На перший погляд... на другий...
Часом дістаєш цікаву інформацію про певного митця або письменника
– і вже хочеться неодмінно познайомитися з його творами. Самостійно відчути,
поспостерігати й проаналізувати все те, що знаєш теоретично, – порухи творчої думки,
методи і прийоми їхнього втілення. А трапляється й навпаки: захоплює щось із творчого
доробку митця – й тоді мусиш дізнатися про нього самого: де жив, у кого навчався,
чим «дихав», як «дійшов до життя такого», як то кажуть. Ось так сталося в мене
щодо творчості суперталановитого українського художника Олега Шупляка.
Спочатку про незвичайні картини. Приміром, чудовий пейзаж, хатки,
дерева, річечка, людські фігури тощо – й раптом, вдивляючись уважніше, зауважуєш,
що з тих деталей виразно проступає людське обличчя. А хатки, дерева й постаті
– то є ті чи інші риси обличчя – очі, брови, ніс тощо, – причому лиця знайомого,
впізнаваного (когось із великих світу цього)! І ти вже наче не бачиш пейзажу,
не бачиш «картинки», а тільки цей портрет, вимальований природно, ненав’язливо,
переконливо. Так само зненацька може відкритися твоєму зорові й фігура, зрозумілий
предмет тощо.
Олег Шупляк має в доробку понад шість десятків подібних картин.
Називає їх «двовзори». Ну так, бо в одній картині немовби дві. Але «позирати»
часом доводиться набагато більше разів, ніж «двічі», аж поки те осяяння не дійде
до тебе, а тоді в захопленні дивуєшся: як то так сталося, що одразу не помітив?!
Олег Шупляк – художник надзвичайно обдарований і хоч там як,
а передусім реаліст, гранично уважний до кожної деталі, яку вимальовує достеменно
й із любов’ю. При всьому тому експерти називають Шупляка українським Сальвадором
Далі (uamodna.com). І не випадково, оскільки саме цей жанр найбільше вплинув на
його становлення як художника, про що сам майстер і казав: «Студентом я побачив
репродукцію полотна Далі «Невільницький ринок з незримим бюстом Вольтера», де за
силуетами людей проглядався портрет письменника. Це мене вразило, я зрозумів: образотворче
мистецтво не зобов’язане просто відображати, воно може творити чудеса»
(uamodna.com). Так, є й у нього свої Вольтер і Суворов, і Лев Толстой, і Далі, й
Гоголь, і навіть Фрейд... А найбільше, над усе – портрети Тараса Шевченка. Зображення
Кобзаря – взагалі особлива тема у творчості митця. Саме роботи з цієї серії, писав
«День», прикрашали сцену на майдані Незалежності під час Революції Гідності.
Пишуть, що оптичні ілюзії, ігри розуму, художній обман зору
– улюблені прийоми митця. А ще – асоціативний символізм, постмодернізм, абстракціонізм.
Може, й так, а втім, хто його знає? Принаймні «малювальник» він видатний, тож,
мабуть, і має право й на якусь дещицю «математики», й на нічим не скутий вільний
політ. Проте я сказала б, що в його роботах є загадка, тест, головоломка, запрошення
до надуважної споглядальності, є така собі своєрідна гра із глядачем у «здогадайся,
побач, зрозумій». Чи можна ці роботи назвати креативними? Їй-право, знову ж таки
не впевнена. Є сенс процитувати статтю, вміщену на uamodna.com: «Особливої назви
цей жанр поки що не має. Він належить до сюрреалізму, хоча насправді це щось нове,
щось інше. Якщо зазирнути до історії, ілюзії у живописі можна датувати десь
XVI століттям... Та й Сальвадор Далі не нехтував такою цікавою технікою». Отже,
«двовзір» – це в принципі не відкриття у живописі, інша річ, як використовує подібну
можливість художник, як працює його творча уява, кого, що і як він бачить внутрішнім
своїм зором. Олег Шупляк у цьому разі навіть не те що на висоті – на високій височині.
Олег Шупляк живе в містечку Бережани на Тернопільщині. За фахом
він архітектор, проте давно викладає малювання та живопис – починав у школі в
рідному селі (народився 23 вересня 1967-го в с. Біще Бережанського району), потім
у художній школі в Бережанах. Має чималий доробок традиційного живопису, захоплюється
церковним розписом, а все ж стихією своєю вважає, як сам каже, «картини з подвійним
сенсом». Тобто виходить – сюрреалізм. Звісно, це щось нетрадиційне, але «вгадування»
подвійного сенсу все-таки не виводить ані автора, ані глядача за рамки здорового,
адекватного, просто-таки традиційного мислення, щоправда, позначеного вигадливістю,
метикуватістю, спостережливістю й художнім чуттям. Не більше, не менше.
Член Національної спілки художників України, лауреат премії
ім. Михайла Бойчука (2014), автор офіційного логотипу до 200-річчя народження Тараса
Шевченка українець Олег Шупляк неодноразово брав участь у зарубіжних виставках,
у тому числі в Нью-Йорку, в Ноттінгемі (Велика Британія), в багатьох інших містах
на заході й сході. Як людина справді високоталановита, Олег Шупляк – дуже скромний
і, схоже, взагалі тяжіє до такого собі відлюдництва. Та його на батьківщині, в
Україні, безперечно, знають, цінують і поважають і часто запрошують з експозиціями
та майстер-класами до галерей сучасного мистецтва.
...Ну, й, зрештою, лишається тільки додати розтиражоване (самі
розумієте!): краще один раз побачити, ніж сто разів почути (чи почитати). Еге ж?
Етно – музика сучасна
Така заява, що її озвучила лідер гурту «Правиця» Марта Любчик,
свідчить, що настав, скажімо так, час Х, коли український меломан, якщо він хоче
бути поціновувачем сучасним, грамотним і шанованим, має переглянути своє ставлення
до етно- і неофольк-музики. Музичний ринок нестримно розвивається, й українські
музиканти, надзвичайно чуйні до всіх сучасних музичних тенденцій, водночас розуміють,
що «шалений світ», який уже досхочу «навідривався» на всьому урбаністично-модно-модерновому,
помітно тяжіє до джерел і ритмів, які вирощували ту чи ту націю, дарували їй фізичне
й моральне здоров’я, схильність передусім до всього рідного, сенс та успіх життєдіяльності.
Так чи інакше, а word music світ цінує, вітає, плекає зірок, а на наших теренах
подібний музичний продукт (якого багато – і прецікавого) ще не став затребуваним
явищем, іще не сприймається як щось по-справжньому цінне й сучасне.
Про це, як пише i-pro.kiev.ua, із сумом кажуть Євген Павлюковський,
лідер гурту Postsense, продюсер Всеукраїнської музичної збірки «Млин» («Нам треба
вчитися ідентифікувати, сприймати і цінувати своє»); Марта Любчик («Етно треба змішувати
з усім, що твориться у сучасній музичній культурі України. І тоді матимемо результат»);
лідер гурту «Гайдамаки» Олександр Ярмола («Нічого нового вигадувати не треба. Для
того, щоб наша етномузика сприймалася в Україні і за кордоном, вона має бути якісна,
сучасна і прогресивна»).
Не лише музичний світ не стоїть на місці, а й український музикант,
пише Ірина Павлюковська (там само). «Рок, джаз, інді, фольк – у нашій музиці представлено
все і всього насправді вдосталь. Інша річ, що продукту іноді буває більше, ніж споживача.
Як це у випадку з етно- та неофольк- музикою».
А мати жде...
Курортний Хмільник, що на Вінниччині, – провідний та єдиний радоновий
курорт України (hmilnyk.osp-ua.info), чисте, екологічне, чарівне місто, а в ньому
доброзичливі мешканці, мальовниче довкілля. І, до слова, видатний сучасний український
поет Микола Луків, який родом із села Куманівці Хмільницького району, є почесним
громадянином району, шанованим, добре знаним і завжди бажаним гостем Хмільника.
На офіційному сайті міста читаємо, що тут особлива гордість
– архітектурні споруди. Зокрема, історичні пам’ятки минувшини – костел Святої Трійці
(1603 р.), чотири православні церкви, збудовані між 1801 і 1910 роками, архітектурно-історичний
комплекс «Замкова гора»... Зрештою, є чимало пам’яток на вшанування воїнів-хмільничан,
які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
Разом із тим монументальне мистецтво минулого, таке зрозуміле
представникам старшого покоління, нині поступилося місцем іншому баченню, іншому
творчому мисленню – міська скульптура змінює параметри, зменшується, ніби наближаючись
до глядача, стає демократичною, людяною, теплою, фактично – домашньою, а відтак
і справді дорогою серцю городянина.
І от років зо три тому, саме до Дня Незалежності України, у Хмільнику
біля Будинку культури, над Південним Бугом, було урочисто відкрито нову й не зовсім
звичайну скульптурну композицію. Частина стіни хати, прочинене вікно, біля нього,
вдивляючись у синю далечінь, сидить Мати – отак вдягнена й у такому віці, як ми
собі й уявляємо символ Берегині. Вона виглядає... може, сина з війни, може, дорослих
дітей із близьких чи далеких країв. Адже мають вертатися на свої пороги!
Мати. Самотність. Тиша. Чекання... Скільки написано віршів про
терпляче й мудре материнське серце, скільки пісень! Простіше й, мабуть, краще за
багатьох сказав саме Микола Луків – рядки з його вірша викарбовано на пам’ятнику:
Приїжджайте частіше додому!
Бо не вічні ні батько, ні мати…
Завтра можете їх не застати…
Приїжджайте частіше додому.
Автор пам’ятника Матері – місцевий скульптор і почесний громадянин
Хмільника Віктор Стукан. А мер міста Василь Грушко продемонстрував талант невідкладно
дотримувати даного слова, оперативно надавши митцю конкретні підтримку й допомогу.
Спонсорували втілення творчого задуму брати Микола й Петро Юрчишини.
Хмільничани побачили, що в місцевої влади слова з ділами не
розходяться. Місто пишається своїми талановитими земляками, місто розуміє, що такий
пам’ятник – може, один на всю Україну.
Молодята в день весілля відтепер приходять саме сюди, дивляться
на Матір, що біля вікна у світлій задумі чекає на дітей, кладуть їй на коліна квіти,
і, можливо, вона благословляє їх на щасливе подружнє життя.
12.09.2015
Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»
|
