Чекаючи на свято спільної мови
Либонь, національна самобутність, національна єдність і культура
суспільно-особистісних взаємовідносин – не одне й те саме. Третє, вочевидь, навіть
суттєвіше для більш-менш об’єктивного оцінювання нас із боку дружнього чи не вельми
дружнього середовища в глобалізованому світі. Якщо взагалі казати про те, що західні
цінності становлять для нас інтерес. Утім, і тут не все так просто, надто з огляду
на вищесказане. Скажімо, Канада, віддалений домініон Британської імперії, принципово,
але не дуже вдало формувала свою національну самобутність, а ось маленька Шотландія
під боком у Англії зберегла її, попри понад два століття залежного існування. І
що ж? Саме Канада цікавить сьогодні європейців як у плані різнобічних двосторонніх
зв’язків, у тому числі й культурних, так і щодо імміграції, й таке враження, що
головна мотивація тут – передусім суспільна культура північної країни, тобто весь
різноаспектний ареал усталених там взаємостосунків, офіційних і неофіційних. Попри
цілу низку пережитих соціально-політичних катаклізмів другої половини ХХ століття,
канадці, пише wikipedia, дуже пишаються власною країною, передусім всезагальною
системою охорони здоров’я, а також своєю полікультурністю. Зауважили?
Трапилася мені недавно на uainfo.org стаття відомого поета й
парламентарія Євгена Рибчинського, який обурений пролонгованим байдужим ставленням
нашої держави до підтримки й розвитку культури, до належної освіти громадян. Зокрема,
автор пише, цитую: «Треба зазначити, що у сучасному світі... культура є центральним
поняттям антропології, що охоплює увесь спектр явищ і людських стосунків... Отже,
західна культура – це цілісна система моделей людської поведінки, які характерні
для більшості членів суспільства і які не є результатом біологічної спадковості.
Тобто те, як поводять себе люди в контактах з іншими людьми, і є справжньою культурою».
Рибчинський запитує: що є культура українського суспільства третього тисячоліття?
Зрозуміло: йдеться про базис, який суворо регламентує належну й відповідальну
соціальну поведінку. Якщо пристати на таку точку зору – а вона видається слушною
– то, мабуть, не варто спокушатися, приміром, добре проведеним Днем української
вишиванки чи переназиванням дитини на «Михайлика» чи «Марічку». Самобутність,
самоідентифікація – так. А культура? У вищезгаданому розумінні?
Один лише приклад. Уже понад 10 років у нас радісно вітають міжнародний
фестиваль етномузики «Країна мрій», ініційований Олегом Скрипкою, як і ті культурні
заходи, що їх «КМ» проводить в Україні впродовж року. Але цьогоріч фестиваль змінив
локацію – зі Співочого поля перемістився до музею національної архітектури й побуту
«Пирогово». Чому – нам не пояснюють, а ось що з цього вийшло, інформують. Так, з
різних інтернет-повідомлень, а також сюжетів телеканалу «24» стало відомо, що самих
працівників скансена «Пирогово» ніхто не запитував, їхньою думкою не цікавилися,
відбулася домовленість лише з директором музею Ю. Бойком особисто, і це обурило
його підлеглих. Ролик, який подає glavnoe.ua: «До Міністерства культури працівники
«Пирогова» привели цапа Сметанку. Разом із музейниками він протестує проти керівника,
який захотів проводити фестиваль на території музею...». За словами працівників,
директор заради грошей готовий заплющити очі на те, що музеєм їздитимуть вантажівки,
в наметах житимуть люди, а над старовинними дерев’яними будиночками, яким по кілька
сотень років, запускатимуть повітряні кулі. У Міністерстві просять не перебільшувати
небезпеку. Заступник міністра Ростислав Карандєєв запевнив, що «ні в кого не підніметься
рука зробити щось на шкоду музею». Проте, повідомляє джерело, таки піднялася. «Під
фестиваль почали активно розчищати територію музею: там, де раніше засівалися й
росли пшениця та жито». Не приховувала розпачу працівниця музею, котра була в числі
протестувальників біля Мінкультури, а згодом на території скансену з болем коментувала
ситуацію для телеканалу «24»: «Оце майданчик, який готується під «Країну мрій»!».
Й справді, на кадрах видно, як туди-сюди їздить трактор, оголюючи чималу територію.
«Тільки керівництву, – веде далі кореспондент Альона Чернецька, – наші відеокадри
підготовки до фестивалю не до душі. Охоронцям «згори» надійшов наказ не випускати
нас із музею». Сам директор, звичайно, до журналістів не вийшов. Отже, зайти було
легко, вийти – неможливо, тож телевізійники мусили звернутися по допомогу до міліції.
І навіть правоохоронцям довелося долати штучні перепони.
А врешті-решт, як задумали провести етнофестиваль, так і провели.
Не допомогли працівникам музею ні щирі вболівання за улюблену справу, якій віддають
душу, сили, професіоналізм, ні їхній відчайдушний і дошкульний «аргумент» – білий
цапик під Мінкультом з табличкою «Хочу бути директором у музеї».
Фестиваль був багатотематичним, яскравим, насиченим, з великими
повітряними кулями й пасажирами в них. Та мимохіть думаєш: що ж є культура українського
суспільства, чим у даному разі пишатися, коли стільки ображених? Коли нова традиція
потопталася в прямому й переносному сенсі по старій?
Хіба не ясно, що культура – не одяг, не масові гуляння, не дипломи,
скільки їх не було б? Це передусім уміння слухати й чути, здатність до діалогу,
взаємоувага й взаємоповага. Справжня інтелігентність. Стан душі. Або ж беззаперечне
додержання норм соціального етикету. «Емпіреї», коротше кажучи, хоч і багато мовиться,
бо й загальну нашу культуру, і самобутність, і збереження національних традицій
– усе те важливе, що справді могло б бути нашою національною гордістю та козирем
в очах усього світу, насправді часто-густо підминає й побиває живучий агресивний
«людський фактор», для якого суспільна культура й моральні цінності – як наші,
так і західні – порожній звук.
Це що – замкнене коло?
І що ж вимальовується?
Передусім сама художниця, Марія Аристиду. Вона кіпріотка, але,
як пишуть, постійно мешкає у Великобританії. Та зрештою, не це головне. Марія
– ілюстратор і дизайнер тортів, проте, окрім цього, малює неперевершені картини
за допомогою кави. Зодного боку, таким видом мистецтва на сьогодні оволоділо вже
чимало обдарованих людей – як завжди і в будь-якому виді й жанрі. Та мабуть, конкуренція
лише стимулює – причому як піонерів справи, так і всіх, хто приєднався згодом.
Ідо слова, переконуєшся: здебільшого що незвичніша, модерніша техніка в образотворчості,
то активніше митці прагнуть реалістичного зображення. Аце, як на мене, серед головних
позитивів.
Марія розповіла у facebook, що одного разу працювала над якимсь
проектом і випадково розлила на нього каву. «Варто б засмутитися, але мені стало
цікаво, як можна застосувати каву в мистецтві». Тож і почала малювати картини кавою.
Причому використовує кілька її видів: американо, еспресо, а також особливі кіпрські
сорти. Кількість (як правило, п’ять сортів) та різноманітність матеріалу, з яким
вона працює, відповідає за гру тіней і світла. «Я пишу так, як писала б аквареллю:
намагаюся за допомогою різних сортів і марок одержати потрібний відтінок»
(bird.depositphotos.com). Марія Аристиду малює портрети, героїв мультфільмів, звірів
і птахів, пейзажі – все, що їй до вподоби. Малюнки справді вражають, вони впізнавані
й довершені. Про цю художницю дізналися й заговорили після того, як відомий актор
Х’ю Лорі виклав свій портрет її роботи у facebook, назвавши його пречудовим. Малюнок
швидко розійшовся, в Марії з’явилися тисячі шанувальників. Іїхня кількість дедалі
примножується.
Слово про «Слово» Харків давно й незмінно приваблює кінематографістів. Ще за радянських
часів на великому екрані у добре відомих кіноманам фільмах «засвітилися» і Держпром,
і Дитяча залізниця, й славетний сад імені Тараса Шевченка. А2011 року під час зйомок
стрічки «Матч» Харків постав у образі окупованого Києва. Сотні харків’ян знімалися
у масовках, нагадує segodnya.ua.
Нині, пише джерело, відомий режисер Тарас Томенко звернув погляд
на харківський будинок, який називається «Слово» (інакше кажучи – Будинок письменника).
У 20-ті роки минулого століття тут жили Павло Тичина, Микола Хвильовий, Володимир
Сосюра та десятки інших представників яскравої генерації видатних українських митців.
Для мешканців було створено умови, як на ті часи небачені: встановлено телефони,
обладнано пральню й навіть солярій. Проте вже в 30-ті роки, у розпал сталінських
репресій, майже всіх письменників було або розстріляно, або відправлено до таборів.
Про ці події й розповідатиме майбутня кінострічка, а знаменитий
будинок «Слово» на вулиці Культури перетвориться на знімальний майданчик. Тарас
Томенко розповів згаданому джерелу, що фільм буде драматичним та інформативним
водночас. Режисерові важливо акцентувати трагічні повороти почуттів і доль, які
й визначали ту чи іншу поведінку людей, що населяли «Слово», – передусім болісний
перехід від втішення й світлих надій до відчуття чорної хмари, тиску, остраху, жаху.
Період, коли «уйти в красивые уюты» практично неможливо, треба робити вибір, ухвалювати
важке остаточне рішення. Письменник (поет) і влада – питання одвічне, сакраментальне,
але, мабуть, ніколи його «розв’язання» не супроводжувалося такою масовою, такою
кривавою трагедією, як це сталося за сталінщини, коли – за малим винятком – опозиція
коштувала життя, а добровільне чи вимушене «за» – самоповаги й народного визнання.
Як, між іншим, не пригадати зримо змальований Михайлом Булгаковим
у «Майстрі й Маргариті» Будинок Драмліту! Будинок, де в усіх є хатні робітниці,
фасад – з чорного мармуру, а в під’їзді чергує швейцар у кашкеті із золотим галуном.
Отже, які драми відбувалися в першій столиці України, в загадковому
будинку «Слово», які події в ньому змінили хід історії?
...Деякі сцени знімуть тут-таки, зокрема в квартирі №12, де живе
правнучка Павла Тичини й де збереглися шпалери та ремонт того часу. Апомешкання
1930-х років інших українських письменників відтворять у спеціально збудованому
павільйоні (segodnya.ua).
Уже хочеться побачити цей фільм. Та хоч сценарій і виграв конкурс
Держкіно, фінансова підтримка держави забарилася: у бюджеті бракує грошей.
05.07.2015
Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»
|
