СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Смачний «ковток» історії

Усім відомо: кава – східний напій, але що ж тоді, приміром, кава по-віденськи? Коли насолоджуєтесь цим, дійсно чудо­вим, напоєм, чи замислюєтеся, хто, влас­не, створив і його, і взагалі – культуру ка­вопиття та кав’ярень у Європі? Сьогодні вже багато хто знає відповідь: наш зем­ляк, українець Юрій Кульчицький.

Ця незвичайна історія почалася напри­кінці ХVII століття, точніше – 1683 року, коли численне турецьке військо, прагнучи підкорити Європу, взяло в облогу столи­цю імперії Габсбургів – Відень, котру за­хищали мінімум на порядок менше ав­стрійських вояків та ще кілька тисяч го­родян.

Народився Юрій-Франц Кульчицький близько 1640 року в західноукраїнському селі Кульчиці Шляхотські під Сам­бором на Львівщині. Ще зовсім молодим подався на Січ, добре вивчив там турецьку мову й був «тлумачем» під час козацьких походів на Крим. Одного разу Кульчицький навіть потрапив до турецького полону, проте незабаром був звідти викуплений купцями з Белграда. А далі, вже в 70-ті роки, почав працювати перекладачем у сербському представництві австрійської «Орієнтальної торговельної компанії». І врешті-решт, назавжди осів у Відні.

Обложений тур­ками Відень уже не здатен був опиратися: місто знищува­ли пожежі, мешканці вми­рали від голоду й хвороб. Кур’єри, яких посилали за місто по допомогу, не по­верталися. Потрібний був місцянин, який добре во­лодів би турецькою і якось пройшов крізь турецьку варту. І такий «рядовий го­родянин» в австрійській столиці знайшовся: це був Юрій Кульчицький.

Він перевдягнувся в ту­рецький одяг (зовсім як ге­рой «Запорожця за Дуна­єм») і разом зі своїм товари­шем Михайловичем, як пише Т. Чухліб у zn.ua, вно­чі дістався османського та­бору. Дочекався світанку, а далі, наспівуючи турецьку пісеньку, сміливо рушив повз ворожі шатри. Лише одного разу відчайдухів зу­пинив офіцер-ага: мовляв, хто ви й куди прямуєте? Кульчицький не розгубив­ся: я, каже, турецький ку­пець, маркітант султан­ської армії і йду оце по ви­ноград. Ага не лише пові­рив, а ще й запросив обох чоловіків до свого шатра – погрітися. Щоправда, в од­ному з придунайських сіл сміливців таки прийняли за турків і мало не вбили.

Через день, діставшись протилежного берега Ду­наю, посланці захисників Відня передали листа гер­цогу Карлу Лотарингсько­му, який одразу відповів, що підмога незабаром на­дійде. Ю. Кульчицький не без пригод повернувся до Відня з обнадійливою від­повіддю, а через короткий час війська Карла, об’єднавшись із польською ар­мією Яна Собеського вже вирушили на допомогу гар­нізону й мешканцям Відня. Блискучу перемогу ав­стрійців було забезпечено.

Нагороди рятівникові імперії були справді цар­ськими. За свої заслуги пе­ред містом Юрій Куль­чицький одержав чималу суму грошей та будинок, посади особистого пере­кладача австрійського ім­ператора і «цісарського придворного кур’єра» в Ту­реччині. Та найголовніше, Кульчицькому було дозво­лено забрати з обозу сул­танського візиря майже 300 мішків із зеленими ка­вовими зернами (турець­кий воєначальник возив із собою каву майже в про­мисловій кількості, аби тіла й душі його вояків зі­грівалися перед битвами). Для австрійців ці зерна були чимось дивним, не­знайомим, вони мало не гребували таким «зіллям». Але тільки не Ю. Куль­чицький!

Ще перебуваючи в ту­рецькому полоні, він при­звичаївся до кави, освоїв технологію приготування напою. А тепер мав щасли­ву нагоду ще раз здивува­ти та підкорити Відень. Він вирішив відкрити кав’ярню, зробити каву до­ступною та улюбленою не лише в Австрії, а й у всій Європі. Кульчицький був мудрою людиною, враху­вав, що смаки на Сході й Заході різняться, тож для початку пристосував на­пій до європейських сма­ків: додавав цукор і моло­ко. Отак і з’явилася славет­на кава по-віденськи. По­лонені турки жахалися від такої наруги над класич­ною кавою, але пересічні віденці були в захваті від ароматного, гіркувато-солодкого напою.

Попервах Ю. Кульчиць­кий власноруч розносив готову каву вулицями міс­та в горнятках на таці, а в серпні 1684 року відкрив у своєму будинку першу кав’ярню – «Під блакитною пляшкою». За переказами, Кульчицький завжди но­сив український одяг, а кожного гостя вітав таки­ми словами: «Що нового, братчику-серденько?». Су­часні віденці нібито ствер­джують, що ця приповідка й досі лишилася в їхній мовленнєвій практиці.

СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ

Австрійці гідно вшанували славетного українця, який, у свою чергу, прославив Австрію як першу єв­ропейську країну кавоманів. Як пише zn.ua, ще 1862 року одну з віденських вулиць було названо на честь Юрія-Франца Кульчицького, а 1885-го зусил­лями місцевого кав’ярника Карла Цвірини на одно­му з будинків по вулиці Кульчицького встановлено бронзову скульптуру роботи відомого тоді митця Е.  Пендля: козак-галичанин, одягнений по-турецькому, на повен зріст; у лівій руці – таця з філіжанка­ми кави; біля ніг – турецькі трофеї, а посеред них – лаврові гілки на честь подвигу цього героя війни з турками. Та ще й першовідкривача ароматного смачного напою, котрий справді підкорив і Ав­стрію, і всю Європу! Юрій Кульчицький помер 1694 року і був з належною шаною похований на цен­тральному віденському цвинтарі біля собору Свя­того Стефана.

БОРИС ОЛІЙНИК ВІДМОВИВСЯ

У статті «Першорідний гріх», уміщеній у zn.ua, видатний український поет, державний діяч і просто чесна людина Борис Олійник оголосив, що хоче піти з поста голови Комітету з Націо­нальної премії України імені Тараса Шевченка (хоча й року не минуло з часу його призначення Президентом України на цю посаду).

Він заявив, що напередодні оприлюднення списку до нього завітали «гості», які відверто й без евфемізмів заявили, що коли й цього разу не пройдуть, то вда­дуться мало не до суду. Бо­рис Олійник обурений тим, що «нині деякі співшукачі не просто просувають, а пробивають самих себе в лауреати і, до речі, на орде­ни! Дехто вже навіть не просить, а вимагає!» (цього «декого», до слова, з прита­манною йому відвертістю прямо назвав Олесь Бузина в інтернетній «Полеміці»).

Поет зазначив, що вихову­вався тоді, коли вище за будь-які нагороди цінува­лися елементарні поняття совісті та порядності, тож для нинішніх часів, коли на­віть слава й нагороди ста­ють товаром, мабуть, заста­рів. «Тому день, коли задо­вольнять моє прохання про відставку, вважатиму другим днем свого наро­дження», – сказав Борис Олійник.

Багато хто негайно відгук­нувся на це повідомлення. Наведемо лише два з таких відгуків: «Завжди, як і багато нормальних людей, пова­жав Бориса Олійника. Його рішення – це Вчинок» або «Поетові, особистості, патрі­оту України Борисові Олій­нику: З ПОВАГОЮ ДО ВАС».

НЕЗМІННА СУПУТНИЦЯ

«Бьётся в тесной печурке огонь, На поленьях смола, как слеза...». Пісню «В землянке» на ві­рші поета Олексія Суркова, створену в часи Ве­ликої Вітчизняної війни, беззаперечно прийня­ло як серце бійця, так і серця тих, хто чекав на нього вдома. Лірична пісня стала невід’ємною супутницею бійців.

В О. Суркова є цікаві спогади з цього приводу. Адже ви­ник вірш випадково: це «просто» 16 рядків з листа до дружини, Софії Антонів­ни, наприкінці листопада 1941 року, одразу після пам’ятного й важкого бою на підступах до Москви. Цей вірш, згадує поет, узагалі «не збирався» ставати піснею.

Але в лютому 1942 року до фронтової редакції, де пра­цював Сурков, завітав ком­позитор Костянтин Лістов, який попросив журналістів знайти гарні вірші для його нової пісні. Довго шукали таке, щоб усіх задовольни­ло, і нарешті Сурков згадав про свій віршований лист до дружини. Це було «влу­чення в десятку»! Через тиждень Лістов знову з’явився в редакції, взяв гі­тару і проспівав тепер уже добре нам знайому пісню «В землянке». Усі слухали затамувавши подих. Потім пісню з таким же захватом прослухали в редакції «Комсомольской правды» і, не відкладаючи, надрукува­ли в наступному ж номері газети текст і ноти.

Та деякі охоронці фронто­вої моралі не схвалили ря­док «А до смерти четыре шага» й зажадали, аби ав­тор переробив його на більш оптимістичний. Та, як мовиться, з пісні слів не ви­кинеш. На фронті чули про подібні накази, тож шесте­ро танкістів надіслали Сур­кову листа: «Напишіть ви для цих людей, що до смер­ті чотири тисячі англій­ських миль, а нам залиште так, як є, адже ми знаємо, скільки насправді кроків до неї, до смерті»

02.07.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини