ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

СИЛА НЕСКОРЕНИХ

Президент також наголосив, що захист Вітчизни став справою усіх українців, тому День захисника України, який ого­лошено вихідним, має стати всенарод­ним святом, таким значимим, як Різдво, Великдень чи День незалежності.

З 1999 року свято Покрови, відповідно до Указу Президента, відзначається ще й як День українського козацтва. За однією з легенд, цього дня військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу центр православ’я – Константинополь, намага­ючись захопити місто. Мешканці столиці Візантії в палкій молитві звернулись до Богородиці з проханням про порятунок. І Богородиця, за оповідями, з’явилася пе­ред людьми та вкрила своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити їх.

ЗВИЧАЇ НАШОГО НАРОДУ

Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває землю або листям, або снігом. До Покрови завершувався пе­ріод сватань і приготування до весіль, що починався після Першої Пречистої. До початку жовтня закінчуються всі най­важливіші сільськогосподарські роботи на землі. Зібраний урожай та більш-менш вільний час дозволяють відгуляти весіл­ля. Це найблагодатніша пора для весіль­них свят, початку вечорниць. Звідси бе­руть свій початок весільні осінні тижні. Згодом, під впливом християнства, вини­кла традиція, що дівчата, які бажали взя­ти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови в церкві і помолитися: «Свята Покрівонько, покрий мені голі­воньку». Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль. Сніг дає привід порівнювати сніговий покрив з весільним покривалом, тому в багатьох народів, зокрема й у слов’ян, фата вважа­лася дуже важливою весільною оздобою.

Олена ОВЕРЧУК, «ПВ

ТВОРЧІСТЬ ЧИТАЧІВ «ПВ»

Представляємо вашій увазі уривок з роману «Жар і холод» профспілкового діяча та пе­редплатника газети «Проф­спілкові вісті» Олександра СИТАРА з м. Вінниці.

Продовження. Початок у № 37–38

НА ВАСИЛЯ З МАЛАНКИ

На старий Новий рік 14 січня 1936-го в хаті Ситарів-Кришта­лів почувся крик немовляти. Бабця Собчиха – повитуха-пу­порізка, одна на все село – допомагала «вилупитися» на світ Божий маленько­му карапузові, якого охрестили Олек­сандром, назвали Сашком. Це – я.

Жили, як за Шевченка, щоб не згаду­вати проти ночі Миколу Кривавого та інших вусатих. Мати мусила від­робити мінімум трудоднів, як на пан­щині: жала жито, пшеницю, крутила перевесла, в’язала сніпки, складала в копи. Мене клали спати в снопи, на свіжім повітрі. Щоб не відволікав до­рослих від суспільно-корисної праці, до ротика в дрантячку запихали м’якушечку хліба з… маковинняч­ком. Мама хвалилася бабусі, що хлопчик її спокійний, їсти не про­сить, спить і спить…

ТРОХИМІВ СТОВП

До війни директором школи в Гулях працював Трохим Пас­тушенко, батько відомого українського письменника Леоніда Пастушенка. Я ще до школи не ходив, зранку грався на вулиці коло хати. Йде Пастушенко.

– Здрастуй, Сашо. Мама вдома? Хочу зайти. А ти що робиш?

– Дивлюся на стовпи.

– А ти бачиш, що стовп цей падає?

– Ні, – кажу. – Тільки дроти гойдаються.

– Не туди дивишся. Підійди ближче, обніми стовпа.

Я послухався. Обхопив стовпа рука­ми, дивлюся вгору: справді, ніби хи­тається.

– Тримай, щоб не впав. Я піду на кол­госп, знайду, чим підперти. І цукерків тобі принесу.

Стою. Мама десь у городі чи в полі. Ні­кому до мене діла нема. А дядька Тро­хима не видно. Десь аж по обіді чала­пає. Зиркнув на мене і – через дорогу, в «коперацію». Вже несе кульок цукер­ків. Дає. Але ж я стовпа тримаю.

– Сашо, відпускай.

– Боюся... Впаде!

– Я потримаю, – прихилився до стовпа плечем.

Аж тоді мені попустило. Взяв цукерки і – шасть додому.

17.10.2015

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини