набрала – не втручалася. За такого «са­моврядування» цей історич­ний об’єкт київська грома­да однозначно втратила.

Зовсім поряд – глибоко нещасні рештки Десятин­ної церкви. На сьогодні фун­дамент обнесено парканом, через який кидають сміття. Тож нині руїни Десятинки перетворено на сміттєзва­лище, і щоб усе прибрати, необхідна техніка. Зруйно­вано споруди, які захищали фундамент, він відкритий сонцю, вітру та дощу.

Активіст руху «Збережи Старий Київ» Ігор Луценко виступив у lb.ua зі статтею, в якій прояснив чимало пи­тань щодо законності бу­дівництва тимчасового храму біля історичного фундаменту і, власне, са­мої запланованої реставра­ції. Виявляється, так зване «відновлення» є профанаці­єю, бо неможливо відтвори­ти первісний вигляд Деся­тинної церкви, збудованої князем Володимиром Ве­ликим наприкінці Х ст.: сьогодні достеменно неві­домо, який вигляд вона мала. Тому новий храм не вважатиметься пам’яткою історії та архітектури, а буде нічим іншим, як ново­будовою. Зведення ж ново­будов на пам’ятках світово­го значення є злочином. Відтак, «відновлення» Де­сятинної є прямим пору­шенням низки українських законів, а також міжнарод­них зобов’язань, підписа­них та ратифікованих Україною. До того ж будів­ництво нового храму на фундаменті Десятинки за­грожувало б остаточною руйнацією Андріївській церкві, котра нині в аварій­ному стані через складну геологію схилу та підземні води. «Сповзти» на Поділ може й Історичний музей. Загинути – славетна чоти­рьохсотлітня липа, уні­кальна природна пам’ятка, посаджена ще Петром Мо­гилою: її коріння сягає гли­бини фундаменту.

Нещодавно повідомля­лося, що згорів будинок – пам’ятка архітектури по вул. Саксаганського. Подібних прикладів лише в Києві – десятки, а в Украї­ні така сама доля чекає на сотні історичних будівель. На жаль, немає офіційної статистики, але, за підра­хунками згаданого Това­риства, щороку втрачаєть­ся близько тисячі, а зага­лом за роки незалежності Україна втратила близько двадцяти тисяч пам’яток.

НА УЛАМКАХ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

В Європі з історією поводяться надзвичайно дбай­ливо: зберігають не лише рукотворні пам’ятки, а й історичні пейзажі, ландшафти. Україна, яка підтри­мала ініціативу Асамблеї Міжнародної ради з пи­тань охорони пам’яток щодо встановлення Міжна­родного дня пам’ятників та історичних місць, у цьо­му питанні має фактично такі самі умови, що й євро­пейські держави. Ще 1999 року в нас теж було вста­новлено «своє свято», аби підтримати органи й ін­ституції, які намагаються зберегти історичне облич­чя своїх міст, містечок, селищ. Та насправді між нами й цивілізованою Європою – прірва. У нас є Мі­ністерство культури, яке культурою не опікується; є законодавчі й виконавчі органи, які припинили фі­нансування й практично знищують створюваний роками інститут реставрації, які працюють для себе і під себе. Через їхні байдужість, нехлюйство, жадіб­ність Україна поступово втрачає своє неповторне обличчя і стає «чистим аркушем паперу», на якому можна «малювати» досхочу типових проектів доти, доки ця земля остаточно припинить цікавити як своїх, так і чужих.

ЧОГО Б НА ЛЮСТРО ОБРАЖАТИСЬ?

Як повідомила gazeta.ua, в рамках фестивалю «Книжковий Арсенал» Сергій Руденко презенту­вав свою збірку «Пантеон класиків» із пародія­ми та епіграмами на сучасних письменників – С. Жадана, А. Кокотюху, О. Забужко, Ю. Позая­ка та ін. А крім пародій, у збірці є шаржі худож­ника Володимира Гарбуза.

такі рядки Позаяка, котрий був його викладачем із сти­лістики в університеті: «Якщо тебе ненароком Геп­нуло шлакоблоком, Вважай тобі повезло: Останнє в житті западло» і написав пародію: «Іду з стилістики в кіно, Назустріч Позаяк чва­лає. Ну, ось – останнє за­падло, Найбільшого в житті немає!». Позаяк образився, хоча Руденко взяв до робо­ти далеко не найбільш лай­ливі та паскудні рядки з «поезій» учителя. Узагалі, як зауважує Сергій, «усі, про кого я писав епіграми чи пародії, ображаються. Бити не б’ють, але всяке бу­вало. Не розумію чому, бо вони ще мені пляшку за це мають ставити. Якщо про них пишуть, – отже, вони популярні».

Здається, зовсім небагато людей, зокрема, скажімо, Роман Кухарук, ставляться до жанру пародії з розумін­ням та гумором. Решті не завадило б «не плювати» в дзеркало, до того ж вельми компліментарне. На згада­ній презентації побувала й співачка Анжеліка Руд­ницька, котра запитала: «А коли будуть епіграми на український шоу-бізнес, на політиків?». До речі, епігра­ми на останніх є: книжка Та­раса Головащенка.

ГАРНО ВДЯГТИСЯ? ЛЕГКО!

Тепер українські дизайнери працюють під гас­лом «мода – для народу». Інакше кажучи, бага­то з них дедалі частіше засновують виробни­цтва одягу для масового споживача. Це назива­ється мас-маркет, або друга лінія.

Як правило, речі з «другої лінії» набагато дешевші, а відрізняє їх від колекційних, дизайнерських, хіба якась, не кожному помітна, деталь. Приміром, відсутність «фір­мової» окантовки. Таким ви­робництвом для народу з минулого року захопився широковідомий україн­ський дизайнер Андре Тан. Саме йому належить наве­дений у рубриці девіз.

А оскільки минув рік, мож­на робити перші висновки. Передусім – щодо бізнесу: працювати з великими пар­тіями виробів вигідніше для «роблення грошей», мода для народу завжди демократичніша й прива­блює багатьох покупців. А креативи й колекції для об­раних – хіба що вдалі піар-ходи. Отже, життя в Україні спонукає найбільш кмітли­вих мислити реалістично, а для цього спускатися з не­бес на землю: «от кутюр» для нас поки що – розкіш.

До речі, А.Тан зауважив, що одяг чорного кольору в другій лінії взагалі «не пі­шов»: люди шукають «ро­дзинку», цікаву ідею, а чор­не надто консервативне та поширене. У дизайнера від­буваються цікаві діалоги з його директором із прода­жів. «Коли я захоплено кажу: «Яка прекрасна річ!» – мій директор зазвичай відповідає: «Це продасться лише через три роки». А якщо я кажу: «Нічого особливого, річ як річ», – тоді ди­ректор стверджує: «Отже – шиємо!». І ця модель справ­ді добре продається!».

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

08.07.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини