ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Крила щастя: любов, краса, воля

19 березня виповнилося 120 років з дня наро­дження Максима Риль­ського. Всі пам’ятають епохальні рядки Поета про два крила людського щастя: кра­сиве і корисне. Перечитую неповтор­ну за красою, мудрістю, милозвуч­ністю – ясна річ, і за корисністю – лі­рику Максима Тадейовича й укотре перконуюся, що він таки посідає осо­бливе місце в українській поетичній антології. Адже гуманітаріїв з від­повідного культурологічного сег­менту традиційно навчають, що не слід ототожнювати ліричного героя з автором, і це в принципі правильно (особисто знаю одного чудового пое­та, який у віршах мало не здійснює громадянські й чоловічі подвиги, а в житті тихий і сумирний). А ось Риль­ський у ліриці явив читачеві просто-таки пронизливі за щирістю, мало не автобіографічної відвертості вірші. Він завжди дорівнює самому собі, не хизується, не вдається до якихось поетичних «фокусів», від усієї душі експресивний чи задумливий – ціл­ком тією мірою, що відповідає його стану. Читаєш – розкошуєш! Тут тобі музика вірша, логіка вірша, правда кожного рядка – віриш, переймаєш­ся, надихаєшся, окрилюєшся!

Безпомилково, ще з молодих років і перших поетичних спроб Максим Рильський любив мистецтво в собі, а не себе в мистецтві. Як точно зауважив ще 1994 року Юрій Лаврінен­ко, «він цінив цей світ свідомо з ди­тинства і охрестив його назвою сво­єї першої, майже в дитячі роки напи­саної збірки поезій «На білих остро­вах»: Любов, Краса, Воля. Рильсько­му було тоді 15 років. Головне, чого він навчився за ці перші півтора де­сятка років життя, – любити: при­роду, людей, красу, мистецтво, ле­генди і дійсність. 16-річним юнаком він пише: «Люби природу не як сим­вол душі своєї/Люби природу не для себе/Люби для неї/Вона – це мати. Будь же сином/А не естетом/І станеш ти не папіряним – /Жи­вим поетом!».

Батько Максима Тадейовича був си­ном польського пана Розеслава Рильсько­го й княжни Трубець­кої. А став головою київської громади польських студентів Київського універси­тету, й разом з Володимиром Анто­новичем та групою однокашників, польських аристократів, ці моло­ді люди голосно заявили, що вони – українці й «їхній обов’язок переста­ти бути паразитами на тілі народу, вивчити досконало мову, культуру й історію України та віддати все своє життя нації, серед якої живуть» (там же). Тадей Рильський покохав про­сту селянську дівчину із села Рома­нівка на Житомирщині Меланію Чуприну, навчив її читати й писа­ти та одружився з нею. Втім, як пи­сав поет Євген Маланюк, посилаю­чись на свідчення шкільного това­риша Рильського, «мати Рильського була взірцем тактовності, природної шляхетності й товариської культу­ри, вона частувала чаєм, як справ­жня пані дому, і ніхто не відгадав би її селянського походження» (kolo.poltava.ua). Тож Максим Тадейович дістав від батьків неоціненну спад­щину – ґрунтовну українську осві­ту, а водночас знання інших мов і культур, справжній аристократизм у поводженні, шляхетність і скром­ність, почуття внутрішньої свободи, віру в себе. Київ і Романівка (село, де минуло дитинство поета) – «два бігуни життьової і творчої вісі Риль­ського. Київ – перехрестя культур, центр класичної освіти, одне з тих міст імперії, яке відвідували світо­ві театри і музики. Романівка – не­зрівнянні інтер’єри української при­роди, пісні, легенди старовини і бар­висті цільні душі, гідні пера Гоголя і Шекспіра» (Ю. Лавріненко).

За радянської доби вийшло 35 поетичних збірок Максима Риль­ського. Пишуть, що поезія його ви­мушено поділилася «на два річища – офіційне й ліричне», другим він ря­тував свою душу від беззаперечно обов’язкового «паровозика», хоча однаково, попри звання й нагороди, офіційна політика немилостиво діс­тавала поета з «націоналістичними помилками». Колись Гейне сказав, що світ розколовся навпіл, і тріщи­на пройшла крізь серце поета, яке є центром світу. Скільком же видат­ним філософам і поетам довелося стояти на «семи вітрах» стрімких, перехідних, хистких епох!

Перу Максима Рильського нале­жать також чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів із слов’янських і західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознав­ства та літературознавства. 20 років він очолював академічний Інсти­тут мистецтвознавства, фольклору та етнографії (нині – Інститут мис­тецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського).

•  Лицар слова, думки, дії

Його переклади – вірту­озні, досконалі. Пере­читайте, хоча б, «Євге­нія Онєгіна», самі пере­конаєтесь. І до слова, академік Олександр Білецький у ґрун­товній статті «Творчість Макси­ма Рильського» звертає осо­бливу увагу читача на його пе­реклади з російської (багатьма це сприймається іронічно: на­чебто українці не можуть чита­ти такі твори в оригіналі!). На переконання Білецького, «М. Т. Рильському належить заслуга і теоретичного, і прак­тичного руйнування цих, мало не вікових, передсудів. Ще в 1938 році, працюючи над влас­ними перекладами Пушкіна і редагуючи переклади інших авторів, він писав: «Українські переклади Пушкіна – конче по­трібні. Це, по-перше, спосіб на­близити пушкінську спадщину до широких мас нашого наро­ду, які думають і говорять українською мовою, отже, зна­чить, переклади є трампліном до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а по-друге, який це прекрас­ний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести україн­ську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літе­ратуру взагалі».

Зрештою, хто знає історію ро­мантичного знайомства Риль­ського з Катериною Очкурен­ко, викрадення ним коханої жінки, одруження й вічної, до кінця життя, любові до неї, той розуміє, що ні витончений аристократизм, ні творчі амбі­ції, ані примхи Музи не в змозі перешкодити справжньому чо­ловікові лишатися чоловіком – щирим і зухвалим одчайду­хом! До речі, Муза, як відомо, дарує крила, а не віднімає їх. У тому числі – й крила щастя людського.

Великий українець Іван Козловський

Видатний ліричний тенор Іван Семенович Коз­ловський народився 24 березня 1900 року в селі Мар’янівка на Київщині. Із семи років спі­вав у хорі Михайлівського монастиря в Києві, де його помітив і благословив сам Олександр Кошиць. У 1920 році І. Козловський закінчив вокальне відділення Київського музично-драматичного інституту; співав на українських сценах, а 1926 року був запрошений до мос­ковського Большого театру, де блискуче дебю­тував у ролі Альфреда («Травіата» Дж. Верді).

Іван Козловський мав унікальної краси срібляс­тий голос, що звучав завжди чисто й дзвінко, без напруження, вокальна техніка співака була довершеною, а його співоче дихання здавалося нескінченним і стало мало не легендою.

У джерелах трапляються визначення маестро як «російського співака». Це далеко не так. Ва­гому, значну частину репертуару геніального співака становила саме українська музика: опе­ри, народні пісні, колядки, котрі він виконував неперевершено! Інша річ, що сипалися забо­рони... Навіть у Києві, коли І. Козловський при­їхав наприкінці 60-х на відкриття київського будинку-музею Максима Рильського, йому за­боронили(!) співати «Ой, у полі криниченька». Та попри те, Іван Семенович завжди лишався справжнім українцем-патріотом, постійно під­тримував якнайтісніші зв’язки з українськими митцями, найближчим його другом був Мак­сим Рильський. А в московській квартирі Коз­ловського завжди лунала українська мова.

До Мар’янівки приїздив майже щороку, казав, що мріє саме тут знайти вічний спочинок (хоча похований на Новодівичому цвинтарі в Мо­скві). На початку 70-х років минулого століття співак власним коштом заснував у рідному селі музичну школу, придбав два роялі, по­вний комплект інструментів для духового та симфонічного оркестрів. Сам добирав викла­дачів, а з хором мар’янівських школярів вели­кий співак відпрацював не один концерт у Ки­єві, Каневі, Черкасах, Москві та інших містах.

Тепер у Мар’янівці, в хаті, де народився Іван Козловський, відкрито його меморіальний музей (ebk.net.ua).

Ще раз про маркетинг української

Йці думки Максима Стріхи, очевидно, цілком корелю­ють з позицією патрона премії, Максима Рильського, стосовно впливу на вітчизняний лінгвістично-культурний простір високопрофесійного перекладу з іноземної мови. Слід сказати, що Максим Стріха – взагалі боєць! Ще в пам’яті, зокрема, як активно й переконливо він об­стоював у ЗМІ необхідність співати на українській опер­ній сцені українською мовою. У даному разі вченого турбує подальша доля перекладу – і як власне творчого продукту, і як «золотого містка» міжнародного взаємо­розуміння, і як запоруки доленосного піднесення за­гального культурного рівня українців. Цитую: «Мені це прикро констатувати, але ми, перекладачі, ті, хто дослі­джує переклад, ті, хто цей переклад споживає, знову опинилися на передовій лінії боротьби за майбутнє того проекту, який називається цивілізована європейська мо­дерна Україна. Майбутнє цієї боротьби поки ще якоюсь мірою залежить від усіх нас, від наших зусиль, і насам­перед професійних. Йтому ми як ніколи зобов’язані за­раз бути професійними. Колись, 25 років тому, я був єдиним в Інституті напівпровідників, хто доповідав по-українському на семінарах. Це не сприймалося вороже, це сприймалося радше як дивацтво. Ніхто нічого не за­бороняв, але це накладало на мене колосальну відпові­дальність. Оскільки я був один, я мусив робити блискучі доповіді, бо інакше українська мова асоціювалася б з професійною неспроможністю. Відтак кожен з нас, пра­цюючи на ниві нашої культури, зобов’язаний давати блискучий фаховий результат, бо в умовах доступності російського культурного продукту продукування неякіс­ного українського, безумовно, лишень ллє воду на млин тих, хто каже: а зачєм ето всьо надо?» (usw.com.ua).

28.03.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини