ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«НАЇВНЕ МИСТЕЦТВО» МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО

Українська художниця Марія Примаченко залишила нам безцінний спадок, що викли­кає асоціації, думки та долу­чає до особливого світу – глибинного, поетичного цар­ства казки з її загадковістю та одкровеннями. Вона вчила бачити в усьому красу, її картини викликають відчут­тя нероздільної цілісності природи, всього живого, су­щого на Землі. Тому й бачила вона сенс свого життя в тому, аби творити для людей і «людям на радість».

Протягом місяця в Національ­ному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» прохо­дила ретроспективна виставка «Ма­рія Примаченко. Неосяжне», до екс­позиції якої ввійшли понад 300 творів видатної художниці з колекції Наці­онального музею українського на­родного декоративного мистецтва.

Творчість Марії Примаченко ціліс­на та багатогранна, закорінена у гли­бині віків і спирається на могутній пласт народних естетичних уподо­бань. У її картинах втілені ще язич­ницькі, що знайшли відгук у надрах слов’янської міфології, образи фан­тастичних чудовиськ і птахів. Прима­ченко ніби синтезує до­свід незліченних по­колінь народних майстрів.

Крізь важку не­дугу – поліомієліт, трагедію Другої сві­тової війни, що за­брала у Марії брата й чоловіка, обов’язкову працю в колгоспі, Чорно­бильську катастрофу, яка обпалила її натхненний рідний край, художни­ця пронесла любов до навколишньо­го світу, власне внутрішнє сяйво, що поєднувалося із сильним характером і прагненням творити попри все.

Мистецтвознавці визначають стиль написання її робіт як «наївне мистецтво», що є одним з напрямів примітивізму. Основна ознака цієї художньої стилістики полягає в сві­домому, навмисному спро­щенні художніх засобів, зверненні до різнома­нітних форм примітив­ного мистецтва – на­родної (селянської) та дитячої творчості.

За своє довге творче життя Марія Примаченко створила сотні сюжетних та орнаментальних композицій. Невід’ємною складовою творчого до­робку мисткині були невеликі тексти у вигляді віршів, пісень або поба­жань, які вона розміщувала на зво­ротному боці аркушів. І часом саме вони розкривали художньо значуще навантаження твору.

Фото: mundm.kiev.ua

Музей українського народного декоративного мистецтва

НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ: У ЖИТТІ, ЯК НА ДОВГІЙ НИВІ…

Коли сірі сутінки огорнули військово-морський гарнізон, ми поверталися з тактичних. Уже ко­трий день сіялася надокучлива мжичка зі снігом, неприємно порскаючи в обличчя, проникала холодни­ми краплями за комір промоклих бушлатів, а черевики чвакали по розгаслому чорноземі польового шляхови­ка. Утім, ми, молоді і здорові, зігріті думкою, що через якийсь місяць – «дембель», цього не помічали. А завтра вишикують нас на плацу і командир з’єднання подякує за успішне виконання бойового навчального завдання, а начальник штабу зачитає наказ про нагородження найдостойніших почесними грамотами чи підвищення у військовому званні. Підбадьорюючи моряків, кроку­вав поруч зі мною наш фельдшер Анатолій, з яким по­дружилися ще в навчальному підрозділі. Щирий, добро­зичливий, він завжди розділяв з однополчанами і радо­щі, і печалі військових буднів.

Його доброта, либонь, від того, що нелегке життя вготувала йому доля. Ще в малолітті він спізнав гірко­ту сирітства – батьки загинули в автомобільній аварії. Тож виховувався у дитбудинку, а по закінченні восьми класів продовжив навчання в медучилищі і з дипло­мом фельдшера був призваний на флотську службу. Єдина втіха і розрада Анатолія – рідна по батькові тіт­ка Мотря, котра наодинці коротала віку у віддаленому від райцентру селі і всім серцем горнулася до племін­ника, намагаючись замінити сирітці батьків. Анатолій проводив канікули, вихідні у тітки. А які ніжні листи відсилав їй з флотської служби і з яким нетерпінням чекав кожної звістки з неблизького причорноморсько­го села. А ще – мій друг ділився сокровенним: мовляв, звільнившись у запас, продовжуватиме навчання у медінституті. У вільний час штудіював він фахову лі­тературу, а у гарнізонній вечірній школі поглиблював знання з хімії, біології, фізики...

Зрештою, судилося збутися Анатолієвій мрії – він став студентом лікувального факультету. Ми з ним листувалися, повідомляючи один одному про життєві успіхи і невдачі, юні мрії. Так склалося, що по якімсь часі мені також випало навчатися в місті студентської юності друга. Після занять прогулювалися його вули­цями, скверами і парками. Анатолій познайомив мене зі своєю коханою дівчиною Людмилою – студенткою педіатричного факультету того ж медінституту. Врод­лива, привітна, інтелігентна... І Людмила, й Анатолій ніби народилися для щастя.

Відшуміли студентські роки, урочисто прозвучали зворушливі слова клятви Гіппократа, й Людмила та Ана­толій залишилися за державним розподілом у місті їх­ньої студентської юності – мій друг отримав направлен­ня до хірургічного відділення обласної клінічної лікар­ні, а його кохана – до міської дитячої. Невдовзі молодята стали на весільний рушник. Відтак у щасті, злагоді й вза­єморозумінні потекли розмірені подружні будні. Їх ша­нували хворі, колеги, і в родині все ладналося. Анатолій невдовзі отримав посаду головного хірурга області, а за­тим – заступника завідувача обласного відділу охорони здоров’я. Він блискуче захистив кандидатську дисерта­цію, а Людмила подарувала коханому двох синів – Ан­дрія та Сергійка. Батьки не натішилися дітьми – відмін­ники навчання і в спорті були серед кращих. Здавалося б, чого ще не вистачає для повного щастя. Аж тут раптом новий поворот долі: Анатолія направляють радником до Афганістану, правильніше б сказати, головним хірургом одного з військових шпиталів. Я не раз навідував Люд­милу, намагаючись хоч якось зарадити її тужливій «піс­ні». Ми по кілька разів перечитували й без того зачитані до дірок коротенькі вісточки з далекого Афганістану і кожна закінчувалася оптимістично: «Пригорни і поці­луй за мене синочків. До скорої зустрічі, кохана!..».

(Далі буде)

Валерій МАРЦЕНЮК,

м. Хмельницький

18.03.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини