ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

КРИМСЬКІ СТЕЖКИ

Стежка. Цей образ одночас­но виник і в проекті АртПоля, й у фільмі Вінсента Муна без жодних спеціальних домов­леностей. Можливо, тому що й українські художники, і французький режисер роз­повідають про Крим, а отже – про існування непростих і завжди особистих стежок, що здатні вивести з темряви. Завдяки музиці, орнаментам, традиціям і довірі.

30 січня в Києві у музеї ім. Івана Гончара презен­тували проект «Крим­ські стежки». У рамках заходу відбулося представлення про­екту «Стежка» агенції АртПоле та по­каз фільму «Кримські стежки» фран­цузького режисера Вінсента Муна.

Ініціатива агенції АртПоле по­кликана підтримувати постійний зв’язок із Кримом. За словами орга­нізаторів, коли дискусії зайшли у глухий кут, художники зна­йшли вихід (точніше стежку) – взятися за фарби й створити візуальні нагадування про півострів у публічних просто­рах різних міст.

Відправною точкою стали кримськотатарські орнаменти у виконанні відомого кераміста Рус­тема Скібіна. Проект стартував у Києві після того, як його підтрима­ли на Спільнокошті. Орнаменти опрацьовував польський стріт-артист Артур Вабік. Навесні АртПо­ле планує продовжити Стежку – за­кінчити розписи в Бердянську й Вінниці та ви­рушити до ін­ших міст. У найближчих планах – Чер­нівці, Львів, Варшава, а далі Мюнхен, Париж, Барселона, Ліса­бон... Аби обійти навколо світу, роз­повісти про Крим і повернутися на свій півострів.

«Кримські стежки» – фільм Він­сента Муна, незалежного французь­кого режисера, відомого своїм доку­ментальним музичним відео. Режи­сер побував в Україні, де зняв кілька відео з етноквартетом «ДахаБраха», одеськими музикантами, що співа­ють на ідиш, і цілу серію про Крим. Сюжети з півострова склалися в по­внометражний фільм – про тради­ційну музику народів Криму, музич­ний портрет дивовижної землі, де є місце пісням та мелодіям крим­ських татар, греків, болгар, вірме­нів, кримчаків. Фільм, знятий про музику тих, хто був депортований у часи Другої світової й повернувся, зараз набуває нового звучання.

ТВОРЧІСТЬ ЧИТАЧІВ

Представляємо вашій увазі уривок з ро­ману «Жар і холод» профспілкового дія­ча та передплатника газети «Профспіл­кові вісті» Олександра СИТАРА з Вінниці. Продовження. Початок читайте у № 37– 38, 50 за 2015 рік та у № 1–2, 3 за 2016 рік.

У СИКТИВКАРІ

Відбував покарання у таборі в Сиктивкарі. За ним, як дружина декабриста, подалася на північ Ганнуся зі своєю Нанулі. Якось влаштувалася на кухню в та­бірну їдальню.

А колонія – це такий великий колгосп. Тільки й того, що начальство при зброї і «колгоспники» ходять строєм.

У начальника колонії велика сім’я. Знадобилася наймичка на підмогу дружині. Чепурна, беручка, ро­ботяща і вміла кухарка Ганя якраз підійшла. З нею зачастив до господи начальника і її чоловік, який і сокирою вправно орудував, і в столярній справі куме­кав. Ще й як! Умеблював кабінети начальника та його заступника від підлоги до стелі... «Краснодєрєвщік»! У домі начальника теж усе блищало, крутилось, вер­тілось, пахло кедром, сосною, ялиною, лаком. Спору­див фінську баню, таку, що не сором при нагоді й ге­нерала запросити попаритись. Шкода було відпуска­ти такого майстра, але заслужив – звільнили дочасно. Це в колгоспі ти засуджений пожиттєво, а в тюрмі, бач, своє відбув – і з чистою совістю на свободу.

НА ПОКЛИК ПІВДНЯ

Як такий, що повністю виправився, Володимир Афонін отримав з тюрми направлення на навчання. Курси чергових по станції в місті Орел, служба на станції Печора, від начальства одні лиш подяки. А вже після мого приїзду – переведення на станцію Ти­хорєцька у благодатний Краснодарський край...

Афоніни подалися на південь.

А я ж лише подружився з їхньою дочкою Нанулі!

Нишком цілувалися, поки на патефоні крутилася платівка. Мама, Ганна Василівна, завжди стояла на чатах. Тільки платівку дограли, як вона на порозі, ніби щось забула у кімнаті в дочки. Голку з ниткою чи якусь подушечку. Чи до чаю запросить, чи гарбу­зових зернят подасть...

Але ж яке воно солодке й терпке, це перше, справ­жнє, юнацьке, палке, але недосяжне, нездійсненне ко­хання!.. Якби ж ми зійшлися, як би склалось життя? Хай би й на півночі, де завжди зима. А сімейне гніз­дечко тепле. Не світяться – світять вікна, сонця не ви­дно – сяють, сіяють небеса...

ТАМ СОЛОВІЮТЬ СОЛОВ’Ї

Знайшов я і вулицю, і дім, і квартиру, що вказані на «секретнім» пакеті. Стукаю. Чекаю. Гупаю кулаками, б’ю ногами у двері капітана першого рангу Івана Ми­хайловича Соловйова. Тиша. Сплять чи нікого нема? Так чи інак, а мушу стояти, чи сидіти, чи лежати тут, під дверима: куди мені йти? Відсидів години зо дві, оком не змигнув. Чую, хтось за дверима ворушиться. Стукаю. Відчиняють. Аж відсахнувся! Таке волохате, якого бачив лише на картинці, приклало голову до одвірка:

– Хто такой? Хто пріслал? Почєму нє дайош по­спать?

А пакет у мене напоготові.

– Дозвольте звернутися до товариша капітана першо­го рангу Соловйова! – руку приклав до голови, як нас, пі­онерів, учили. – Йому пакет. Секретний. Від товариша Федора Мельника. Особисто в руки. Вам не дам.

– Встать! Смірно! – скомандував волохатий і ви­струнчився на порозі. – С кєм разговаріваєш, подлєц? Я – граф! Ну... із бивших... То й що? Сталін гегнув. А я голубих кровєй капітан Соловйов, хоч контужений, а стою. Можетє мєня ліцезрєть...

Далі буде.

07.02.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини