ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Монументально зупинені миттєвості життя

Йдеться про принципово но­вий і водночас зовсім не но­вий і навіть дуже пошире­ний у світі напрямок мисте­цтва, який умовно назвемо art-city. Зокрема: якщо урбанізоване середовище – місто – не йде до при­роди, то природа у вигляді наймилі­ших її створінь приходить до міста як різного роду арт-об’єкти. Гадаю, в столиці активно втілювати на прак­тиці ідею такого приємного взаємо­проникнення розпочав відомий ки­ївський скульптор Костянтин Скре­туцький (пам’ятаєте?), зокрема сво­їм чарівливим «Їжачком у тумані» – скульптуркою в центрі міста, що викликала замилування більшості киян і гостей столиці. Більшості, але не всіх. Виявляється, якісь недоумки кілька разів різали мордочку Їжач­ка, виривали з його лапок кумедний зворушливий клумочок. Добросердні городяни щоразу шили й повертали улюбленому персонажеві нові клу­мочки, проте, на жаль, вони знову й знову зникали. Врешті-решт, автор мусив прибрати своє творіння з «про­клятого» місця, й де відтепер поста­не сумний Їжачок, наразі невідомо.

Проте оптимізм молодих креатив­них київських митців, послідовників чи, радше, однодумців Скретуцького, на щастя, не поменшав. Ось, скажімо, киянин Олександр Лідаговський з його проектом «Птахи». Митець вста­новлює маленькі фігурки пернатих на міських пам’ятниках, у доступних для городян місцях, називаючи свої роботи «непомітним мистецтвом» (segodnya.ua). За словами Олексан­дра, його птахи (зроблені з монтажної піни й розфарбовані) настільки схожі на живих, що міські й нібито «досвід­чені мешканці» – голуби й горобці по­стійно заграють з ними, намагаючись відірвати від постаментів. Упродовж кількох років Лідаговський «поселив» у Києві понад 300 пташок: синички, горобці, ворони, голуби, сороки... Й до слова, чимало з них люди залюбки ро­зібрали собі на сувеніри, адже автор ніколи їх не прикручує намертво (там само). Таке споживацьке ставлення до його мистецтва самого скульптора не ображає й не обурює, навпаки, на­дихає та тішить, недаремно він розмі­щує пташок, як уже сказано, в доступ­них місцях.

Так, до прикладу, його горобчик просидів три місяці на пам’ятнику першому президентові України Ми­хайлу Грушевському: примостився біля його кишені. «Рідний брат» цього горобця знайшов собі притулок на нозі Леся Курбаса (пам’ятник на Проріз­ній). І здається, теж уже запозичений якимось шанувальником. Загалом же, Лідаговський хотів би здійснити про­ект «Перелітні птахи» й поселити на київських вулицях ластівок.

• Той, хто еманує світло, любов і позитив

І зовсім уже незвичайно ціка­вим постав відомий україн­ський скульптор Дмитро Ів, презентувавши приємно вра­женим киянам просто в центрі столиці на вулиці Городецького височенну – понад 2 м – брон­зову Мураху на гранітній осно­ві. Як розповідає interesniy.kiev.ua з посиланням на «Сегодня», на думку Дмитра, кожен украї­нець трохи нагадує мураху, бо так само працелюбний, силь­ний, інтелектуальний, а за не­обхідності, готовий разом з то­варишами захищати свою те­риторію й житло від нападників-хижаків. Ось таким рисам національного характеру скуль­птор і присвятив своє творіння. Цей Мураха, вельми схожий на галантного молодика, й справ­ді ніби уособлює впевненість і розум у поєднанні з очевид­ною граціозністю. В лапках-руках він тримає чималу моне­ту, що крутиться, її аверс і ре­верс прикрашають написи «На удачу» і «На щастя». Скульпту­ра по-своєму інтерактивна: аби дізнатися, що на тебе чекає, достатньо покрутити монету – й переконатися, що, звісно ж, усе буде добре. Чи не ризикує скульптор, так довіряючи всім і кожному вільно обходитися з його твором? Адже сумна істо­рія Їжачка авторства Скретуць­кого аж ніяк не губиться в тума­ні. Але – ні! Автор запеняє, пише джерело, що його скуль­птуру надійно закріплено, й «ніхто голими руками зашко­дити самій Мурасі або монеті, затиснутій у лапах, не зможе».

Дмитро Ів присвятив цій роботі близько трьох місяців. І, як сам розповідає, «працював, коли пе­ребував у доброму гуморі, коли бачив щось гарне, що тішило око й душу. Такий самий зміст я вклав і в скульптуру. Дуже хочу, аби, подивившись на мураху, людина відчула, що вона щасли­ва... Сподіваюся, місто заціка­виться й іншими моїми робота­ми. Дуже хочу, щоб столичні ву­лиці містили більше позитиву. Він нам усім зараз дуже потріб­ний» (там само).

Вечорами Мураху підсвічувати­муть вмонтовані у підставку ді­одні лампи. А весь використа­ний митцем матеріал – бронза, граніт – український. Нині в ро­боті у Дмитра Івченка ще 20 скульптур, і, мабуть, саме їх (чи принаймні частину з них) він мав на увазі, кажучи про омрія­не втілення «об’ємної позитив­ної думки» в просторі урбані­зованого довкілля.

Дмитра невипадково назива­ють всесвітньовідомим, він вельми затребуваний у Європі й, зокрема, пишається своїм пам’ятником воїнам-альпінам (антифашистам) висотою 3,5 м, встановленим у провінції Вене­ція (Італія), пише kiev.segodnya.ua. Крім того, молодий майстер запатентував кілька власних винаходів, що не мають анало­гів у світі. Серед таких – макет хмарочоса, що зацікавив спад­коємного принца Дубаї, який обожнює незвичайні й ексцен­тричні архітектурні рішення. Щодо так званої паркової скульптури, то Дмитро Ів заува­жує, що наше місто прикраше­не «точково», тоді як, примі­ром, у Європі подібні скульпту­ри можуть стояти в найнесподі­ваніших місцях, бо європейцям уже дещо набридло пафосне класичне мистецтво, хочеться чогось теплого, впізнаваного, на що швидко відгукуються по­чуття. А й справді: талановита сучасна міська скульптура про­сто неба, виконана з душею, думкою, гумором, своїм вигля­дом і змістом по найкоротшій прямій дуже швидко знаходить відгук у вдячному серці гляда­ча. Як, до прикладу, твори цьо­го ж автора «Ромашка» й «У вас буде дитина», що вже по­любилися киянам.

Як «розмінувати» свідомість?

Про перший ігровий художній короткоме­тражний фільм, знятий у вересні 2014 року в зоні АТО, – «Міна» – заговорили ще під час завершення роботи. Режисер, американець українського походження Вофка Соловей, готував стрічку до світової прем’єри на між­народному фестивалі у Каннах. А 2 липня прем’єра «Міни» відбулася і в нашій столиці.

Творча група працювала у визволеній час­тині Донбасу: важливо було на власні очі побачити наслідки руйнівних боїв, поспіл­куватися з місцевим населенням. У центрі оповіді – мешканець Донбасу молодий ху­дожник Гена, поривання якого до спокою, миру й творчості не поділяють і не розумі­ють батьки, ані кохана. Гена вирішує пода­тися туди, де немає стрілянини, але по до­розі до автобуса наступає на міну, що може вибухнути, щойно він відірве ногу від землі. Йпоки хлопець завмирає у ціл­ковитій розгубленості, його знаходять усі ті, від кого він утік.

Отже, це не фільм-документ, а фільм-метафора. Для режисера реальна війна на сході держави – це ніби гранично загостре­не «тестове» випробування нового поко­ління незалежної України на громадян­ськість і патріотизм. Режисер вважає, що байдужість до долі власної вітчизни, нетер­пимість, добровільна ізоляція від поточних подій – усе це «совкова» спадщина в люди­ні, час ставати якісно іншою, почуватися громадянином й поводитися відповідно. Слоган фільму саме такий: «Розмінуй свою свідомість». Зіншого боку, як наголосив один із виконавчих продюсерів стрічки Назар Бонка: «У нас не було мети привер­нути увагу до проблеми АТО, ми хотіли по­казати, що люди, які там живуть зараз і жили раніше, коли тільки-но в нас почалася конфліктна проблема, не можуть реалізу­вати себе по життю ніяк» (i-pro.kiev.ua).

Автори фільму сподіваються, що їхній твір побачать якомога більше людей в Україні. Згодом стрічку дивитимуться глядачі в різ­них країнах світу.

Спадщина великого українця

23 травня 2012-го, ма­ючи 86 років, заги­нув у автокатастрофі Борис Григорович Возницький, Герой України, ака­демік, багаторічний директор Львівської галереї мистецтв. Про ньо­го, справедливо названого легендою музейного світу, зга­дують і пишуть з таким пієтетом, який зробив би честь нобелівському лауреату. Адже саме Борис Возницький першим в Україні серед музейників розпочав справу від­родження замків та храмів, пошук і повернення до націо­нальних скарбів старовинних артефактів. Завдяки йому ми дізналися про видатного українського скульптора дру­гої половини ХVIII ст. Іоанна Георга Пінзеля.

У 60-х роках минулого століття, коли Возницький очолив Львівську галерею (в ній тоді було 11 тис. експонатів), саме розпочалася хвиля руйнування церков і соборів. Возницький, не питаючи ні в кого дозволу, збирав експе­диції й вирушав у села. В одному інтерв’ю 2010 року за­значав: «1960-70-ті, частина 80-х років – це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше 30 тис. речей, що оцінені нині десь у 17 млрд євро... Але те, що ми при­везли, є, а те, чого ми не привезли, майже знищене. Я по­рахував: у 1930-х роках в Україні зникло 15 тис. церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас – це 30 ікон, і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, ви­кинули – не знаю... Іскрізь були склади: склад пшениці, склад мінеральних добрив... Я користувався авторитетом в обкомі партії у Львові – і що хотів, те й робив. Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить» (istpravda.com.ua). Для начальства, міліції в нього був беззаперечний резон: цитував слова Леніна, що «мистецтво належить народо­ві». А для когось іншого, напівжартував Борис Возниць­кий, він цитував Гітлера: для того, аби знищити народ, треба знищити його минуле. Ось так, у «всеозброєнні», ентузіаст і патріот невтомно мандрував, рятував, віднов­лював і повертав Україні пограбовані в неї цінності.

У селі Годовиця, повідомляє ТН«24», побачив, як піонери просто в храмі розпалили багаття й скидали до нього іко­ни, книги й шедеври Пінзеля. Тоді вдалося врятували кілька робіт. Якось приїхали в село, коли у вогонь летіла остання скульптура з вівтаря. Іншого разу побачив, як твори Пінзеля розпилюють на дрова, і з 18 фігур урятував 5, правда, дуже пошкоджених. Але саме завдяки зусил­лям Бориса Возницького Україна 2012 року репрезенту­вала в Луврі колекцію барокових скульптур Пінзеля.

Борис Григорович Возницький – засновник музеїв «Олеський замок», Книги (першодрукаря І. Федорова), музею-садиби М. Шашкевича, найстаріших пам’яток Львова, «Русалки Дністрової», оборонної архітектури ХVІ ст., музею І. Г. Пінзеля. Ісписок можна продовжувати. А у Львівської картинної галереї нині 17 філій і 60 тис. експонатів.

21.07.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини