ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ МІСЯЦЬ У ВРОЦЛАВІ

У період між католицьким та православним Великоднем, у час примирення і пророс­тання нового, з 1 квітня про­тягом місяця конкурс «Євро­пейська столиця культури – 2016» презентує в центрі Єв­ропи сучасну, молоду і захо­плюючу Україну.

Через мистецтво і культуру, а також безпосереднє спілку­вання з численними гостями Вроцлава, проект сприяє побу­дові майбутнього образу України і промоції найкращого серед сучас­ності.

Вперше в історії конкурсу «Євро­пейська столиця культури» учасни­ком стало місто з-поза меж Європей­ського Союзу – це унікальний та без­прецедентний випадок. Львів буде містком, через який протягом квітня Європа зможе осягнути всю Україну.

Створюючи програму місяця, орга­нізатори презентували Львів як місто-об’єктив, через яке можна за­зирнути вглиб цілої країни; як місто, через яке відбу­вається комунікація з культурою та мис­тецтвом України в її актуальному вимірі.

Конкурс обі­цяє насичену та різноманітну програму, підго­товлену в співпраці з україн­ськими кураторами, а саме: концерти, дис­кусії, літературні зустрі­чі, арт-майстерні, виставки, перфо­манси, освітні за­бави для дітей, а також кінопо­кази. У заході візьмуть участь понад 300 укра­їнських митців та культурних діячів, серед яких відомі українські письменники: Юрій Андрухович та Юрій Із­дрик, письменниця і співачка Ірена Карпа (яка, до речі, очолила Україн­ський культурно-інформаційний центр при посольстві України у Франції), український жіночий теа­трально-музичний гурт, що виступає у жанрах «фрік-кабаре» і театрально­го перформансу Dakh Daughters, та багато-багато інших.

Українська частина проекту від­криється у Львові в травні 2016 року і представить міжнародні мистецькі проекти, що відображають зв’язок Львова і Вроцлава.

НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ:

У ЖИТТІ, ЯК НА ДОВГІЙ НИВІ…

(Продовження. Початок у № 11)

...Знову обійми рідної Кіндратки – мальовничої о будь-якій порі: влітку купається вона у зелені сад­ків, а взимку набирається сил під товщею снігу. Тіт­чина хатина пригніздилася на сільській околиці, у кількох десятках метрів од лісового узлісся. А через десяток хат – дільнична лікарня. Ще перед приїз­дом Анатолія місцеве «радіо» рознесло селом нови­ну. Певна річ, з різними коментарями односельців. «Ви чули, сусідко, Толик Михалків, Мотрин племін­ник, приїжджає до нас. Буде лікарем», – казали одні. «За віщо його так понизили в посаді і направи­ли з міста в село? Такий добрий, чутливий до люд­ської біди. Скільки односельців повернув з того сві­ту. Немає правди на світі...», – вторили інші...

Першою зустріла племінника Мотря, котра зна­ла про його родинні чвари і намагалася делікатно оминути цю тему. «Як добре, Толечку, що приїхав до нас, – лише спромоглася мовити, й дві сльозинки збігли зморшкуватим обличчям і розтанули на кін­чиках старечих вуст. – Я тобі кімнатку підготувала, твого улюбленого борщу наготувала і гречаної каші із шкварками...».

Відтоді чимало води спливло в степовій річці. Сільською толокою реконструювали дільничну лі­карню у взірцевий медичний заклад, а коштами, будівельними матеріалами підсобило місцеве аг­роформування. Турботами Анатолія Михайловича підібрався відданий справі колектив медпрацівни­ків. З далеких і близьких країв приїздили колеги по науку в далеке причорноморське село. Непередба­чувані й людські стежки – вийшла вдруге заміж Людмила. І треба ж таке – за Анатолієвого дитбу­динківського товариша, котрий учителював в од­ній із шкіл обласного центру. Невдовзі Людмила ощасливила Миколу синочком Іванком. Але життя є життя: одні освідчуються в коханні, іншим вкоро­чуються путі. Невблаганний час забрав у засвіти Людмилиних батьків і тітку Мотрю. А на місці її мазанки збудував Анатолій сучасний єврокотедж. А головне, мій товариш порозумівся з дітьми – Ан­дрій навчався на четвертому курсі медінституту, а Сергій – на першому. Проводили сини канікули у батьковому селі. Хоча чимало вродливих степови­чок кидали оком на Анатолія, проте він досі не одружений – повністю віддається синам й улюбле­ній роботі.

...Віщуючи односельцям майбутню урожайну долю, безтурботно снувало над городами і левада­ми бабине літо, яке кликало селян до лісу, на річку. Анатолій також вирішив після клопіткого трудо­вого тижня звільнитися від негативних емоцій з вудочкою у тихій заводі. Наразі задзеленчав мо­більний телефон – старший син Андрій повідомив жахливу звістку: повертаючись з дачі, в автомо­більній аварії загинули Людмила й Микола. В обох не було рідних, тож діти вирішили поховати їх на цвинтарі батькового села. Уся Кіндратка виряджа­ла в останню путь Людмилу і Миколу, а під розло­гими осокорами Миколині односельці влаштували поминальний обід. Наступного дня усією родиною проводжали мене до автобусної зупинки. Попереду – Андрій та Сергій, а за ними Анатолій з малень­ким Іванком на руках. Уже в салоні маршрутного автобуса весь час згадував п’ятирічного Іванка: яку долю вготує життя круглому сироті? А втім, поду­малося, мій друг, щедра на добро людина, усино­вить його, виведе в люди. Бо в малолітті сам спіз­нав гірку долю сирітства.

Валерій МАРЦЕНЮК,

м. Хмельницький

08.04.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини