ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«ПІЗНАЙТЕ ПРАВДУ, І ВОНА ВАС ВИЗВОЛИТЬ» (З ЄВАНГЕЛІЯ)

Цього року, в час Великого Посту, сповіді, покаяння, прощення, очищення і при­готування до Великого Дня, cпочатку розп’яття і слідом – Воскресіння Ісуса Христа, ми відзначаємо 203-ту річ­ницю з Дня народження Тараса Шевченка.

Чи є випадковістю це поєднан­ня? Ні. Це знак, містика, по­значена одним числом 33 (тридцять три).

У тридцять три Ісуса Христа – Сина Божого за правду, яку прорік тодішнім фарисеям, розп’яли. Він прийшов спасти світ, нас, і дати нам життя вічне.

У тридцять три за правду про жит­тя людей в кріпацтві, про знущання імперських і своїх доморощених «підпанків» Тараса Шевченка царат арештував на 10 років із забороною писати і малювати. Він прийшов спасти Україну, нас, і дати нам життя у власній історії, власній країні.

Ці дві події об’єднані однією збро­єю – Словом. Словом правди, Словом боротьби за справедливість. «Спочат­ку було Слово і Слово було Бог», – це з Біблії. «А на сторожі коло їх постав­лю Слово», – це з «Кобзаря».

Чому важливо сьогодні поєднува­ти і промовляти вголос Боже Слово і Шевченкове слово? Тому що вони на­повнені однією суттю гідності і любо­ві до найдорожчого – людини, рідних і Батьківщини. Шевченко добре знав Боже слово і тому волав до властьімущих: «Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде, розкуються незаба­ром заковані люди».

«Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на ву­личних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих... Білий царат вирвав йому язик, заму­чив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаю­чись накласти на нього маску одного із «своїх», сам і руками наших пере­вертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами над нами! Невгнутий й неприступний, як Єремія на розпут­тях велелюдних, сам один із Запові­том своєї великої ненависті і своєї ве­ликої любові», – писав Дмитро Дон­цов у книзі «Незримі скрижалі Кобза­ря» (9 березня 1950 року).

У ці сучасні дні боротьби за Украї­ну, боротьби проти несправедливос­ті, як і наш Кобзар, ми можемо нена­видіти і любити, прощати і застеріга­ти, «мовчати й чухати лоби», або ді­яти, боротися.

На жаль, сьогодні Правда Тараса Шевченка теж не звучить всюди, бо ого­ляє, викриває, зриває маску продажни­цтва, пристосуванства, поборів і нечес­ності, брехні і двоєсловія, де одна прав­да для людей, а інша – для себе. Уроки такого життя були до Майдану–2014, і як показує реальність, не вчать прав­ди життя. Тоді зі сцени лунали слова Шевченка, актуальні й сьогодні:

«Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, неоднаково мені».

(Травень, 1847, Петербург, у цитаделі)

Хто пізнав Шевченка духовну приро­ду, той ніколи не зрадить свого народу.

Цими словами хочу закликати нас озброїтися його пророчими словами, думками, відкрити для себе ще раз його «Кобзар» і збагнути, звідкіля у нього така живучість і неперемож­ність. В чому була, є і залишається його місія, послання, прохання і звер­нення до нас «і живих, і мертвих, і не­народжених».

Ось деякі Тарасові слова з послан­ня «І мертвим, і живим, і ненарож­денним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»:

«...Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля...

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України!..».

(14 грудня 1845, В’юнище)

Підготував Євген ДРАП’ЯТИЙ

ЗА ПОРАДОЮ ДО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА!

Вже двісті років, як немає

Великого Тараса серед нас,

Подія за подією минає,

Нове століття відміряє час.

Ми знаємо, за що Шевченко бився,

Навіщо він вірші писав,

За що він муштрою платився

І волю кріпакам усім бажав!

Панів, цих шкуродерів, ненавидів,

Вбачаючи в них соціально зло,

Причину всіх жахливих злиднів,

Куди ненависне кріпацтво завело.

Віршами він будив свідомість,

Гострить сокиру закликав

І, щоб не каятись натомість,

Любити свій народ заповідав!

А що ми маємо тепер,

У двадцять першому столітті?

Жебрак і досі ще не вмер!

Мільйони ходять у лахмітті!

Собі роботу тисячі шукають,

Бо крихти ні за що купить,

А хто працює, тим не платять,

Чи голодом зібрались їх зморить?

Зростає бідність і число померлих,

Медикаменти ж дуже дорогі,

І збільшується кількість ненажерлих,

Вивозять з України все котрі!

І поруч з явищем таким

Країну іноземне все заполоняє!

Красиве, справді! А між тим

Корупція все більше розквітає!

Тарасе, любий, підведись,

Поглянь, куди торують шлях нащадки,

Своїми враженнями поділись,

Скажи, як нам в країні спілкуватись!

Чи скоро Мудрий сяде знов

За стіл у Києві, щоб об’єднати

Зусилля рухів, партій і дібров,

Аби державі українській не пропасти!

Чи пасти задніх будемо завжди,

Все маючи у себе вдома:

Людей кмітливих, землю, хист,

Чи нам потрібен іноземний розум?

Тарасе, дай пораду нам,

Бо ти на це законне право маєш!

Ти віддано любив Вкраїну сам

І цим прийдешні покоління надихаєш!

Іван АРТЮХ,

голова Луганського обкому профспілки «Машприлад» України,

заслужений працівник профспілок України

03.03.2017

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини