ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

...І прийшла музика

Навколо музики Валентина Сильве­строва суперечки точилися ще, ма­буть, із 50 років тому. Пам’ятаєте, що сталося з виставкою художників-авангардистів у московському Манежі за часів Хрущова? Приблизно так само ідеологи «від мистецтва», та й дехто з меломанів, оцінювали й твори Сильве­строва: суцільні дисонанси, відсутність звичної мелодійності, зрозумілої вираз­ності тощо. Але вже тоді були люди, чия душа відгукувалася на цю музику, приймала її, ро­зуміла. І тоді ж творчий доробок українського композитора, не надто шанований удома, перетнув кордони Батьківщини, був почутий цілим музичним світом і навіть де в чому вплинув на музичне мислення, а від­так – і на шляхи розвитку сучасного музичного простору.

Ще в листопаді минулого року наша газета писала про вихід книги В. Сильвестрова «До­ждаться музыки». Через кілька місяців видавництво «Дух і Літера», спрямоване на продукцію культурологічну, інтелектуальну, випустило в світ цю працю в українському варіанті Валерії Богуславської, майстра перекладів кращих зразків світової поезії.

Недавно, в рамках 1-го Міжнародно­го фестивалю «Книжковий ар­сенал», відбула­ся резонансна й помітна презентація україномовно­го видання – «Дочекатися музики».

Архітектоніка книги своєрідна: низка лекцій-бесід автора з численною аудиторією, часом добре знайомою, часом – ні. Він у довільній формі розпові­дає на кожному зі своїх пу­блічних виступів про Му­зику як дзеркало експре­сій, уявлень, відчуттів, образів-аспектів сьогоден­ня, які вже склалися або на які очікують. Про власні творчі принципи, погляди на музичну культуру та мистецтво в цілому. Далі люди слухають музику композитора, потім став­лять йому запитання, реа­гують на влучні відповіді. Ось така книга.

Мабуть, саме з огляду на це, колега В. Сильве­строва і «головний ідео­лог» створення книги Сер­гій Пелютиков порівнює її з діалогами Платона і бесі­дами Сократа з учнями. Що, звичайно ж, робить не­абияку честь Валентину Сильвестрову. Та, з іншого боку, він, по-перше, «розмі­няв» восьмий десяток, по-друге, – справді особис­тість і справді непересіч­на: мислить, говорить, пише складно, нестандарт­но, яскраво. Володіє дум­кою і словом водночас на рівні образу і «математи­ки», навіть у різких су­дженнях завжди вислов­люється елегантно. Це да­леко не «свій хлопець»-музикант, не з тих, хто ви­тягує з так званого «ква­драту» нехитрі мелодії. А – еліта в найбільш точно­му розумінні.

І, як пише Світлана По­лякова (Український куль­турний портал), «спосіб його мислення, бесіди з ним видають у Валентино­ві Васильовичі рядового ге­нія». Не більше, не менше. Так що завдяки його лекціям-бесідам виховуєть­ся справжній Талант Слу­хача, так само, як інші «ря­дові генії» вміють вихова­ти Талант Читача і Талант Театрального Глядача. Це серйозне виховання.

Та при всьому тому Сильвестров у своїх інтерв’ю і в даній книзі робить дуже простий і дуже зрозу­мілий, як ми тепер сказали б, – енергетично правиль­ний, акцент: музику спо­чатку треба просто «наїв­но» слухати, віддаватися передусім почуттям есте­тичним, дістати задово­лення, і лише потім – ана­лізувати стиль, конструк­цію, напрям тощо. Музика має сприйматися почуття­ми. Бо розум, вважає композитор-філософ, «наче відсікає все те пречудове, що ти чув, коли... не роз­мірковував». Але й не слід відкидати музику одразу, якщо не подобається, – тре­ба вміти дослухати, лише потім вдаватися до висно­вків. Творчість Валентина Сильвестрова підпадає під поняття сучасна класична музика. Але не форма, пе­реконаний композитор, має превалювати у творі. Як пише Олег Коцарєв («День»), «на думку компо­зитора, в сучасній класич­ній музиці часто відбува­ється вихід за межі чутли­вості, мелодії в широкому розумінні, інтуїції, зре­штою, натхненності. Як на­слідок... перестають про­дукувати власне музику, а переходять у сферу «звуко­вого мистецтва», де звуки стають закритими об’єктами суто інтелектуальної інсталяції». Мається на увазі штучність, надума­ність, формотворчість, ко­трі, як і в музиці, так само відштовхують і в літерату­рі, і в драматургії. Неда­ремно мудрий Сильве­стров – через різні «формо­течії», аналіз, роздуми й власний досвід – прийшов до мелодії, ніби підтвер­дивши, що вічні цінності такими й лишаються.

Звичайно ж, на презен­тації звучала музика. Ба­жаючим придбати книгу В. Сильвестрова не було ліку.

У ПОЧЕСНОМУ КОЛІ

Цікаво, що навіть тоді, в 60-ті роки, Сильвестров, певна річ, не був піонером музичного урбанізму, авангарду, просто за способом мислення він був послідовником Шенберга і Малера, Шостаковича і Шнітке, ще багатьох не завжди «комфортних» для сприйняття композиторів. Учень Бориса Лятошин­ського, він належав до тієї генерації, котру в 60-ті роки охрестили «радянським авангардом». Як і будь-яка творча людина, Сильвестров пережив кілька так званих періодів творчості, і якщо прий­шов від авангарду до багателі – отже, спектр його сприйняття світу й, відповідно, творча палітра над­звичайно багаті. Критики пишуть, що він пройшов «цікаву полістилістичну еволюцію від авангардних технік до постмодернізму та неоромантизму».

«СИНИЙ ПЛАТОЧЕК»: ДВІЧІ НАРОДЖЕНА

У цієї пісні незвичайна доля: вона народилася мі­німум двічі. Навесні 1940 року в Москві гастролю­вав популярний польський естрадний колектив «Голубий джаз». Один із концертів колективу відвідав поет і драматург Яків Галицький. Він слухав мелодичні імпровізації, які виконував композитор та піаніст джазу Єжи Петербурзь­кий, і одна мелодія сподобалася особливо. Га­лицький тут же створив власний текст – про ді­вочу синю хустинку. І начебто наповнив нехи­тру музичну основу новим змістом. Пісню вклю­чили до свого репертуару відомі виконавці – Лідія Русланова, Ізабелла Юр’єва, Володимир Козін.

Коли почалася Велика Ві­тчизняна війна, з’явилося чимало зовсім нових пі­сень, котрі висловлювали всенародний гнів, прагнен­ня боротьби й перемоги над ворогом. Але й старі пісні про кохання й коха­них, розлуку та чекання за­звучали по-новому – як на­гадування про мирне жит­тя, заради повернення яко­го солдати йшли на подви­ги та смерть. Такі пісні до­помагали воювати. Не забу­ли й про «Синий платочек», передусім – мелодію пісні, на яку під час війни було написано чимало різних текстів. Один з них особли­во пам’ятний: «Двадцать второго июня Ровно в четыре часа…».

Та найбільш відомим і попу­лярним був той фронтовий варіант пісні, ініціатором і першою виконавицею яко­го стала незабутня Клавдія Шульженко. Новий текст на її прохання написав 9 квітня 1942 року журналіст, лейте­нант Михайло Максимов. Пісня особливо припала до душі кулеметникам, і не ви­падково, адже закінчується вона такими словами: «Строчит пулеметчик за си­ний платочек, что был на плечах дорогих»

НЕХАЙ СИДЯТЬ УДОМА

Наприкінці березня ц. р. Міністерство закордон­них справ презентувало Стратегію позиціону­вання України за кордо­ном. Для цього компанія CFC Consulting розро­била на замовлення зовнішньополітичного ві­домства символи бренда «Україна». Як відомо, це хлопчик Спритко й дівчинка Гарнюня. Персо­нажі було виконано в стилі «аніме», орієнтова­ному як на дитячу, так і дорослу аудиторію.

Символи було розміщено в Інтернеті, тож широка гро­мадськість мала змогу на­милуватися, оцінити, обго­ворити й, нарешті, визначи­тись. Особисто мені негай­но трапилася просто-таки розгромна стаття Сергія Да­цюка «Що насправді симво­лізують Спритко і Гарнюня». На його думку, в медіаре­альності Заходу хлопчик ви­глядатиме, як особа сприт­на й аморальна, а дівчинка – як наймичка, непокірлива, повія. І це, стверджує автор, «там» сприймуть як головні бажані якості українців! У принципі цій парочці до­бряче дісталося й від інших авторів. Так чи інакше, а «за підсумками широкого гро­мадського обговорення», попри те, що Спритко й Гар­нюня вже були представле­ні на Заході, у Міністерстві закордонних справ ухвали­ли не використовувати ці персонажі для іміджевих кампаній України – ні в кон­тексті Євро-2012, ані страте­гії репрезентації країни. Принаймні – коштом держ­бюджету.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

23.06.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини