ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Чекаючи на свято спільної мови

Фестиваль був багатотематич­ним, яскравим, насиченим, з ве­ликими повітряними кулями й пасажирами в них. Та мимохіть думаєш: що ж є культура україн­ського суспільства, чим у даному разі пишатися, коли стільки об­ражених? Коли нова традиція потопталася в прямому й пере­носному сенсі по старій?

Хіба не ясно, що культура – не одяг, не масові гуляння, не ди­пломи, скільки їх не було б? Це передусім уміння слухати й чути, здатність до діалогу, взаємоува­га й взаємоповага. Справжня ін­телігентність. Стан душі. Або ж беззаперечне додержання норм соціального етикету. «Емпіреї», коротше кажучи, хоч і багато мо­виться, бо й загальну нашу куль­туру, і самобутність, і збережен­ня національних традицій – усе те важливе, що справді могло б бути нашою національною гор­дістю та козирем в очах усього світу, насправді часто-густо під­минає й побиває живучий агре­сивний «людський фактор», для якого суспільна культура й мо­ральні цінності – як наші, так і за­хідні – порожній звук.

Це що – замкнене коло?

І що ж вимальовується?

Передусім сама художниця, Марія Аристиду. Вона кіпріотка, але, як пи­шуть, постійно мешкає у Великобри­танії. Та зрештою, не це головне. Ма­рія – ілюстратор і дизайнер тортів, проте, окрім цього, малює неперевер­шені картини за допомогою кави. Зодного боку, таким видом мистецтва на сьогодні оволоділо вже чимало об­дарованих людей – як завжди і в будь-якому виді й жанрі. Та мабуть, конкуренція лише стимулює – причо­му як піонерів справи, так і всіх, хто приєднався згодом. Ідо слова, пере­конуєшся: здебільшого що незвичні­ша, модерніша техніка в образотвор­чості, то активніше митці прагнуть ре­алістичного зображення. Аце, як на мене, серед головних позитивів.

Марія розповіла у facebook, що одного разу працювала над якимсь проектом і випадково розлила на нього каву. «Варто б засмутитися, але мені стало цікаво, як можна застосувати каву в мистецтві». Тож і почала малювати картини кавою. Причому використовує кілька її видів: американо, еспресо, а також особливі кіпрські сорти. Кіль­кість (як правило, п’ять сортів) та різно­манітність матеріалу, з яким вона пра­цює, відповідає за гру тіней і світла. «Я пишу так, як писала б аквареллю: на­магаюся за допомогою різних сортів і марок одержати потрібний відтінок» (bird.depositphotos.com). Марія Арис­тиду малює портрети, героїв мультфільмів, звірів і птахів, пейзажі – все, що їй до вподоби. Малюнки справді вражають, вони впізнавані й доверше­ні. Про цю художницю дізналися й за­говорили після того, як відомий актор Х’ю Лорі виклав свій портрет її роботи у facebook, назвавши його пречудо­вим. Малюнок швидко розійшовся, в Марії з’явилися тисячі шанувальників. Іїхня кількість дедалі примножується.

Слово про «Слово»

Нині, пише джерело, відомий режисер Тарас Томенко звернув погляд на харківський будинок, який називається «Слово» (інакше кажучи – Будинок письменника). У 20-ті роки минулого століття тут жили Павло Тичина, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра та десятки інших пред­ставників яскравої генерації видатних українських митців. Для мешканців було створено умови, як на ті часи неба­чені: встановлено телефони, обладнано пральню й навіть солярій. Проте вже в 30-ті роки, у розпал сталінських ре­пресій, майже всіх письменників було або розстріляно, або відправлено до таборів.

Про ці події й розповідатиме майбутня кінострічка, а зна­менитий будинок «Слово» на вулиці Культури перетво­риться на знімальний майданчик. Тарас Томенко розпо­вів згаданому джерелу, що фільм буде драматичним та інформативним водночас. Режисерові важливо акценту­вати трагічні повороти почуттів і доль, які й визначали ту чи іншу поведінку людей, що населяли «Слово», – пере­дусім болісний перехід від втішення й світлих надій до відчуття чорної хмари, тиску, остраху, жаху. Період, коли «уйти в красивые уюты» практично неможливо, треба робити вибір, ухвалювати важке остаточне рішення. Письменник (поет) і влада – питання одвічне, сакрамен­тальне, але, мабуть, ніколи його «розв’язання» не супро­воджувалося такою масовою, такою кривавою трагедією, як це сталося за сталінщини, коли – за малим винятком – опозиція коштувала життя, а добровільне чи вимушене «за» – самоповаги й народного визнання.

Як, між іншим, не пригадати зримо змальований Михайлом Булгаковим у «Майстрі й Маргариті» Будинок Драмліту! Будинок, де в усіх є хатні робітниці, фа­сад – з чорного марму­ру, а в під’їзді чергує швейцар у кашкеті із зо­лотим галуном.

Отже, які драми відбу­валися в першій столиці України, в загадковому будинку «Слово», які події в ньому змінили хід історії?

...Деякі сцени знімуть тут-таки, зокрема в квартирі №12, де живе правнучка Павла Тичини й де збе­реглися шпалери та ремонт того часу. Апомешкання 1930-х років інших українських письменників відтворять у спеціально збудованому павільйоні (segodnya.ua).

Уже хочеться побачити цей фільм. Та хоч сценарій і ви­грав конкурс Держкіно, фінансова підтримка держави за­барилася: у бюджеті бракує грошей.

05.07.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини