СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Баєчка про цензуру і культуру

«О, дайте, дайте мені волю, свою ганьбу зумію змити я, вря­тую честь свою і славу», – прига­дуєте? Так, «програмна» арія князя Ігоря з однойменної опери О.  Бородіна. Повернути собі сво­боду означає тут можливість дальшої боротьби за славу й честь батьківщини. Втім, «по­лон – воля» – антагонізм по­нять надто очевидний. Цікаво, що нині, без усілякої «очевидності» і, здавалося б, таки посеред волі її все одно вперто хочуть геть усі. Проте не для праці на благо вітчизни – для себе. Діти – свободи від батьків, студенти – від педагогів, одні країни – від інших країн, журналісти – від цензури. Останнє набуло особливої акту­альності з огляду на те, що 3 травня відзначався Всесвітній день свободи преси.

Отже, що більше журналіст наполягає на своїй професійній свободі й незалежності, то більше хочеться з’ясувати, наскільки довершена його загальна й мовленнєва культура, наскільки адекватно він соціалізований, а зрештою, наскільки гуманними й переконливими є його ідейно-суспільні погляди та орієнтації, задля висловлювання яких він виборює свободу. І головне: чи він справді висококласний фахівець?

Зрозуміло, апріорі весь світ одностай­ний у тому, що сво­бода висловлюва­тися вільно – це од­нозначно добре. І все ж саме тут виникає цікава колізія, що примушує здо­ровий глузд трохи «перече­питися»: низка альтерна­тив свободи особистості і друкованого слова. Адже свобода – не уявна неза­лежність від природи чи суспільства, а здатність людини розумно обирати свою лінію поведінки се­ред наявних реальних можливостей. Саме це по­кладає на неї моральну й соціальну відповідаль­ність, яка зростає пропорційно зростанню свободи.

Передусім, будьмо від­верті: незалежних періо­дичних видань у принципі не існує, тож кожен «пишу­чий» неодмінно заангажо­ваний власником «під його», власника, позиції з усіх питань.

По-друге, нинішню жур­налістику називають «ін­тернетною», бо пишуть всі і про все, часто навіть при­близного поняття не маю­чи про тонкощі предмета. Не дивно, що один молодий радіожурналіст перед пря­мим ефіром запитує в ін­шого: «А хто така Раїса Ки­риченко? Вона жива?» Не дивно, що газетяр воліє роз­питати відому людину про породу її собаки чи улюбле­ну страву, бо так простіше всього, бо інакше треба під­готуватись. Не дивно, що молода журналістка при­ходить у лікарню до попу­лярної актриси під вигля­дом лікаря, маючи в кише­ні диктофон: вона не збира­ється заглиблюватися у творчість видатної жінки, її цікавить лише, що та зла­мала ногу і страждає.

Новим гаслом сучасної журналістики стало «Вра­зити. Спантеличити. Наля­кати», а відтак різних «ін­фошоків» у нас не бракує, і в такий спосіб знекульту­рена свобода самовияву, нічтоже сумняшеся, масо­ваною атакою заганяє сус­пільство в дедалі глибший стрес. Тобто з наявних мож­ливостей професійної сво­боди обирається найсум­нівніша лінія поведінки, а моральна відповідальність – вочевидь «відпрацьова­ний матеріал». Ще одна за­бавка вільної журналісти­ки – примусити порегота­ти: це і завдання, і надза­вдання деяких сюжетів. Та чи влаштують мислячу людину рядки подібних «жуківплавунців»?

І поки ми всі не дебілі­зувалися остаточно, дій­сно не завадила б якась цензура, хоча б внутрішня, – аби стерти порох зі шка­ли цінностей, повернути культуру, мислення і гід­ний самовияв у верхню частину тулуба, а все, що нижче паска, віддати хоч би 95му кварталу.

Зовсім інша річ – політи­ка і наявність політичної цензури. Цілком інше – до­ступ до правдивої інформа­ції та право журналістів оприлюднювати таку. Цьо­го давно добивалися пред­ставники українських ЗМІ, і нарешті Президент Віктор Янукович підписав не лише закони «Про доступ до публічної інформації» та «Про інформацію».

«Вибіркова цензура», – зітхнув би незалежний спостерігач...

НЕ НАДТО НАДІЙНИЙ «ФУНДАМЕНТ»

Тарас Бурнос, який досліджує свободу преси в Украї­ні, торік у червні писав: «Як підкреслив прем’єр-міністр Микола Азаров, збереження свободи слова в Україні є фундаментальним принципом взаємодії між владою та ЗМІ». Разом із тим 2010-го було назва­но аж 15 можновладних «ворогів журналістів». Нині – «лише» 8, але в рейтингах міжнародних організа­цій, приміром, Freedom House чи Reporters Without Borders, які пильно стежать за свободою преси в сві­ті, Україна відсувається все далі, й сьогодні Freedom House визначає стан свободи преси в Україні як «частково вільний». серед іншого, пише pravda.ua, правозахисники нагадують, що радіостанції й теле­компанії, які критикували владу, повтрачали частоти, зросло незаконне переслідування й залякування журналістів, що призвело до поглиблення самоцен­зури, тобто «наступання на горло власній пісні».

Що ж, зате є Інтернет, ладний догодити всім. Тіль­ки... менше б там було граматичних помилок!

«ВІД ГІППОКРАТОВИХ СКРИЖАЛЕЙ»

Леонідові Закордонцю – 70. А не віриться! Та ж характерна жвава хода, ті ж молоді очі з лука­винкою, той же уважний погляд. І та сама, збе­режена на все життя, вірність клятві Гіппо­крата: допоможи не роздумуючи і не нашкодь!

Довгі роки Л. Закордонець – очільник однієї з найстарі­ших профспілкових оздо­ровниць Ворзеля, кардіоло­гічного санаторію «Зірка», де приймав сотні, тисячі пацієн­тів. На листи недужих людей відповідав завжди особисто, хоча це міг би робити хтось із його помічників.

...І не одну змінивши долю,

Крізь голоси, яких не спас,

Живим я пам’ятником болю

Щодня проходжу поміж вас.

Так написав лікар за фахом та покликанням і водночас прекрасний український поет Леонід Закордонець у вірші «Ноша...». Поезія – це друга органічна частина його єства, він пронизаний нею, мов гілля дерев – со­нячним променем. Дуже сильний лірик. Член Націо­нальної спілки письменни­ків, заслужений діяч мис­тецтв України, лауреат все­української премії ім. А. Ма­лишка і Київської обласної – ім. Гр. Косинки. Автор ба­гатьох збірок віршів та по­пулярних пісень. Два ціл­ком рівноправних крила його музи – лірика грома­дянська й інтимна. Він пе­рейнятий гіркими й висо­кими думами про долю Батьківщини («Українці, милі українці, Хто ж нам гідно звестись не дає?! Не єднали нас колись червінці. Нині – кожний душу про­дає...») і вміє любити – раз і назавжди («І до сьогодні жінка ця в мені, З її полями, квітами й Десною»). Можна сказати, що «серце» – клю­чове слово для Леоніда За­кордонця. Адже він – лікар-кардіолог і краще за інших знає, що серце й справді страждає, тужить, радіє, в’яне. Це – найважливіший орган почуттів, а не лише центральний мотор крово­обігу. І недаремно одна з поетичних збірок Леоніда Олексійовича називається промовисто: «Не розгубив­ши святості душі». А ось го­ловне його гасло:

Допоки серце б’ється власне

І ллється світло від зірок,

Спіши добро зробити вчасно,

Зроби потребою цей крок.

Рядки його поезій, так само як і його життя, сповнені справедливістю, сміливіс­тю, відвертістю. Вони – вар­тові часу, його літописці та його оракули. З роси й води, дорогий ювіляре!

НАШ «МУШЛЬОВО-ПЕРЛИННИЙ» КРИМ

У рамках конкурсу на новий логотип півострова конкурс­на комісія кримського уряду відібрала сім фаворитів. Із майже 300 варіантів кращи­ми виявилися серця, мушлі та перлини – навколо слова «Крим». Член конкурсної ко­місії, заступник міністра ку­рортів і туризму Олександр Лієв сказав, що комісія не покладалася на Інтернет-голосування, а вирішила са­мостійно визначити гідні ва­ріанти. Переможець буде на­званий найближчим часом, але всі фіналісти одержать призи – путівки до однієї з кримських оздоровниць. Коли логотип буде визначе­но, сказав О. Лієв, «ми роз­тиражуємо його на телеба­ченні, білбордах і в друкова­ній продукції». Але виявило­ся, що смаки членів комісії поділяють далеко не всі кримчани. Дехто іронізує, інші кажуть, що варіанти є примітивними й нецікавими. Та недаремно ж Міністер­ству курортів і туризму АРК було виділено 150 тис. грн на просування логотипа. Тож добрий він буде чи не дуже, результат очевидний: пого­монять – і звикнуть!

Інф. segodnya.ua

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

14.05.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини