ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

ЩОДЕННИКИ МАЙДАНУ

20 лютого українці вдруге відзначили скорботну дату – День Героїв Небесної Сотні – пам’ятний день вшануван­ня подвигу учасників Рево­люції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Со­тні. Протести листопада 2013-го – лютого 2014 року знайшли своє відображення у багатьох документальних фільмах, як-от «Зима у вог­ні» режисера Євгена Афіне­євського, «Майдан» режи­сера Сергія Лозниці, «Воля або смерть» режисера Дем’яна Колодія, «Аліса, яка живе в країні війни» режи­серок Аліси Коваленко та Любові Дуракової. Про деякі з них «ПВ» уже розповідали. Віднедавна п’єса про події на Майдані з’явилася й на театральній сцені – у репер­туарі Національного акаде­мічного драматичного теа­тру ім. Івана Франка

«Щоденники Майдану» – це документальна п’єса режисера Ан­дрія Мая, яку напи­сала драматург Наталія Ворожбит. У її створенні брали участь учасники молодого театрального руху «Україн­ська нова драма». Інтерв’ю збирали під час подій на Майдані.

«У п’єсі звучать живі голоси свід­ків, учасників протесту, які ще не знають, що буде завтра. Ми разом із ними дізнаватимемося про побиття студентів, штурм Майдану, про події на Інститутській та Грушевського. Будемо змінюватися разом із героя­ми, перетворюючись з мирних грома­дян на радикальних революціонерів. Заново дивуватимемося вчинкам влади. Будемо разом із героями смія­тися, бо не знатимемо, що буде (було) завтра.

Тепер ми це знаємо, але майже за­були, з чого все починалося, бо, зда­ється, що відтоді минуло багато літ. Але цього не можна забувати», – йдеться в анотації до вистави.

Вистава має за мету нагадати нам самим про себе в ту зиму, допомогти розібратися в собі, у своїх мотиваці­ях, замислитися над майбутнім. Ра­зом із козаками, волонтерами, роз­сердженими матерями, медиками, студентами та митцями – реальними героями цієї вистави.

Олена ОВЕРЧУК, «ПВ»

Фото ft.org.ua

ТВОРЧІСТЬ ЧИТАЧІВ

Пропонуємо вашій увазі уривок з роману «Жар і холод» профспілкового діяча та пе­редплатника газети «Профспілкові вісті» Олександра СИТАРА з Вінниці. Продо­вження. Початок читайте у № 37–38, 50 за 2015 рік та у № 1–2, 3, 5 за 2016 рік.

ТАМ СОЛОВІЮТЬ СОЛОВ’Ї

…Хапнув у мене пакет, роздер, не зламавши сур­гучної печатки.

– А-а, ето Фьодор! Молодец, что вспомніл. Разброса­ло нас, братєц. Война нє убіла, так мір погубіл... А ка­кіє творілі дєла!.. Як поживає мій друг Фьодор? І дру­жина його Галинка? Йди сюди, покажу її фотогра­фію... Випадково знайшов – у Феді з альбома випала...

Зайшли. Помешкання в капітана першого рангу, як мені видалось, не по рангу. Потім сам служив на фло­ті, міг порівняти: не кают-компанія – кубрик.

Сіли. Питає:

– Де шифр? Пакет – секретний...

– А! – схаменувся я. – Сулія!

Кукурудзяний корок вилетів із бутлика як ошпаре­ний. Капітан дістав гранчаки, наповнив по вінця, не розхлюпавши й краплі.

– Ну, матрос-альбатрос, за дружбу. Щоб на березі не журилися. До дна!

Я щось мимрив, казав, що нездужаю, що до такого діла не вчений, а таки довелося пуститися берега – мало не задихнувся. Капітан заявив, що й сам не п’є наодинці, але з другом не випити – послєднєє дєло.

– Так. Або пий, або забирай пакет і шуруй (так і ска­зав: шуруй!) у свою Хохляндію.

На уроках географії нам щось про Голландію каза­ли, але я здогадався, що мені не туди. І грошей на поїзд катма. Шурувати на лижах? А з чим? І до кого? П’ю...

Занюхали, загризли сухариками. Пам’ятаю, розку­порена баночка кільки на столі стояла...

Отямився на світанку. Може, й увечері – у Печорі навесні й серед ночі ясно. Голова – баняк, у роті ніби горобці ночували…

Іван Михайлович співчуває:

– Понятно... Опохмеліться надо – і всьо пройдьот. Протівно, конєшно, но бєз етого нікак ніззя.

Підсмажили цілу пательню картоплі; тітка Клава, сусідка, принесла квашенини – капусти, огірків. Я за­тис носа пальцями, ковтнув самогонки, а воно – на­зад. Ледве втримав. А таки розвиднілось...

– Опит і практіка – вєлікоє дело, – крекнув Іван Михай­лович, перехиливши гранчак. – Учісь, пока я жив, пєхота...

Бурячанка невдовзі скінчилася. Почали розбирати­ся, що й до чого.

Тітка Клава вичитала сусідові за те, що сам п’є, ще й чужу дитину примушує. Заштовхала чоловіка у ванну, мабуть, що й скупала, а може, сама й поголи­ла, бо капітан явився звідти червоний як рак. Де й по­ділися вуса з бородою, щоки голі, аж сині.

Клава вийшла з ванної з таким виглядом, ніби ви­грала в лотерею…

– Глянь, Сашко, який єнерал!

Справді, є на що подивитися, не пірат – адмірал! Високий, ставний, поважний, хоч флотом командуй. А тітка Клава, замашна молодиця років тридцяти, читає йому молебень.

– Через цю оковиту, Саша, – тлумачить мені, – в нього можуть відібрати звання, перестануть випла­чувати пенсію. І що тоді, кому він буде потрібен?

Але поки вони вовтузилися у ванній, я вже встиг прочитати залишеного на столі листа з розірваного «секретного» пакета.

«Дорогий мій друже, бойовий командире! Прийми мого земляка з України як сина. Батько його, фронтовик, помер від ран. Приглянь за хлопцем. З ним посилаю привіт. Ка­лібровка своя, домашня. Перевірено: горить, а не палить... хіба що трохи – на другий день. А згадується багато. І ти згадай свого друга Федю Мельника. Разом фашиста били, разом дівчат любили. Кого зустрінеш, цілуй за двох».

Далі буде.

28.02.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини