ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Велет із «п’ятірного грона»

Мова про літературознав­ця, аналітичного крити­ка, полеміста, лідера не­окласиків, майстра соне­тної форми, неперевер­шеного перекладача античної поезії, історика літератури, блискучого пе­дагога Миколу Зерова. 26 квітня ми­нуло 125 років з дня народження цьо­го видатного сина українського на­роду. А загинув він – розстріляний енкаведистами – в 47 років, у фаталь­ному, як справедливо колись заува­жив письменник Володимир Бази­левський, віці для українських тита­нів духу й культури (Тарас Шевчен­ко, Василь Стус...). То був один з най­яскравіших представників істинної національної культурницької еліти, страшна трагедія якої понадчутливо увиразнилася саме наприкінці 20-х і в 30-х роках минулого століття.

Кого ж названо «п’ятірним гро­ном»? Фундаторів Київської школи неокласиків: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Максима Рильського, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бур­гардта (псевдонім Юрій Клен). Цвіт української культури, люди широко освічені, по-європейськи елітарні, високоінтелігентні. Саме тому вони закликали колег осягати верши­ни світової культури – аби піднести рідну до світового рівня. Саме тому однозначно височили понад більш-менш одноманітною площиною українського культурництва, адже пропагували й практикували соне­ти (а пролеткультівці називали со­нетну форму «буржуазною»), елегії, філософську лірику, утверджували в своїй творчості неокласичний стиль з його, за словами Миколи Зерова, «рівновагою й кларизмом, мальов­ничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мис­лі». Отже, без знання, засвоєння, бе­режливого ставлення до культури минулого, культури світової Мико­ла Зеров не уявляв дальшого посту­пу мистецтва рідного слова.

Ще 1912 року з’являються дру­ком перші статті та рецензії Зеро­ва (poetryclub.com.ua). Він викладає в гімназіях історію й латину, украї­нознавство – в київському Архітек­турному інституті, короткий час ре­дагує бібліографічний журнал «Кни­гарь». З 1920 року послідовно побачи­ли світ упорядковані та підготовле­ні ним «Антологія римської поезії», антології «Нова українська поезія», «Слово», що стало помітним явищем тогочасного літературного життя. Пише вірші, сонети, пародії, опові­дання, багато перекладає. Виходить у світ збірка поезій «Камена». Назва символічна: у Древньому Римі каме­нами називали богинь, провісниць, покровительок наук і мистецтв, муз. Літературознавство кваліфікує цю збірку як видатне явище в україн­ській ліриці тогочасної доби куль­турного відродження, акцентуючи, передусім, на її «світовій зорієнтова­ності», естетичній досконалості, ор­ганізованості думки й стилю, дбай­ливому плеканні української мови, інтелектуалізмі. «Тут пропагували­ся гуманістичні цінності, ідеали сво­боди, краси, гармонії, громадянської мужності, розумної волі й самоор­ганізованості» (eureka.ucoz.ua). Зе­ров прагнув відкрити для українців світ моральності, гармонії в люди­ні зовнішньої й внутрішньої, пока­зати всю привабливість духовності. З одного боку, вишуканий і в певно­му сенсі рафінований неокласицизм Зерова виростав з національних по­треб цілком «дорослої» української літератури – передусім прагнення посісти гідне й заслужене місце в літературі світовій. З іншого боку, Зеров трагічно випередив той час, коли його талант, багатющі досвід, ерудиція, знання, принципи й пере­конання могли б бути належно по­ціновані в справді демократичному суспільстві. Адже ж він добре, ніби на доторк відчував смертельну за­грозу живим та самостійним слову й думці, майбутню кров, згарища, ви­нищення всього чесного, розумного, світлого, перспективного для нації. Подібні алюзії – в його перекладах з античності, він гірко замислювався про долю митця в грізну, задушливу пору лихоліття...

У жовтні 1923 року Микола Зеров став професором української літера­тури в київському Інституті народ­ної освіти (Київський університет). «Микола Зеров... був літературною – і не тільки літературною, – знаме­нитістю, бо на лекції гостромовного, дотепного, винятково ерудованого професора Київського університету Зерова збігалися студенти різних фа­культетів», – писав М. Слабошпиць­кий у статті про молодшого брата Зерова поета Михайла Ореста. Лек­ції Зерова часто зривали бурхливі оплески, в студентському середови­щі про нього ходили легенди.

• «І все в крові – шоломи і тіари» (сонет «Саломея»)

Зрештою, неокласики, як окреме угруповання, 1923 року зійшлися під егідою АСПИСу (Асоціація пись­менників) й розгорнули активну діяльність, прагнучи спрямувати національні письменницькі сили в річище усвідомленої творчої праці, власне, естетично виваже­ної та культурної в найширшому сенсі. Як акцентує eureka.ucoz.ua, «у сонеті «Pro domo» (з лат. «На захист себе, в обороні») Ми­кола Зеров накреслив естетичну програму національного відро­дження: «Класична пластика, і контур строгий/ Ілогіки залізна течія — /Оце твоя, поезіє, доро­га». Проте зустрів спротив, зо­крема з боку Дмитра Загула, «який фактично обстоював не­обхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї тво­ру, так і художніх засобів її вира­ження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагіч­но відбилася на розвитку всієї української літератури» (poetryclub.com.ua). Що ж до по­статі Загула, то він, як пише onlyart.org.ua, став «з поета ро­мантичного... справді пролетар­ським поетом» (а це не потребує коментарів). Узагалі відома літе­ратурна дискусія тривала з 1925 до 1928 року.

Микола Зеров зазнав цькування з боку радянської влади, зну­щань, гоніння, переслідувань. У 1934 році його було безпідстав­но звільнено з роботи, 1935-го заарештовано й звинувачено в терористичній діяльності. 3 лис­топада 1937 року Микола Зеров був розстріляний. Того фаталь­ного дня розстріляно 14 кращих представників українського від­родження.

БАТЬКО ГЕРОЯ

Так називається соціально-мистецький проект, що його відкрито 9 квітня у Льво­ві, в приміщенні Національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Експози­цію присвячено родинам загиблих захис­ників України: 25 панорамних монумен­тальних чорно-білих фотопортретів, пише gazeta.ua, батьків тих воїнів, котрі полягли в боях за незалежність і волю нашої дер­жави на сході України. 25 хлопців зі Льво­ва, містечок та сіл Львівщини.

Організатори акції – працівники галереї та рекламна агенція «Золоті Ідеї». Куратор проекту Христина Береговська розповіла згаданому джерелу, що організатори екс­позиції вирішили показати біль батька, по­казати генетично закладений зв’язок між батьком і сином... «Коли хлопці дзвонили з АТОдодому, то мамі вони казали, що все добре, все чудово, а батькові говорили, як їм важко, як нема, що їсти, як пили воду з калюжі. Тому ми вирішили, що тато пере­живав більше, бо знав правду».

Крім фото, відвідувачі можуть перегляну­ти документальний фільм, присвячений родинам героїв. А city-adm.lviv.ua пояс­нює, що автори робіт – молоді фотомай­стри, й вони постаралися увиразнити, до­нести до глядачів глибокі й сильні емоції батьків, пов’язані із загибеллю сина, з пе­рерваним зв’язком часів, «порядком пе­редання родового коду». «Цей проект, – пишуть львів’яни на сайті, – і реквієм-пам’ять, і наше тихе «дякую».

Усі причетні до підготовки та реалізації проекту поставили собі за мету не лише вшанувати мужність і горе батьків, які втратили своїх синів, а й на реальних прикладах посприяти зміцненню кра­щих громадянських почуттів у всіх, хто прийшов і прийде до львівської Націо­нальної галереї мистецтв – надто у під­літків і молоді, долучитися до виховання свідомих громадян України.

Далі проект «Батько Героя», за gazeta.ua, буде представлено українській діаспорі в світових центрах культури.

Історик за освітою, воїн за складом розуму

Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

Так писала про Людмилу Павличенко газета «Красный черноморец» у травні 1942-го. Людмила навчалася в Київському університеті ім. Т. Шевченка, війна застала її в Одесі під час дипломної практики, й дівчина добровольцем вирушила на фронт.

«Мене звати Люда. Мені 23 роки, і я така ж, як і ти. Мріяла, планувала майбутнє... Навколо мене смерть. Попереду невідомість. А позаду – все моє життя... Але мене не зламати, і я не зраджу свою країну, свій народ!» – звертається з екрану до глядача снайпер Людмила Павличенко, яка стала легендою в часи Другої світової війни. Вона знищила 309 гітлерівців, у тому числі 36 снайперів противника, й це підтверджено!

Україно-російська стрічка «Незламна», присвячена подвигам цієї незвичайної дівчини, вийшла в наш прокат на самому початку квітня й, уявіть, буквально одразу зажила слави кращого фільму нинішнього року. Втім, не зовсім так. Цей фільм знімали два роки (режисер Сергій Мокрицький, у головній ролі Юлія Пересильд), і мало не весь час роботу творчої групи супроводжували увага, коментарі та беззаперечна прихильність української кінокритики. Як справедливо зауважив zefir.ua, такий інтерес зрозумілий та виправданий. Хтось вважає, що картина являє собою добру нагоду для українського кіно піднестися на кілька щаблів у рейтингу світової популярності; інші вбачають у стрічці паралель з трагічними подіями останнього року в Україні, а ще дехто сподівається, що ця стрічка – певний «арт-шанс» замиритися із сусідами (в російському прокаті фільм називається «Битва за Севастополь»).

Так чи інакше, «нині ясно одне: екранізація історії життя Людмили Павличенко – кращої жінки-снайпера у світовій історії – життя надзвичайно яскравого, драматичного, насиченого, вийшла глибокою й непересічною» (там само). Справді вдячний матеріал! Дівчині з Білої Церкви, сповненій мрій та надій, водночас романтичній і мужній довелося із студентської лави потрапити в криваве пекло війни. Після кількох поранень і контузій у червні 1942 року Людмилу відкликали з передової, направили з делегацією до США й Канади. Вона була на прийомі в президента Америки Франкліна Рузвельта, сподобалася його дружині Елеонорі Рузвельт (надалі обидві жінки довго підтримували дружні стосунки), яскраво виступила у Вашингтоні перед учасниками Міжнародної студентської асамблеї та Конгресу промислових організацій. І особливо пам’ятно та сильно – в Чикаго. В Америці їй подарували кольт, у Канаді – вінчестер, співак Вуді Гатрі присвятив їй пісню Miss Pavlichenko...

І все ж Сергій Мокрицький в одному інтерв’ю сказав, що фільм «Незламна» про Героя Радянського Союзу Людмилу Павличенко – це фільм про любов. «Світом править любов. І сильна особистість спроможеться подолати найнесприятливіші обставини, що постають на шляху любові. Навіть війну. Наш фільм вийшов ще й дуже сучасним, бо каже: не треба воювати, треба любити» (zefir.ua).

25.04.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини