ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Нетлінність за задумом – загибель за звичаєм

Вісім дерев’яних українських церков стали новими кандида­тами до списку Міжнарод­ної спадщини ЮНЕСКО. Йдеться про чотири церк­ви на Львівщині, дві – на Івано-Франківщині та дві – у Закарпатській області. Найдавні­ша – дерев’яна церква Святого Миколая в закарпатському селі Колодне, збудована 1470 року.

Про ймовірно щасливу майбутню долю наших старожитностей під захистом поважної міжнародної організації по­дбав львівський науковець, фахівець із давньої архітектури Андрій Кутний, який за свою працю, присвячену дерев’яним церквам України, дістав престижну міжнародну нагороду Europa Nostra. Завдяки його зусиллям вияви­лося, що непересічна пам’ятка м. Рогатина Івано-Франківської області – церква Святого Духа є насправді на 100 років старішою. В інтерв’ю журналу «Корреспондент» А. Кутний заявив: «До недавнього часу її датували 1598 ро­ком. Згідно з моїми дослідженнями, вона на 100 років старша, тобто належить до періоду життя Роксолани, яку 1520 року викрали з Рогатина (Настя Лісовська стала згодом улюбленою дружиною турецького султана Сулейма­на  ІІ – ред.). Її батько, як відомо, був там священиком. Цілком можливо, саме в цій церкві».

Дерев’яні церкви в Україні – неоціненні куль­турні, історичні та архітектурні пам’ятки минулих століть. Цей вид зодчества був роз­винений у багатьох краї­нах, але за красою форм, єд­ністю художнього та функ­ціонального українські дерев’яні церкви суперни­ків не мають. Вік деяких із них вражає: 400–500 років! Туристи рікою стікаються до таких святих місць. У всій Європі подібних буді­вель не так уже й багато; в нас – понад 2 тисячі. Здава­лося б, православна держа­ва із сильними релігійни­ми традиціями має, що на­зивається, молитися на свої унікальні пам’ятки, ревно дбати про їх збереження. Та де там! Як стверджує ua-reporter.com (Ужгород), «поки ЮНЕСКО готується внести найбільш значущі з наших храмів до списку світових пам’яток архітек­тури, українці трудяться над тим, аби до переліку ні­чого було вносити». Щоро­ку на 5–6 дерев’яних церков у нашій країні меншає.

В Ужгородському коле­джі мистецтв викладає ху­дожник Михайло Сірох­ман, який уже чверть сто­ліття вивчає українські дерев’яні храми в різних регі­онах України, рятує їх від вандалів, пише книжки, роз’яснює людям цінність церков. «Наші храми гені­ально вписано в місцевість, – каже М. Сірохман, – іде­ально узгоджено пропорції будівлі та ландшафту, і за цим стоять тисячоліття». А довгожительство храмів дослідник пояснює цілком природними причинами: це споруди з дуба, а він – довговічне дерево, тим більше, що наші предки вдавалися до певних техно­логій витримування та за­гартовування деревини.

Але нині українські дерев’яні церкви одна за одною гинуть. Найбільша загроза для них – пожежі. Просто галоп пожеж остан­нім часом, чого раніше не було. У чому ж причина? На думку М. Сірохмана, передусім дається взнаки недосконала електропро­відка. Подруге, деякі свя­щеники, вважає він, надмі­ру зверхні, й аби побудува­ти церкву сучасну та пре­зентабельну, «щоб під’їхати на новому авто», заплю­щують очі на підпал. Наре­шті, позначаються міжконфесійні чвари. А згада­ний храм Святого Миколая в Колодному багато років занепадав, аж поки його не відреставрували у 2007–2008 рр. коштом американ­ського гранту. Проте храм, що згорів, не відновити! Приміром, у Японії дерев’яні храми кожні 20 років розбирають, деталі ретель­но обробляють спеціальни­ми розчинами – і споруду знову повертають на її міс­це. А в нас?

ЕНТУЗІАСТИ КРАЇНИ БАЙДУЖИХ

Порівняно недавно заслужений працівник культури України, лауреат Державної премії в галузі архітекту­ри Віктор Вечерський презентував художній фото­альбом «Українська дерев’яна архітектура», де пред­ставлено шедеври національного зодчества – видат­ні храмові споруди, що збереглися до наших днів. Автор підкреслює: чимало пам’яток перебувають в аварійному стані або неналежно зберігаються. Суго­лосно виступив і відомий мистецтвознавець Володи­мир Тимофієнко: нині ми часто чуємо в новинах, що то в одному, то в іншому місці згорів дерев’яний храм – пам’ятка архітектури, сказав він. Така швидка руйнація призводить до того, що вчені навіть не встигають детально їх дослідити. Зазначалося, що більшість старовинних дерев’яних храмів зберегли­ся за річкою Збруч, однак спостерігається стійка тен­денція до руйнування цих національних скарбів.

А видавництво «Студія Слово» випустило відео­фільм «Дерев’яні храми України. Закарпаття». Ціка­вий момент: знімальна група піднялася високо в гори, аби відзняти церкву, що її доглядають дві останні мешканки села, якого вже немає. Чималу допомогу в створенні фільму надали, зокрема, вже відомий нам Михайло Сірохман та авторка проекту й однойменного сайту Олена Крушинська.

ТАК, СКІФИ МИ, ТАК, АЗІАТИ МИ...

На тлі провалених у нашій країні основних життєзабезпечувальних сфер археологія взага­лі опинилася не те що на периферії – на задвір­ках державної уваги. Розкопки належно не фі­нансуються, тому настав час грабіжників – так званих чорних археологів.

Приміром, як поінформува­ли українські ЗМІ, у березні 2004 року на угорсько-австрійському кордоні було заарештовано киянина, який намагався вивезти 17 жіночих готських прикрас із кримських могильників на суму 2,4 мільйона доларів. До речі, як не звернути ува­гу на те, що наш кордон цінності пройшли?! У буда­пештській квартирі, яку ге­рой пригоди встиг купити, знайшли ще 30 мішків рари­тетів, що мають неабияку культурну та історичну цін­ність, а в київському помеш­канні спритника – величез­ну колекцію антикваріату, унікальні соборні ікони ХVII століття, коштовне церков­не начиння, срібло, старо­винні ордени й нагороди, чималу нумізматичну колек­цію і навіть... незаповнені бланки посвідчень ліквіда­тора Чорнобильської аварії.

Минуло сім років, однак Україна так і не спромоглася повернути додому цю «чор­ну колекцію», повідомляє Новий регіон – Крим. Розкра­дання археологічних пам’яток непокоїть хіба що нау­ковців, зокрема директора Кримського філіалу Інститу­ту сходознавства НАН Украї­ни Олександра Айбабіна. На нараді з цього приводу він із гіркотою зазначив: «Коли директори закордонних му­зеїв показують або надсила­ють каталоги, для нас навіть немає проблеми визначити, з якого ж регіону Криму ці експонати – всі з південно-західного, гірського. Зміню­ються чиновники – і тема за­кривається...» Тим часом не­легально вивезені цінності стали б окрасою «золотого фонду» Кримського краєз­навчого музею.

Стало відомо, що за останні десять років унікальні рари­тети з Криму придбали му­зей Метрополітен у Нью-Йорку, Центральний римсько-германський музей, Британський музей, Ермітаж. А от Лувр, якому теж пропо­нували кримські скарби, взя­ти їх відмовився, бо краде­ного не купує принципово.

В Угорщині спільна експерт­на комісія довела україн­ське походження всіх цін­ностей, що входять до вилу­ченої колекції. Отже, вона має повернутися до Києва. А зрештою – до Криму, де планують розвивати туризм. Європа готова почекати.

СУЧАСНА LOVE STORY

37-річний поляк Томаш Ури­нович вирішив одружитися... з картиною, де зображено ді­вчину його мрії.

Lenta.ru з посиланням на Oddity Central пояснює, що наречений, мовляв, не зу­стрів у реальному житті та­кої жінки, а от у художній галереї, у рамці, – побачив: чарівна дівчина несе кор­зину з білизною. Цікаво, що картину написано ще 1955 року, а Уринович побачив та придбав її 2001-го.

Упродовж десяти років чо­ловік шукав натурницю або самого художника (Антоні Марія Квік). Закоханий по­яснив, що добре розуміє, скільки їй нині може бути років, але хотів би просто посидіти в кав’ярні з жін­кою, яка вразила його уяву, поспілкуватися, розпитати про її життя. На жаль, пошу­ки не дали результатів, і тоді Уринович вирішив одружи­тися зі своєю картиною. Він не впевнений, що в Польщі йому це дозволять, але на­віть якщо й ні – поїде деінде і неодмінно одружиться. Ось така історія кохання.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

05.05.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини