ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«ІДЕНТИЧНІСТЬ. ЗА ЗАВІСОЮ НЕОЗНАЧЕНОСТІ»

Таку назву має спільний мис­тецький проект північно- балтійських країн та Украї­ни, що 19 березня відкрився для широкого загалу в Наці­ональному художньому му­зеї України й обіцяє стати однією з найбільш видовищ­них демонстрацій мистецтва північно-східної частини Єв­ропи за останнє десятиліття.

Виставка організована Латвій­ським центром сучасного мис­тецтва спільно з Національ­ним художнім музеєм Украї­ни, а ідея її створення належить по­сольствам північно-балтійських кра­їн в Україні.

Ідея організувати спільну вистав­ку сучасного мистецтва за підтрим­ки восьми посольств виникла у 2013 році як вияв солідарності з Україною у складній політичній ситуації. По­важні посли Данії, Естонії, Ісландії, Латвії, Литви, Норвегії, Швеції та Фінляндії розглядають цю співпра­цю як живу платформу для пошуку спільної європейської ідентичності та взаємного діалогу. Національний художній музей України був обраний платформою для цієї розмови, оскільки постійно працює над збере­женням, дослідженням і творенням ідентичностей – разом із суспіль­ством і за допомогою мистецтва.

Директор Латвійського цен­тру сучасного мистецтва і куратор виставки Солвіта Кресе зазначає: «Цією ви­ставкою ми хочемо пере­глянути поняття ідентич­ності, підкреслюючи його різноманітні аспек­ти, і заохотити підхід до національних, політичних, територіальних, соціальних та гендерних питань з позицій іден­тичності. Ми переконані, що худож­ники є проникливими перекладача­ми контексту і коментаторами ситу­ації, здатними виявити і нанести сіт­ку змін на нинішню мапу світу швид­ше за будь-кого іншого, і вони не зля­каються зазирнути за завісу неозна­ченості, в якій травми минулого і ту­манність майбутнього сплетені в єдине ціле».

Виставку супроводжуватимуть освітня програма та паралельні по­дії: дискусії, воркшопи і перформан­си. Працюватиме вона до 22 травня.

НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ: У ЖИТТІ, ЯК НА ДОВГІЙ НИВІ…

(Продовження. Початок у № 11)

Молитви тітки Мотрі і дружини таки вберегли Анатолія від кулі. У родинному колі відсвяткували повернення друга з афганської війни. І після цього не переривалися наші дружні взаємини. Телефону­вали, вітали один одного зі святами, цікавилися родинними справами.

Правду кажуть, що життя нагадує зебру, себто зі­ткане воно з чорних і білих смуг. В одній із теле­фонних розмов зрозумів: у Анатолія не все ладить­ся у родині. Тож вирішив провідати друга без попе­редження, а заодно розібратися, яка ще чорна сму­га підстерегла мого друга. Завітавши до його робо­чого кабінету, чесно кажучи, здивувався: в кутку стояла чималенька валіза з речами, а за столом... Спершу не впізнав, що то – Анатолій: втомлене зем­листе обличчя, а на чолі, впалих щоках побільшало глибоких зморщок-борозенок. В очах не побачив ще донедавна знайомих блакитних промінчиків. На­томість – якась сіра спустошеність, байдужість і зневіра...

– Останній день на роботі, – скрушно зітхнув друг.

– Чому останній? Що трапилося, Толю?

– Доля – річ філософська. Так що нічого вічного не буває. Залишаю міську прив’язь, престижну ро­боту і переїжджаю до рідного села, де не раз із то­бою гостювали у тітки Мотрі. Там уже чекають на мене клопоти головного лікаря дільничної лікарні. Прогуляємося міськими вулицями і я тобі усе розповім...

Під весняним сонцем наливалося життєдайною силою тендітне зело, а грайливі зайчики купалися в калюжах учорашнього дощу, звеселяючи перехо­жих. Утім, погідна весняна днина аж ніяк не спри­яла нікудишньому настрою, а тим більше – не вель­ми приємній сповіді мого друга.

– Посада заступника начальника обласного управління охорони здоров’я настільки клопітка, що словами не передати, – зітхнув Анатолій. – Бу­дівництво сільських лікарень, амбулаторій, ФАПів, їх облаштування медичним обладнанням, пошук фахівців... Щодня доводилося крутитися наче білка в колесі. І в будні, і вихідні. А це не подобалося Людмилі, котра влаштовувала скандали, направ­ляла листи до різних інстанцій, приписуючи мені аморальщину. Підключила до цього своїх батьків. Налаштувала проти мене і синів. Коротше кажучи, життя стало нестерпним. Уже півроку мешкаю в гуртожитку. Якось викликав мене у «велику хату» куратор медицини, з котрим, до речі, виконували інтернаціональний обов’язок в Афгані: «Вибач, Анатолію Михайловичу. Знаю тебе як порядну лю­дину, гарного фахівця, але ж нічим не можу зара­дити – далеко зайшло. Бачили очі, кого обирали в супутники життя. Не з того тіста твоя Людмила», – по-казенному відчеканив колишній бойовий по­братим. А по паузі уже по-людськи, від серця, до­дав: «Я переговорив з одним з районних керівників міста, і він пообіцяв влаштувати тебе завідувачем хірургічного відділення райлікарні». Я відмовився від цієї пропозиції, мотивуючи тим, що не можу за­лишатися в місті. Напевне, поїду до рідного села, де рік тому пішов з життя головний лікар дільнич­ної лікарні. Й досі ця посада вакантна. Бо ніхто не хоче працювати в глухомані. Та й тітці Мотрі по­трібна поміч – як не як, а літа беруть своє, й остан­нім часом вона частенько хворіє... На тому і зійшлися.

(Далі буде)

Валерій МАРЦЕНЮК,

м. Хмельницький

03.04.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини