ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Володимир ВЕРМЕНИЧ. «Як на ті чорнобривці погляну...»

Був такий кіноперсонаж – Бур­лакова Фрося, героїня фільму «Приходите завтра», суперта­лановита дівчина з глухого хутора посеред тайги. На іс­питі до консерваторії, готуючись ви­конати фрагмент з опери Россіні «Се­вільський цирульник», вона оголо­шує: «Арія Розіни. Музика народна!».

Чудова мелодія – отже, народна. І, отже, якщо талановитому композито­рові дуже пощастить, його пісню (ма­буть, у першу чергу саме композицію) називатимуть народною. Це – особли­вий приз, у якому ціна авторства під­носиться до небачених висот.

Наразі йдеться про неповторну за красою пісню «Чорнобривці» компо­зитора Володимира Верменича (поет Микола Сингаївський).

Справедливо зазначено (uaestrada.org), що «якби відомий український композитор, заслужений діяч мис­тецтв України Володимир Верме­нич написав музику тільки до однієї-єдиної пісні «Чорнобривці»... вже за це його можна було б зарахувати до класиків вітчизняної культури. Адже його пісня вже кілька десятиліть зву­чить у серцях мільйонів українців і не тільки на Батьківщині, а й у да­лекому зарубіжжі. Перетворившись давно в народну, улюблену для ба­гатьох поколінь, вона і сьогодні хви­лює своєю проникливою любов’ю і си­нівською відданістю до найдорожчої для кожного з нас людини – мами». Справді, багато хто переконаний, що пісня «Чорнобривці» – народна.

Доля істини тут є: творчість Воло­димира Верменича була народною за духом і сутністю, а за змістом – гли­боко людяною. Надто пісні про ма­тір («Заспівай мені, мамо моя», «Ти снишся завжди мені, мамо» та ін.). Здавалося, композитор уміє зазирну­ти у потаємні куточки душі, знайти там приховані найчутливіші почут­тя й асоціації – і примусити їх кілька хвилин яскраво жити, пульсувати, викликаючи в слухача замилування, захват і... сльози.

Саме такою є й пісня «Чорнобрив­ці». Найпроникливіше її виконував Костянтин Огнєвий. Ось його спога­ди про виступ у канадському Мон­реалі (uaestrada.org): «Виконав одну пісню, другу, третю. А потім – «Чор­нобривці». І музика Володимира Вер­менича, і слова Миколи Сингаївсько­го всіх приголомшили. Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гу­дів, аплодував. Я ще раз повторив пісню – і вже замість шуму між ря­дами чулося відверте схлипування – десятки людей плакали…» Не менш емоційною виявилася реакція на цю пісню й на теренах України. Досі. Ду­мається, що ці «чорнобривці» – без­смертні, як і «мамина вишня».

Володимир Миколайович Верме­нич – композитор, хоровий диригент, педагог – народився 3 серпня 1925 року в селі Бориси Глобинського району на Полтавщині. Одна з найчарівніших за красою областей, райський куточок України, батьківщина велетів україн­ської культури й науки. І як усе-таки дивовижно тчеться полотно доль, як переплітаються вони, якою знаковою є наступність «музичної хвилі» в цьо­му контексті! Адже батько Володи­мира Верменича, Микола Гурійович, фельдшер, був надзвичайно обдарова­ний музично, грав на багатьох інстру­ментах і... навчав гри зокрема славет­них своїх земляків Платона й Григорія Майбород. Не урвався зв’язок часів і в іншому: коли сім’я 1934 року переїхала спочатку до Горлівки, а потім до Крас­нодона, мати Володимира Вермени­ча, Євгенія Іванівна Мірошниченко, вчителька, навчала серед інших і май­бутніх молодогвардійців, в їхньому колі підростав Володя. Саме тоді він усією душею поринув у заняття музи­кою. У музеї «Молодої гвардії» одна із світлин зафіксувала момент репети­ції оркестру народних інструментів, де юний Володя Верменич поряд із Сергієм Левашовим та Іваном Турке­ничем. А його перша композиторська спроба була на текст Олега Кошового (там само).

...Музичне училище він закінчив у Луганську, а диплом Київської консер­ваторії – диригентсько-хорове відді­лення – одержав 1954-го. Тоді ж, пише Ярослава Верменич (uaestrada.org), по радіо вперше пролунала його піс­ня «Зіронька Донецька», яка несподі­вано для автора набула великої попу­лярності. До слова, Володимир Мико­лайович мав прекрасні вокальні дані й багато гастролював із концертними бригадами. Проте його безупинно на­відували нові й нові мелодії, й отак з’являлися нові й нові пісні. В них цві­ли й буяли яскраві та ніжні барви рід­ної землі, а тексти він добирав мело­дійні, суголосні духові власної музи. Володимиру Верменичу дуже подоба­лися ліричні поезії Володимира Сосю­ри, з яким він був особисто знайомий («Я мрію про море», «Лечу в Донеччи­ну мою»). На вірш Ліни Костенко на­писав щемливий романс «Поїзд із Вар­шави», який виконувала незабутня Ва­лентина Купріна. Та, на жаль, на «По­їзд...» швидко наклали табу: творчість опальної поетеси було заборонено.

Виходили збірки пісень Володими­ра Верменича, його твори друкували­ся в періодиці, звучали по радіо. Слу­хачі їх вирізняли, захоплювались. Од­нак, попри беззаперечне визнання, Володимир Верменич усвідомлював, що необхідно далі навчатися, аби ово­лодіти всіма секретами композиції й позбутися нарешті визначення «само­діяльний композитор». І в 41 рік він знову стає студентом Київської кон­серваторії, цього разу – композитор­ського відділення. Навчався на ста­ціонарі, хоча поруч на студентській лаві сиділи вдвічі, а то й більш мо­лодші за нього студенти. Та нарешті 1970 року Верменич одержав другий диплом, а невдовзі став членом Спіл­ки композиторів України.

Його творчий доробок містить по­над 200 пісень, він написав кантату і хори, котрі незмінно прикрашали й прикрашають репертуар кращих хо­рових колективів України, в тому чис­лі – хору імені Григорія Верьовки.

Помер композитор 11 грудня 1986-го.

• Талант завжди сучасний

Знову процитую Ярославу Верменич: «Буду відвер­тим, – казав Володимир Миколайович в одному з інтерв’ю, – це найбільше щастя, коли знаєш, що твій твір сподо­бався багатьом, коли усвідом­люєш, що твоя пісня допомагає людям, створює у них світлий настрій. І я по-справжньому за­здрю молодому поколінню, яке ще відкриває таємниці інших мелодій, нащадкам, які будуть дружити з піснею, любити піс­ню, іти з нею по життю». Й те, що у виконанні молодих митців по-новому звучать також і кращі пісні Володимира Верменича, свідчить про те, що справжній талант – завжди сучасний».

У світі ілюзій

У місті Маніла на Філіппінах почав діяти незвичайний музей – Art In Island, пише zn.ua/culture. Векспози­ції – десятки величезних 3D-малюнків, які створила група корей­ських художників. Відвідувачі залюб­ки «вписують» себе в ці картини й роблять кумедні фотознімки. Не ви­падково видання The Guardian на­звало цей арт-простір музеєм селфі. Що не кажіть, а селфі таки незвичай­ні, адже насправді – як в інший спо­сіб сфотографуватися у пащі кроко­дила або пограти в хованки з Чарлі Чапліном, чи погуляти серед руїн давньої цивілізації, пострибати над прірвою тощо?

Тим часом Британський музей у Лон­доні, присвячений історії та культурі людства, узявся за допомогою вірту­альної реальності перемістити своїх відвідувачів у... бронзовий вік! Тобто на власні очі можна буде побачити «справжнє життя» 4 тисячі років тому (там само). Та ж The Guardian зазна­чає, що, крім того, музей пропонує відвідувачам дізнатися про той дав­ній період не лише за допомогою знайдених артефактів, а й завдяки 3D-гарнітурам, планшетам та спеці­альній віртуальній проекції будинку. Вона така велика, що до неї одночас­но можуть зайти п’ятеро людей.

Три об’єкти бронзового віку (один знайдено зовсім недавно) за допо­могою віртуальної реальності розмі­щено в їх природному оточенні. Про­думали в музеї й голосове озвучу­вання такого «квантового стрибка», аби відвідувачі «прокинулися» й пе­рейшли до справжніх та реальних предметів (там само). Випускати ка­мери віртуальної реальності збира­ється компанія Nokia.

Незрівнянна рівнянка

Колись бабуся навчила її вишивати...

Про незвичайні здібності моло­дої рівнянки я довідалася з Фейсбуку, котрий, здається, аж гуде від захвату. Амісцеве теле­бачення – Rivne1.TV – зробило сюжет, присвячений відкриттю першої персональної виставки робіт Анни Марчук. Щоправда, це було ще на початку 2013 року. На згаданій виставці екс­понувалися понад 30 вишива­нок і більш ніж десяток вишива­них картин. Аще – аксесуари ручної роботи.

Сама ж Анна Марчук – красуня-білявка у власних розкішно оздоблених вишиванці й чере­вичках – розповіла тележурна­лістам, що коли народилися її синочки, згадала про бабу­сині невтомні руки, про нитки, про полотно – й почала вишивати. «Спочатку примітивні картини, потім більші, з багатою гамою кольорів, портрети. Апізніше до моїх рук потрапила вишита бісером сорочка. Я надихнулася й ви­рішила спробувати. Так народилося багато речей, які по­повнили мій гардероб. То була велика мрія, і я її здійсни­ла!» – ділиться майстриня.

Цікаво, що подруга Анни, котра й показала їй свою виши­ту бісером вишиванку, розповіла, що, як і раніше, має та­ких три, а от Анна – «вже цілу галерею!». І це, мабуть, не дивно: Анна Марчук невтомна, працьовита й прагне до­вершеності в усьому, що робить, вишуканості в усіх ви­шивках. Результати її зусиль справді вражають.

Анна Марчук розповідає, що у своїх роботах використо­вує різні схеми. Деякі бере з мистецької спадщини укра­їнського народу. Анедавно почала створювати й власні схеми, які навіть друкують у журналах. Майстриня на­стільки віддана своєму захопленню, що може й не помі­чати плин часу, вишивати вночі. Її мрія, яку прагне втіли­ти, – щоб кожен українець з гордістю носив вишиванку в будні і в свята. «І коли вона збудеться, – поділилася Анна Марчук, – я буду найщасливішою українкою!»

15.08.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини