«ПІЗНАЙТЕ ПРАВДУ, І ВОНА ВАС ВИЗВОЛИТЬ» (З ЄВАНГЕЛІЯ)
Цього року, в час Великого Посту, сповіді, покаяння,
прощення, очищення і приготування до Великого Дня, cпочатку розп’яття і слідом
– Воскресіння Ісуса Христа, ми відзначаємо 203-ту річницю з Дня народження
Тараса Шевченка.
Чи є випадковістю це поєднання? Ні. Це знак, містика, позначена
одним числом 33 (тридцять три).
У тридцять три Ісуса Христа – Сина Божого за правду, яку
прорік тодішнім фарисеям, розп’яли. Він прийшов спасти світ, нас, і дати нам
життя вічне.
У тридцять три за правду про життя людей в кріпацтві, про
знущання імперських і своїх доморощених «підпанків» Тараса Шевченка царат
арештував на 10 років із забороною писати і малювати. Він прийшов спасти
Україну, нас, і дати нам життя у власній історії, власній країні.
Ці дві події об’єднані однією зброєю – Словом. Словом
правди, Словом боротьби за справедливість. «Спочатку було Слово і Слово було
Бог», – це з Біблії. «А на сторожі коло їх поставлю Слово», – це з «Кобзаря».
Чому важливо сьогодні поєднувати і промовляти вголос Боже
Слово і Шевченкове слово? Тому що вони наповнені однією суттю гідності і любові
до найдорожчого – людини, рідних і Батьківщини. Шевченко добре знав Боже слово
і тому волав до властьімущих: «Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде,
розкуються незабаром заковані люди».
«Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати
на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо
не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки
поглухлих, стільки сліпих... Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб
перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його
морально, намагаючись накласти на нього маску одного із «своїх», сам і руками
наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами над нами!
Невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один із
Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові», – писав Дмитро Донцов
у книзі «Незримі скрижалі Кобзаря» (9 березня 1950 року).
У ці сучасні дні боротьби за Україну, боротьби проти
несправедливості, як і наш Кобзар, ми можемо ненавидіти і любити, прощати і
застерігати, «мовчати й чухати лоби», або діяти, боротися.
На жаль, сьогодні Правда Тараса Шевченка теж не звучить
всюди, бо оголяє, викриває, зриває маску продажництва, пристосуванства,
поборів і нечесності, брехні і двоєсловія, де одна правда для людей, а інша –
для себе. Уроки такого життя були до Майдану–2014, і як показує реальність, не
вчать правди життя. Тоді зі сцени лунали слова Шевченка, актуальні й сьогодні:
«Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, неоднаково мені».
(Травень, 1847, Петербург, у цитаделі)
Хто пізнав Шевченка духовну природу, той ніколи не зрадить
свого народу.
Цими словами хочу закликати нас озброїтися його пророчими
словами, думками, відкрити для себе ще раз його «Кобзар» і збагнути, звідкіля у
нього така живучість і непереможність. В чому була, є і залишається його
місія, послання, прохання і звернення до нас «і живих, і мертвих, і ненароджених».
Ось деякі Тарасові слова з послання «І мертвим, і живим, і
ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»:
«...Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля...
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!..».
(14 грудня 1845, В’юнище)
Підготував
Євген ДРАП’ЯТИЙ
ЗА ПОРАДОЮ ДО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА!
Вже двісті років, як немає
Великого Тараса серед нас,
Подія за подією минає,
Нове століття відміряє час.
Ми знаємо, за що Шевченко бився,
Навіщо він вірші писав,
За що він муштрою платився
І волю кріпакам усім бажав!
Панів, цих шкуродерів, ненавидів,
Вбачаючи в них соціально зло,
Причину всіх жахливих злиднів,
Куди ненависне кріпацтво завело.
Віршами він будив свідомість,
Гострить сокиру закликав
І, щоб не каятись натомість,
Любити свій народ заповідав!
А що ми маємо тепер,
У двадцять першому столітті?
Жебрак і досі ще не вмер!
Мільйони ходять у лахмітті!
Собі роботу тисячі шукають,
Бо крихти ні за що купить,
А хто працює, тим не платять,
Чи голодом зібрались їх зморить?
Зростає бідність і число померлих,
Медикаменти ж дуже дорогі,
І збільшується кількість ненажерлих,
Вивозять з України все котрі!
І поруч з явищем таким
Країну іноземне все заполоняє!
Красиве, справді! А між тим
Корупція все більше розквітає!
Тарасе, любий, підведись,
Поглянь, куди торують шлях нащадки,
Своїми враженнями поділись,
Скажи, як нам в країні спілкуватись!
Чи скоро Мудрий сяде знов
За стіл у Києві, щоб об’єднати
Зусилля рухів, партій і дібров,
Аби державі українській не пропасти!
Чи пасти задніх будемо завжди,
Все маючи у себе вдома:
Людей кмітливих, землю, хист,
Чи нам потрібен іноземний розум?
Тарасе, дай пораду нам,
Бо ти на це законне право маєш!
Ти віддано любив Вкраїну сам
І цим прийдешні покоління надихаєш!
Іван АРТЮХ,
голова Луганського обкому профспілки «Машприлад» України,
заслужений працівник профспілок України
03.03.2017
|