СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Я, ти, він, вона – і зовсім інші

У середині квітня в Києві презентували ціка­ву фотоекспозицію «Звідки приходить час» – близько 90 фотографій. Перед тим фото­виставка побувала у Празі, а ще раніше – об’їздила пів-Росії, Крим, Казахстан, При­балтику, дійшла до Канади й Куби. І повсюд­но збирала десятки, сотні відвідувачів – зацікав­лених, допитливих, вдячних. «Фокус» тут не в самих фотографіях, мистецьки вправних біль­ше чи менше: зрештою, цифрова оптика нині є скрізь і добре фотографують навіть школярі. Весь сенс – у сюжетах. Не в тому, як сфотографо­вано, а ким, де, чому...

Фотознімки зроблені учасниками двох полярних експедицій, які відбулися 2005 року. Сюжети – краєвиди Північного та Південного полюсів: захід сонця над сніговою пустелею, білі ведмеді, ба­гато снігу й крижин, засніжені плеса океану, побут полярників, споряджувальна й пересувна техні­ка тощо. І, звісно ж, натхненні обличчя героїв виставки, які здійснили експедиції на крайні точки планети менше ніж за півроку. Справді, атмосфера, що панує на земних полюсах, відчувається. Та головна «інтри­га» в тому, що обидві нелегкі подорожі-випробування надихнула – і взяла в них якнайактивнішу участь – жінка.

Ідеологом експедицій до полюсів Землі була ро­сійський учений Євдо­кія Марченко – доктор наук, астроном, член Міжнародної академії письменників і публіцис­тів. Предметом її науко­вих, філософських і пое­тичних розвідок, головною ідеєю є така неординарна субстанція, як час. У Росії саме Є. Марченко вважа­ється фундатором знань про час. За її словами, люди на планеті здебіль­шого сприймають його від­сторонено, споглядально. Але нова енергія прийде лише з часу, і новий про­стір постане лише із часу.

...Наприкінці серпня – на початку вересня 2005-го 88 дослідників на чолі з Мар­ченко на криголамі «Ямал» підійшли до найпівнічні­шої точки Землі, відвідали численні острови, літали на вертольотах. Північний полюс – точка, де пересіка­ються всі меридіани, з’єднуються всі часові поя­си. Час, «розподілений» по планеті, тут сконцентрова­ний і відчутний, у цій точці Землі немає поняття «за місцевим часом»: усі пояси можна обійти за лічені се­кунди. А 19 грудня того ж року літак доставив коман­ду Є. Марченко на Півден­ний полюс. Його позначено дзеркальною кулею на під­ставці, а навколо – прапори держав, які підписали Пакт про мирне використання материка Антарктида. Тут теж наявна певна «позача­совість», але на відміну від Північного полюса, коли людина ніби «над плане­тою», на Південному ця по­зачасовість психологічно важка, бо людині доводить­ся ніби «підіймати» земну кулю й «вивільняти» мозок. Проте саме цю подорож Є. Марченко назвала «експедицією у майбутнє, яке людина може закласти власноруч».

Третя експедиція відбу­лася наступного року: лі­так «Гольфстрім» облетів Землю по екватору. Тож Єв­докія Марченко перевірила й розширила свої знання про час як такий. А крім того, як астроном вона впродовж багатьох років вивчала вплив космічних полів на життя Землі. В ре­зультаті започаткувала на­уку ритмологію, оскільки ритм – універсальний за­кон Всесвіту.

Виявляється, це справді так, бо зорі «продуку­ють» та випромінюють час. Хто-хто, а фізик-астроном Євдокія Марченко знає це напевне, бо все свідоме життя провела серед зір. Загалом праці Є. Марченко з ритмології (а їх сотні) осягну­ти нелегко, навіть людині освіченій, яка до того ж стає вельми старанним учнем. І хоча в кінцевому підсумку теорія зводиться до зрозумілих і кон­кретних порад – вони все одно вражають уяву. І це почуття, близьке до шоку, значно посилюєть­ся, коли, наслідуючи приписи ритмології, людина переконується, що її світ кардинально перетво­рився. Підкорятися зорям, вважає Марченко, на­багато корисніше, ніж опиратися їм. Тому горо­скопи – нешкідливі, шкода тільки, що здебільшо­го вони «довільні».

МИТЕ, ЗУПИНИСЬ!

Фотомистецтво в Україні має давню й славну історію. Серед визнаних майстрів – фотоху­дожник і кінематографіст Альфред Федецький (нар. 1857 року). Він мав у Харкові надзвичайно популярне фотоательє, де побували П. Чайков­ський, М. Садовський, М. Заньковецька, М. Кро­пивницький та багато інших відомих людей.

А видатний художник І. Ай­вазовський просто-таки за­хоплювався мистецтвом А.  Федецького. Так, талант, хист. Чимало дав юнакові Віденський фотографічний інститут, який справедливо вважався одним із кращих у світі. Але Федецький уза­галі був неймовірно твор­чою людиною. Він цікавив­ся різноманітними техніч­ними винаходами, багато експериментував у галузі рентгенівської фотографії та звукозапису, опанував технологію кольорового та рельєфного знімку, а також різні методи нанесення фо­тозображення на тканину, шкіру, порцеляну. Врешті-решт, першим у царській Росії здійснив кінозйомку.

Вже після закінчення на­вчання Альфред Федецький вирішив, що влаштує собі «післядипломну освіту» у славетного Влодзімежа Ви­соцького у Києві, серед ро­біт якого – Леся Українка в народному строї, Олена Пчілка, Іван Франко з дру­жиною... Загалом же фото­салон В. Висоцького на Хре­щатику був водночас і сало­ном літературним, бо госпо­дар – поет, представник ро­мантичної «української гіл­ки» у польській поезії.

Влодзімеж Висоцький став для А. Федецького фаховим наставником і духовним учителем, настанови якого він пам’ятав і у Харкові, де врешті-решт оселився на­завжди. Портретні зйомки, за принципом художнього вирішення близькі до жи­вопису, жанрові композиції та фотокраєвиди Федець­кого багаторазово і з вели­ким успіхом експонувалися на вітчизняних та зарубіж­них виставках, публікува­лися у журналах, тиражува­лися у вигляді планшетів. І навіть художники перено­сили їх у станковий живо­пис. Чутки про чарівного майстра ширилися не лише в Росії, а й у Європі.

Жив собі молодий американський солдат Уїльям Кляйн, який мріяв про кар’єру художника і скуль­птора. Десь у п’ятдесяті роки минулого століт­тя він виграв у карти свою першу фотокамеру. З цього, власне, все й почалося. Кляйн став одним з найбільш затребуваних і популярних фотогра­фів, а несподіваний виграш – камертоном подаль­шого підходу майстра до фотографування: його понад усе приваблюють випадковості.

У 1989 році Уїльяму Кляйну спала на думку ідея цікаво­го проекту: він звернувся до іменитих колег із про­ханням дістати з особистих архівів великі аркуші кон­тактів – контрольних від­битків – і розповісти, як на­роджувалися їхні кращі знімки, чому обрали для пу­блікації саме цей кадр, а не майже такий самий, сусід­ній, зроблений секундою раніше чи пізніше. На за­клик Кляйна відгукнулися фотографи-класики з усьо­го світу, майстри соціально­го і воєнного репортажу, жанрового фото, фотопор­трета, художньої, експери­ментальної, еротичної фо­тографії. Так народився до­кументальний цикл кіносю­жетів «Контрольні відбит­ки», що став підручником вершин професії для міль­йонів фотографів, у тому числі й аматорів. А для тих, хто просто любить фотогра­фію, – кіноальбомом, де зі­брано кращі роботи кра­щих фотохудожників світу. Цей документальний цикл, що демонструється з на­вчальною метою у числен­них творчих майстернях різних країн, – найбільш славетний та престижний із сотень фільмів, присвяче­них фотомистецтву.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

28.04.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини