ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

НАЙБІЛЬША ВИШИВАНКА У СВІТІ

Вісімнадцять поверхів на столичному бульварі Лесі Українки, 36б перетворили­ся на картину, що прослав­ляє красу та жіночність українок.

На настінному муралі австра­лійського художника Гвідо Ван Хелтена зображено най­більшу на сьогодні вишиван­ку у світі. Робота над неймовірним графіті тривала два тижні і не при­пинялася ані в дощ, ані в холод. За процесом його створення можна було спостерігати в соціальній мере­жі, на сторінках художника Гвідо Ван Хелтена та куратора проекту Street City Art Гео Лероса. Гвідо Ван Хелтен був приємно вражений укра­їнською гостинністю – люди з вікон будинку, на якому він працював, турботливо напували його гарячим чаєм: «І нічого страшного, що це 18-й поверх. Київ, він такий».

Жителі Києва у захваті від неймо­вірного графіті австралійського ху­дожника. Варто зазначити, що дівчина у вишиванці – не перша робота Гвідо Ван Хелтена в Україні. Влітку цього року він створив мурал «Кон­валія» на фасаді одного з будинків поблизу Золотих Воріт, присвячений Лесі Українці та її поезії «Конвалія».

Загалом автори проекту Street City Art, створюючи під небом Києва справжнє мистецтво і прикрашаючи портретами українців фасади будин­ків, нагадують кожному, що місто – це люди, а не стіни.

Олена ОВЕРЧУК, «ПВ»

ФОТО guidovanhelten.com

Спостерігайте за тим, як у Києві з’являються нові мурали, за допомогою інтерактивної мапи kyivmural.com. Протя­гом 2014–2015 років художники з України, Іспанії, Аргентини, Австралії, Німеччини, Британії та Португалії прикрасили мура­лами понад 30 будинків. Мурали стали справжньою прикрасою Києва і мають усі шанси стати його новою візитівкою.

III. ДЕ НАС НЕМА

Представляємо вашій увазі уривок із роману «Жар і холод» профспілкового діяча та передплатника газети «Проф­спілкові вісті» Олександра СИТАРА.

Продовження. Початок у № 37–38.

ДАЛЕЧЕНЬКО ВІД ЖМЕРИНКИ

Для хлопця з віддаленого села станція Бар ввижалася брамою у великий світ. А тут дядя Мітя везе мене в Жмеринку. Жмеринський дві­рець, тобто вокзал – казковий палац на перехрес­ті всіх світових доріг. Я аж рота роззявив, коли ми підкотили бричкою до парадного під’їзду. Оце так сила! І радісно, й лячно: перони, паровози, ва­гони... А людей!.. Як бджіл у вулику. Сновигають туди-сюди з торбами, мішками, фанерними чемо­данами, у декого навіть картонні валізи з блиску­чими защібками й оббитими залізом ріжками.

Він знайшов для мене попутників. Пилип Мат­війович з дружиною Феклою їхали аж до самої Воркути. Вагон купейний, а люди і сидять, і ле­жать на верхніх полицях, і стоять у коридорі, в тамбурі. Куди вони їдуть? За чим? Невже так, як я: чим далі, тим краще...

МІРА ДОВІРИ

Зрештою всілися. Пилип Матвійович з дружи­ною Феклою приїздив у відпустку на батьківщи­ну в село Котюжани Вінницької області. Кілька років тому він завербувався на шахту. Так само по вербовці приїхала до Воркути і тітка Фекла з Казані. Пилип Матвійович від простого прохід­ника виріс до посади головного маркшейдера шахти «Воркутинська», Феклуша (так він нази­вав дружину) працювала офіціанткою в робітни­чій їдальні. Там і познайомилися: замовив сим­патичній пампушечці два обіди, розрахувався, а подати звелів лиш один, решта – задаток на май­бутнє. Не прогадав. Через тиждень зіграли шах­тарське весілля. Народили дві дочки й сина.

Дядькові Пилипу не сиділось на місці. Раз за разом виходив на перекур. Зрештою витягнув і мене, дав грошей купити в ресторані чвертку.

– Феклуші не скажемо, – шепнув на вухо. – Ти будеш нас пригощати, і їй наллєш. Не відмовить­ся, якщо на дурняк.

Не знаю, чи Феклуша повірила, що я при гро­шах, але нам компанію склала. Дорога далека – тільки до Москви більше тисячі кілометрів, а від зоряної столиці до міста Печора десь коло двох тисяч. Дві доби в дорозі. Грали в підкидного – в дурня…

19.12.2015

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини