ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Мов чиста сльоза на обличчі доби

Як це прекрасно, що все, що без­заперечно є справжнім, – не­хай навіть сумним, але таки справжнім – не гине навіть під кам’янистими й непри­хильними завалами забуття, неуваги, байдужості. І з’являється знову в по­трібний і важливий момент, мов квіт­ка з-під асфальту, мов зелене дерево на вершині безживної суворої скелі. Так і неперевершена пісня-реквієм, пісня-пам’ять, пісня-попередження, що про неї хочу нагадати, піднімаєть­ся нині над Україною, над нашими солдатами – героїчними захисника­ми суверенності й незалежності кра­їни, котрі перебувають у зоні бойових дій на сході, і над їхніми матерями, які зболено, в молитвах і надіях, чека­ють на повернення своїх синів. Її час – цієї пісні (хоч такий твір – невмиру­щий). І про неї сьогодні багато хто зга­дав, що є цілком закономірним. Тому все сказане не випадкове.

Йдеться про пісню Анатолія Паш­кевича «Степом, степом...» (слова по­ета Миколи Негоди):

Степом, степом йшли у бій солдати.

Степом, степом – обрій затягло.

Мати, мати стала коло хати,

А навкруг в диму село...

Степом, степом розгулись гармати,

Степом, степом – клекіт нароста...

Степом, степом падають солдати,

А навкруг шумлять жита...

Степом, степом – людям жито жати,

Степом, степом даль махне крилом...

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном!

15 січня цього року, в десяті роко­вини смерті Анатолія Пашкевича, Михайло Маслій писав про компо­зитора: «Видатний майстер хорово­го співу створив співочі колективи Луцька, Житомира, Чернігова, ке­рував славетним Черкаським народ­ним хором. Однак, якщо б навіть за все життя він написав лише одну піс­ню «Степом, степом...», що стала рек­віємом усім солдатам, котрі загину­ли, його ім’я прославилося б в Украї­ні та за її межами» (fakty.ua).

Свого часу ця пісня, як тепер ка­жуть, «підірвала» Україну. Віктор Астаф’єв порівняв її з Шевченків­ським «Реве та стогне...», і слово «гімн» таки пасувало їй.

Пригадаймо незабутні пісні ви­датного композитора й хормейстера Анатолія Пашкевича: «Хата моя, біла хата», «Виростеш ти, сину», «Мамина вишня», «Ой ти, ніченько», «А мати хо­дить на курган», «Земле наша мила», «Чебреці», «Дума про хліб»... Але «Сте­пом, степом...» стоїть усе-таки окре­мо, особливо, на почесному, помітно­му місці. Я дуже добре пам’ятаю, що її неможливо було слухати без сліз, не­реально було не відгукнутися на низь­кий, глибокий, з багатими обертона­ми, сказати б, епічний голос соліст­ки, народної артистки України Оль­ги Павловської: серце огортав біль... Здавалося, що це навіть не жіночий проникливий голос, а тужіння, страж­дання, біль серця самої землі, щедрої, життєдайної, на чий золотий колос па­дають убиті солдати.

Володимир Костенко, який особис­то знав Анатолія Пашкевича, в стат­ті «Балада про солдатів» (2008, gazeta.zn.ua) писав: «Ми часто говорили про витоки тієї чи іншої його пісні. І вже тоді було зрозуміло: така воїстину ве­лична пісня, як «Степом...», була ви­страждана». Композитор написав її 1966 року, будучи лише 28-річним. Та для нього теми війни, життя й смер­ті, синовнього обов’язку перед Бать­ківщиною, любові до матері, до отчо­го дому були, здається, нероздільні. Саме тоді він і вимріяв особливу піс­ню – таку, «щоб за душу брало».

Володимир Костенко згадує: «Пер­ші начерки тексту й мелодії, – роз­повідав мені Анатолій Пашкевич, – з’явилися в мене на Житомирщині, напередодні від’їзду до Черкас. Жив тоді в готелі, інструменту під рукою не було, і я щовечора музикував «по­думки». Ось так склалися перші му­зичні заготовки... Напливала мело­дія, точніше, той її простий і широ­кий такт – «сте-пом, сте-пом...». Ме­лодія не полишала композитора, а водночас він добирав до неї й слова. Хоча пізніше, вже в Черкасах, пока­зав свої напрацювання поетові Ми­колі Негоді. Той узявся переробити й дописати текст, а водночас слова, запропоновані Пашкевичем, теж не­розривно злилися з мелодією.

...І була така ніч: поет пише, уяв­ляючи, як мати проводжає сина на ві­йну, тужливо дивиться йому вслід... як жінки в полі серед золотого коло­сся знаходять тіла вбитих солдатів – а композитор поряд награє та награє мелодію, дослухається, приспівує, щось підправляє... Отак спільними зусиллями, як казав потім Анатолій Пашкевич, довели пісню «до ума».

•  Незабутня Ольга Павловська

За задумом, твір і призна­чався для хорового вико­нання, та попервах автор зібрався віддати соло чо­ловікові – басу. Навіть пробу­вав такий варіант.

А вже Ольга Павловська (теж, на жаль, нині покійна) зга­дувала: «...Япослухала й почала переконува­ти: це для жіночого голосу, це ж плач за вбитими на війні! З дале­кого дитинства пам’ятаю страш­ну похоронку в нашій родині. Імені хотілося виконати саме цю пісню. Йдучи у відпустку влітку 1966-го, я одержала від Пашке­вича ноти. Не могла відірватися від них. Приїхала до мами у Ле­бединці – там і почалася робота над піснею. Мама стала першою слухачкою; коли заспівала – вона заплакала...».

Ісам Анатолій Пашкевич ви­знав: «Послухали Ольгу Пав­ловську – й усі сумніви розвія­лися: так, як вона, ніхто її не ви­конував! Слова й мелодія ляга­ли на її голос, як зерно в добре підготовлений ґрунт. Це був той випадок, коли нерозривно поєдналися слова, мелодія, во­кал. Пам’ятаю, не раз і не двічі під час виконання цієї пісні хор трохи зупинявся – через хви­лювання й спазми голосових зв’язок» (там само). На співаків-хористів впливали не лише сильні власні почуття, а й енер­гетично відчутні, мало не зримі неймовірні, небачені хвилі слу­хацького потрясіння – в різних містах, у різних залах...

Таких творів про війну, про людську трагедію, про жагу життя в Україні ще не було. Не­випадково Дмитро Павличко 1980-го написав у «Літератур­ній Україні»: «Степом, сте­пом…» – нині цих двох слів до­статньо, аби уявити вкритий димом простір... За всієї скор­боти пісня сприймається як життєствердний гімн, за всієї величавості – як особиста пе­чаль...» (gazeta.zn.ua).

Свято народної традиції

Валерій Марценюк

День вишиванки – всеукраїнське свя­то, покликане зберегти споконвічні народні традиції. Зокрема, створення та носіння етнічного вишитого одягу. Це свято є самобутнім та самодостат­нім, не прив’язане до жодного дер­жавного чи релігійного. Цього дня ко­жен з нас, українців, одягає вишиван­ку і прямує в ній на роботу, до на­вчального закладу, чи, скажімо, дітки йдуть в дитячий садок.

Цьогоріч з нагоди Дня вишиванки хмельничани зібралися на головній площі міста – майдані Незалежності. Прийшли вони сюди сім’ями, з ді­тьми, близькими та родичами. Тут вони розгорнули велетенський пра­пор України, провели флешмоб «Ви­шиванка – твій генетичний код». Ска­жу без перебільшення, від різнома­нітних вишитих сорочок з барвистим орнаментом розбігалися очі.

У День вишиванки адміністрація, профком та весь колектив Вищого професій­ного училища № 25 м. Хмельницького (директор – кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти України Олег Гаврилюк, голови профко­мів – працівників училища Наталія Са­лабай та учнівського – Наталія Пенде­люк) також узяли участь у заходах в об­ласному центрі, приурочених до свята, підтримали започатковану акцію «По­даруй вишиванку захиснику», яка має на меті підвищити бойовий і мораль­ний дух українських воїнів у зоні АТО.

Дві долі, два почерки

Тож, з огляду на сказане, ясно, що галерея час від часу стає місцем різного роду відповідних виставок. Нині тут експонуються роботи Олексія Коваля (емаль) і Олексан­дра Кузьміна (витончені скульптури, улюблений матеріал – бронза), молодих і талановитих українських митців, які вже давно й дзвінко заявили про себе як про майстрів натхненних, талановитих і дуже працездатних. Але й це не все. Назва виставки – «Пілігрими». Хто такі пілігрими, ми, звісно ж, знаємо, хоча я, скажімо, не знаю, чи мали ці хлопці – обидва чи кожен свою – якусь омріяну конкрет­ну Мекку, чи ходили вони пішки десятки й сотні кіломе­трів. Але справді: мандрували різними країнами, шукаю­чи нових вражень і нових «підказок» уяві й натхненню, іншої пластики й іншого сузір’я барв та ліній, аби все це потім, осмисливши філософськи й мис­тецьки, перенести-втілити в свої роботи.

Герої Кузьміна, пише мистецтвознавець Марія Скобликова, опови­ті романтичним настроєм. Готово­му і, як правило, нестандартному та вишуканому виробу, на вигляд майже невагомому, яким милуєть­ся відвідувач виставки, передує тривала, важка, для невтаємниче­ного – навіть загадкова праця: ескі­зи з глини, воскові моделі, бронзові відливки, обробка, тонування... Від етапу до етапу скульптор ніби вдихає життя в кожну нову композицію, й вона стає впізнава­ною, одухотвореною...

Олексія Коваля, за його словами, надихають подорожі Ін­дією, арабськими країнами – тамтешні казки, музика, мистецтво, навіть повітря. В його роботах виграє різнобарв’я яскравих кольорів і відтінків, є, до слова, ціла серія казкових та загадкових ляльок у цікавих вигадливих костюмах (i-pro.kiev.ua). Усі вони виконані в техніці гаря­чої емалі, а щоб таку створити, потрібне «ціле дійство», тож митець і «ворожить» віртуоз­но, немов чаклун. «Кожного дня й щомиті ми стикаємося з багатьма цілісними світами – чи то країна, природа та її стихії, людина чи кра­пля води з мікро- та макрокосма­ми. Ці світи бувають багатими, ці­кавими, вражаючими. Явідкриваю їх для себе, передаю їх людям мо­вою власних візуальних образів, використовуючи найближчі для себе засоби», – поділився Олексій Коваль (lviv-online.com).

06.06.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини