ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

ДОБРА ТРАДИЦІЯ – ЩЕДРУВАТИ

Доброю традицією у Закар­патській обласній раді профспілок стала колектив­на зустріч-вітання напере­додні Нового року.

З теплими словами привітання з Новим 2016 роком та Різдвом Христовим до працівників об­ласних організацій галузевих профспілок, облпрофради, виконав­чих дирекцій Фонду соцстраху звер­нулися голова Закарпатської облас­ної ради профспілок Володимир Фленько і директор виконавчої ди­рекції обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасо­вої втрати працездатності Ігор Сегляник.

До працівників профспілок та Фонду соцстраху завітали юні ще­друвальники Закарпатського облас­ного Будинку культури профспілок (директор Ганна Табакович), які під керівництвом Тетяни Бабець підго­тували цікаву новорічно-різдвяну програму – з Дідом Морозом і Снігу­ронькою. Особливо запам’ятався но­мер у виконанні наймолодшої учас­ниці Софійки Фабіан.

Кожному з юних щедрувальників профспілкового закладу культури Володимир Фленько та Ігор Сегля­ник вручили новорічні подарунки.

Колядники Будинку культури профспілок також побували в облас­них організаціях профспілок праців­ників освіти і науки (Тетяна Повха­нич), охорони здоров’я (Володимир Турок), інших галузей.

Сергій БАРАНЧИКОВ,

завідувач відділу організаційно- гуманітарної роботи Закарпатської облпрофради

ФОТО автора

• ТВОРЧІСТЬ ЧИТАЧІВ

Представляємо вашій увазі уривок з ро­ману «Жар і холод» профспілкового дія­ча та передплатника газети «Профспіл­кові вісті» Олександра СИТАРА з Вінниці.

Продовження. Початок у № 37–38, 50.

III. ДЕ НАС НЕМА

КРАСНА І ЧЕРВОНА

Аж ось Москва. Люди сірі в чорному: траур, креп… Їх покинув напризволяще безсмертний і всемогутній «вождь усіх часів і народів», а водно­час ніби й товариш, Сталін…

Красна площа, Кремль, мавзолей... Цього я не поба­чив. Зате побачив московське метро, переїжджаю­чи з Київського вокзалу на Ярославський. Сила, міць, краса, щоправда, похмура, якась потойбічна, давка. Все гуде, двиготить, наче стогне. Ніби веле­тенські жорна ковтають людей, перемелюють і ви­пихають на вулицю, знічених і пониклих.

Потяг прибув на станцію Печора точно за розкла­дом – о першій годині тридцять п’ять хвилин. Глуха ніч, а виднося, хоч голки збирай. Місяць не світить, а небо сяє, переливається, всіма барвами виграє. Північне сяйво!

ПОРОЖНЬО, А ЛЮДНО

На пероні порожньо. Черговий по станції у черво­ному кашкеті з жезлом у руці підійшов до мене, звелів йти з ним до робочого кабінету. Прискі­пливо перевірив вміст моєї фанерної валізи, май­стерно збитої колгоспним теслею за могорич, де­тально розпитував, звідки їду, до кого. Мама по­клала мені в дорогу пряники, кусень старого по­жовклого сала, по парі головок часнику та цибу­лі, білу редьку, три морквини і сіль у пачці від сірників.

Лежав у чемодані й секретний пакет для капіта­на, запечатаний сургучем, а ще дволітрова сулія самогону, заткана качаном кукурудзи. Федір Ма­карович в напутньому слові сказав, що ця штука «може зробити погоду». Я не вірив. На півночі по­года холодна, і ради на те нема.

Черговий по станції Володимир Петрович Афонін, скінчивши офіційну частину зустрічі незваного гостя, пом’якшав, говорив тепліше, повчально-по­блажливим тоном звелів нікуди не рипатися з його кабінету, бо ніч і на півночі має свої права.

«От які люди на півночі, – подумалося мені. – Наче й суворі, а добрі».

ПЕЧОРІН СНИВСЯ...

Вранці розбудив мене, бо я таки придавив кома­рика на його робочому столі.

– Ходімо поснідаємо. Ганна Василівна, моя дру­жина, як узнала, що в мене гість, розстаралася, підкинула дещо. Зараз підігріємо на буржуйці котлетки, варенички з чорницями та бруснікою приголубимо…

Слухаю, а нічого сказати не можу: повен рот сли­ни набігло – не проковтнути. Вдома й на великі свята не завжди котлетами розговлялися.

– Їж, їж, – припрошував мій благодійник. – На Укра­їні таких ягід нема. Знаю, я служив у ваших краях. Заваримо свого чаю – і корисний, і літом пахне. Сам трави збирав, сам сушив. А літо у нас коротке – всього тільки місяць ходить сонце колами. Це у вас, на півдні, благодать. І що тебе з дому випхало?

Скажеш злидні, то ж не повірить, бо – благодать. Розказую делікатно, обережно, потроху про все. Ніхто мене за язик не тягнув, а непомітно для себе повідав чужому чоловікові більше, ніж рід­ному батькові міг би розповісти.

Щоправда, й Володимир Петрович довірливо роз­повів чимало чого про себе.

18.01.2016

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини