ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Що ж це за феномен такий – покликання?

«Навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити», – цитує Миколу Гоголя героїня на­шої оповіді. У людей бувають різні захоплен­ня. Деякі – постійно супроводжують основ­ний фах людини, тішачи й заспокоюючи її в години дозвілля. Інші, навпаки, впевнено «перетягують» до себе і стають для твор­чої людини головним сенсом існування, віч­ною школою майстерності, висуваються на перший план її інтересів та діяль­ності, змушують лишити на узбіччі ще недавно звичні заняття. Відома журналістка й мистецтвознавець Тетяна Федорова все життя майструє ляльки. Ми з вами читали й чули, звісно, про Галерею колекційної авторської ляльки «Парсуна» у Києві. Але ляльковий світ Федорової – принципово інший.

Ще з дитинства Тетяна добре шила, полюбляла ви­різати фігурки ляльок та одяг для них із паперу. Усім подружкам дарувала безліч витинанок. А в школі неодмінно вигравала конкур­си на краще карнавальне вбрання.

На початку 90-х Тетяна Федорова працювала ре­ферентом в Українській всесвітній координаційній раді, і до її обов’язків, окрім іншого, входило забезпе­чення діаспорян сувеніра­ми. Повсюдний ширвжи­ток не задовольняв творчу натуру Тетяни, її професі­оналізм. І син напівжарто­ма якось сказав: «Роби су­веніри сама. Хоча б ляльки. Адже маєш золоті руки». Слово «ляльки» збентежи­ло, заворожило й притягло до себе, неначе магнітом. Відтоді весь вільний час Федорова присвятила зби­ранню необхідної інфор­мації. Та, здавалося, бага­то чого все ж бракувало... Тож поклалася на власну інтуїцію, здоровий глузд, міцні навички рукоділля. Так минув рік підготовки, накопичення потрібного матеріалу – і ось уже пер­ші три ляльки готові: мі­ніатюрні україночки в на­родних строях. Голівка – з білої глини, ручки – з білої шкіри... Личко розмальо­вувала аквареллю з клеєм ПВА. А до того ще мале­сенькі віночки, плахти, пояски, вишиті сорочки... Все було чарівне! Першою замовницею у майстрині була американка україн­ського походження, яку вразили Тетянині етномо­делі. Не вагаючись, попро­сила виготовити лялькові фігурки весільних пар усіх регіонів України.

Ляльки «зростали»: 30 см, 60 см; змінювалися їхні об­личчя й етнотипажі, рухли­вими й піддатливими ста­вали ручки, ніжки, навіть пальці ляльок. Приватні замовлення чергувалися із престижними музейними. Далі – виставки, публікації, теле- і радіопрограми. Сьо­годні члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Тетя­ну Федорову добре знають і у нас, і в зарубіжжі, часом далекому-далекому. Захо­плюються, тягнуться до її затишного будинку під Києвом, аби помилуватися диво-ляльками, послухати, повчитися...

На острові Сентоза (в перекладі – мир і спокій) серед ін­ших непересічних пам’яток є музей під назвою «Mint». Це абревіатура, що перекладається як «мить фантазії та нос­тальгії з іграшками». засновник і директор музею – голо­вний чарівник дитячого світу Чанг Янг Фа – спромігся зібрати понад 50 тисяч експонатів із 25 країн. а відтепер експозицію прикрашатиме й частинка колекції творів Те­тяни Федорової. українська колекція.

Але вона, як і раніше, дотримується колись обраного кре­до: «не секрет, що для митця, художника, майстра його твори ніколи не були засобом для збагачення, а лише, як правило, – для існування. але для мене найперше – це за­сіб для самореалізації. Бо, вочевидь, належу до категорії диваків, які, попри відсутність відповідної винагороди, все одно творитимуть, шукатимуть, експериментувати­муть, аби донести до інших своє захоплення світом».

УСІ МИ – ЙОГО ДІТИ

Уже багато разів говори­лося про те, що патріотизм буває різний і прищеплювати його, як і вза­галі – виховувати, також мож­на по-різному. Хтось робить це батогом, хтось – добрим словом, здоровим глуздом, спокійним роз’ясненням. Саме так, шляхетно, виховує у читачів почуття патріотизму нова книжка кандидата істо­ричних наук, заслуженого працівника культури України Василя Бабича «Тарасовичі». Це – сага, відверта й щира оповідь про його рідне село на Київщині, що мало непрос­ту, а зрештою, й трагічну долю в контексті довжелез­ної суворої епохи. втім, були на тому нелегкому шляху не лише жорстокі випробову­вання, а й радощі, перемоги, особисте щастя. і, звичайно ж, це ще й розповідь про се­лян, про кожного – з родзин­кою, а про всіх – з повагою, з незмірною любов’ю до своєї малої батьківщини. до народ­них звичаїв та обрядів, до батьків і старших. Тут усе – промовисте, рельєфне, все виховує. навіть сама назва села – Тарасовичі. подумати тільки: це ж справжнісіньке по батькові! Тож Василь Ба­бич ненав’язливо підводить і до такої думки: всі ми діти твої, великий Тарасе! а отже, й послідовники...

НЕЗВИЧАЙНО – ЦІКАВО – ВРАЖАЮЧЕ

Коли людина мислить креативно, вона здат­на додуматися до такого, що й справді вражає. Приміром, – до підводного театру на шести­метровій глибині! Саме таке спало на думку театральному режисерові Олександру Курано­ву, коли він спостерігав за рибками в акваріумі.

Отже, кілька років тому, точ­ніше 2004-го, народився московський підводний те­атр «прозорий світ» – яскра­ве й цілком нове художнє явище. нове принципово, бо річ не у жанрі й не у виді да­ного мистецтва – а в його природі, у тому непересічно­му театральному «modus vivendi», якому немає анало­гів ніде у світі. ідею було за­патентовано, в тому числі – й технічну конструкцію, на якій вона базувалася. Зокре­ма, електронне та електрич­не начиння басейну вельми складне, та й води, аби все заграло, потрібно не менш як 1,5–2 тис. тонн. декорації та костюми виробляють з во­донепроникної тканини.

На людей узагалі магічно діють великі обсяги води, гра хвиль, а світло в підводному театрі, на відміну від звичай­ного, падає не фронтально, тобто із залу на сцену, а зго­ри, з боків та знизу. Тому ви­никають цілком космічні кар­тини. акцент робиться на му­зику і хореографію та спе­ціальне освітлення. видови­ще заворожує, бо артисти у воді не плавають, а нібито... ширяють, літають.

Вистави зазвичай тривають не більш як півтори години, та весь цей час артисти пере­бувають під водою, не спли­ваючи на поверхню. Скільки ж часу людина із сильними легенями може пробути під водою? Щонайбільше – 5–6 хвилин, і це вже рекорд. Тож господарі підводного театру мають певний секрет, своє ноу-хау задля збереження працездатності акторів. Але яке – не розповідають, бо це частина їхнього своєрідного епатажу.

14.04.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини